Дві Вежі

— Нагорі, - відповів Фродо, вказуючи на водоспад. — Нам треба піднятися, щоб не залишати його на самоті.

Фродо стало соромно за себе самого: по суті, він заманював Горлума в пастку. Фарамир не дозволить убити Горлума, але зв'язати його доведеться, і нещасне опудало уявить, буцімто його зрадили…

— Ходімо, Смеагорле, — втомлено сказав він. — Ти повинен слухатися. Підемо нагору за течією. Йди перший.

Горлум, схлипуючи і принюхуючись, проповз трохи і завмер:

— Тут хтось є! Гобіт тут не один! Очі його вже горіли злістю.

— Пан негарний! Ошуканець! Злий!

Він сплюнув зі свистом, зігнувся — і в ту ж мить міцна рука Анборна схопила його за зашийок і притисла до землі. Горлум згорнувся клубком і забився на каменях, мокрий і слизький, як вугор. На допомогу Анборнові вже поспішали двоє вартових.

— Ану, цить, — наказав солдат Горлуму. — А то ми тебе стрілами нашпигуємо.

Горлум безсило обвис і почав стогнати і плакати. Солдати швидко і міцно зв'язали його.

— Не тисніть занадто, — сказав Фродо. — Бідолаха не може помірятися з вами силою. Смеагорле, не бійся! Вони [269] нічого поганого не зроблять. Я піду з тобою. Можеш мені віритиі

Горлум тільки сплюнув і злобливо засичав. Солдати підняли його, потягли. Фродо пішов за ними, пригнічений і засмучений.

У печері вже запалили смолоскипи, люди прокидалися, ставали до роботи. Сем з подивом дивився на Горлума, якого солдати несли, закутавши з головою у плащ.

— Піймали? — запитав Сем.

— Сам прийшов, — відповів Фродо. — Повірив мені і прийшов. Я не хотів, щоб з ним так поводились. Сподіваюся, усе обійдеться, але як же мені нудно…

— У цього бідолахи все негаразд виходить, — зітхнув Сем.

Гобітів покликали до Фарамира. Капітан сидів у своєму кріслі під палаючим світильником. Він запропонував Фродо і Сему сісти на лаву і наказав принести вина. Коли вино принесли та розлили, Анборн підняв вузол з Горлумом, витрусив його на підлогу і став збоку, щоб підтримувати бранця на ногах. Горлум щулився, ховаючи хитрі погляди під зморшкуватими бровами, наскрізь мокрий, пропахлий рибою — він так і не випустив свою здобич зі жмені! Заскорузлі патли стирчали, як пасма сухих водоростей, ніс розпухнув.

— Розв'яжіть! Розв'яжіть! — скиглив він. — Нам боляче, дуже боляче, і ми не зробили нічого поганого…

— Нічого поганого? — з кам'яним обличчям перепитав Фарамир, без гніву, здивування чи жалю. — Ти ніколи не робив нічого, за що тебе можна зв'язати або покарати ще суворіше? Але не мені судити тебе за минулі гріхи. Сьогодні тебе схопили в забороненому місці. За рибу з нашого озера потрібно дорого платити!

Горлум розтиснув пальці, риба гепнулась на підлогу.

— Не хочу риби!

— Не в рибі справа. Ми караємо смертю всякого за один погляд на Потайне озеро. Я поки що залишив тебе серед живих тільки на прохання Фродо, він запевняє, що зобов'язаний тобі. Але ти повинен ще виправдатися переді мною. Хто ти? Звідкіля прийшов? Куди йдеш і чого шукаєш?

— Ми заблукали, — запхикав Горлум. — У нас немає імені, ми нічого не шукаємо, ми втратили скарб, нічого в [270] нас не залишилося. Тільки голод, так-так, жахливий голод. За кілька рибок, жалюгідних кощавих рибок, хочуть згубити нещасного… От вони які, от які мудрі, дуже справедливі…

— Може, мудрості нам і бракує, - обірвав його Фарамир, — але справедливості не позичати. Розв'яжи його, Фродо!

Фарамир вийняв з-за пояса ніж і подав Фродо. Горлум, зрозумівши цей жест по-своєму, заволав і впав на коліна.

— Спокійно, Смеагорле! — мовив Фродо. — Ти повинен мені вірити. Я тебе в біді не залишу. Відповідай, коли запитують, та будь ввічливішим. Тобі це піде на користь, затямив?

Фродо розрізав мотузки і підняв Горлума на ноги.

— Підійди ближче! — звелів Фарамир. — Дивись мені в очі! Ти знаєш, як називається це місце? Ти вже бував тут?

Горлум неохоче підняв повіки; його очиці згасли, помутнішали. Лише хвилину він витримував прямий, відкритий погляд світлих очей гондорця, потім відсахнувся, скорчився і припав до землі, тремтячи усім тілом.

— Ми не знаємо, не хочемо знати, — завив він. — Ми тут не були, ми сюди ніколи більше не прийдемо…

— Твоя душа — спустошений будинок, — сказав Фарамир, — двері зачинено, а за ними темні кутки. Але зараз, на своє щастя, ти сказав правду. Клянися, що ніколи сюди не повернешся і нікому ані словом, ані знаком не вкажеш дорогу, клянися так, щоб я міг повірити!

— Я заприсягнуся, пан знає — чим, — скоса зиркнувши на Фродо, пообіцяв Горлум. — Так-так, пан знає. Ми клялися пану, і він нас пожалів. Ми заприсягнемося нашою коштовністю, так-так! — він підповз до Фродо і заскиглив: — Врятуй нас, добрий пане? Смеагорл обіцяє, по-чесному обіцяє: ніколи не повернемося, нікому не скажемо! Так-так, мій дорогесенький!

— Ти вважаєш, цього досить, Фродо? — запитав Фарамир.

— Так, — кивнув Фродо. — Якщо тобі цього замало, чини за своїми законами. Нічого іншого не доб'єшся. Я заприсягся його захищати, поки він іде зі мною. Не хотілося б стати брехуном.

Фарамир глибоко задумався. [271]

— Зробимо так, — сказав він нарешті. — Віддаю тебе в руки твого пана. Нехай Фродо, син Дрого, сам вирішує, що робити з тобою.

— Але ти, шляхетний капітане, досі не сказав, що зробиш з самим Фродо! — заперечив гобіт. — Не знаючи твоєї волі, я не можу складати власні плани. Ти відклав рішення до ранку, а вже розвиднілось!

— Зараз я повідомлю тобі про своє рішення. Владою, що надав мені батько, намісник Гондору, я дозволяю тобі діяти зі своєї волі аж до найвіддаленіших окраїн старого королівства. Умова одна: ні ти, ні твої супутники не повинні без запрошення повертатися сюди, до Еннет-Ан-нун. Я даю цей дозвіл на один рік і один день, починаючи з сьогоднішнього; після закінчення терміну я не стану допомагати тобі, якщо тільки ти раніше не з'явишся до Мінас-Тіріта і не станеш перед Намісником. Тоді я буду просити батька продовжити цей привілей до кінця твоїх днів. А поки рік не минув, усякий, кого ти приймеш під свою опіку, може розраховувати на мою допомогу. Чи досить тобі цього?

Фродо знову низько вклонився.

— Дякую і у свою чергу обіцяю зробити все, на що може спромогтися гобіт для відважного лицаря!

— Твоя допомога буде безцінна. А тепер скажи: чи береш під свою руку ось цього Смеагорла?

— Беру, — сказав Фродо. Сем сумно зітхнув — зовсім не від того, що обмін люб'язностями стомив його; як і всякий гобіт, Сем цінував церемонії. За подібних обставин у Гобітанії в хід пішло б набагато більше слів та уклонів.

— Тоді слухай, — звернувся Фарамир до Горлума. — Над тобою тяжіє смертний вирок, але поки ти йдеш за Фродо, жодна волосина не упаде з твоєї голови, принаймні від наших рук. Але якщо хтось з моїх солдатів зустріне тебе самого, вони здійснять вирок, у межах Гондора чи поза ними. Отже, Фродо узяв тебе провідником. Куди ж ти збираєшся вести його?

Горлум промовчав.

— Я повинен знати, — наполягав Фарамир. — Відповідай, або я передумаю!

Горлум затято мовчав. [272]

— Я відповім, — мовив Фродо. — На мою вимогу він привів мене до Чорної Брами, але здолати її не пощастило.

— У Безіменній Землі немає відкритих шляхів!

— Тому ми вирішили пройти з півдня. Поблизу Мінас-Ітіля нібито є, чи був, чи може бути прохід.

— Нині це Мінас-Моргул, — поправив Фарамир.

— Я точно не запам'ятав, — відповів Фродо. — Начебто є стежка на північному схилі, повз якусь стару фортецю. Вона підіймається до перевалу і веде… веде в долину за горами.

— А назва цієї місцевості тобі відома?

— Ні…

— Вона називається Кіріт-Унгол.

Горлум смикнувся і просичав щось незрозуміле.

— Я назвав правильно? — запитав Фарамир.

— Ні! — верескнув Горлум так, начебто його вкололи. — Так-так, ми чули колись цю назву, але вона нам нічого не говорить! Пан хотів пройти за гори, а іншої дороги немає, зовсім немає!