Дві Вежі

— Далеко, — бурмотів Горлум. — Ми там ніколи не були, але кажуть, нібито тракт тягнеться на сто миль, до Хвилястої Води. Там багато риби і птахів, що клюють рибу. Розумні, розумні птахи… А ми там не були, на жаль, на жаль! Не мали такого щастя. А ще далі Жовта Пика пече так сильно, що земля жолобиться, і там живуть люди з обпаленими обличчями, сміливі воїни. Нам туди йти не хочеться.

— А ми туди і не збираємося, — сказав Фродо. — Не відволікайся! Куди веде третій шлях від роздоріжжя?

— Так-так, третій, — згадав Горлум. — Наліво, вгору, і звивається петлями. Огинаєш скелю, таку велику, чорну скелю, а там відразу побачиш і побіжиш ховатися…

— Що побачу? [224]

— Стара-престара твердиня, страшна-престрашна. Про неї розповідали мандрівники, коли Смеагорл ще був молодий. Так-так, ми слухали, сидячи вечорами під вербою на березі Великої Ріки, і ріка тоді теж була молода…

Він знову розридався. Гобіти чекали.

— Нам розповідали про південь, — нарешті заговорив Горлум. — Про високих людей із блискучими очима, про будинки заввишки з гору, про срібний вінець короля та Біле Дерево. Було так цікаво! Люди побудували високі вежі: одна сніжно-біла, в ній зберігався чарівний самоцвіт, що сяє, як місяць, а навколо звели стіни з білого каміння. Так-так, багато чого розповідали про Місячну Твердиню…

— Це, напевно, Мінас-Ітіль, що його заснував Ісілдур, син Еленділа, — зміркував Фродо, — той, що відтяв Ворогові палець.

— Так-так, у Чорної Руки лише чотири пальці, але йому і чотирьох вистачає, - здригнувся Горлум. — Він зненавидів твердиню Ісіддура.

— Він ненавидить усіх на світі, - зауважив Фродо, — до чого тут Місячна Фортеця?

— Вона так і височить, пане, і білі будинки, і стіни, але давно вже дісталася ТОМУ. Тепер там страшно. Подорожні уникають навіть тіні її стін. Але пану доведеться йти повз неї. Гори там нижчі, ніж тут, спершу підйом, а потім спуск у долину Горгорот, — тихо, тремтячи всім тілом, закінчив Горлум.

- І що ж це дає нам? — запитав Сем. — Ворог свої гори знає і напевно поставив там заслін. Адже фортеця не пуста?

— Ні! Вона здається порожньою, але там живуть… бридкі орки, вони завжди там, і ще інші, страшні… Дорога проходить повз ворота, по ній ніхто і кроку не зробить непоміченим. Ті, що сидять у вежі, усе бачать. Мовчазна Сторожа…

— Отож, ти пропонуєш невеличку вилазку на південь, щоб ми там влипли ще вірніше, ніж тут? — втрутився Сем. — Якщо ми взагалі туди доберемося!

— Ні! — квапливо заперечив Горлум. — Гобітам треба зрозуміти! Той, інший, не чекає нападу на Місячну Фортецю. Його Око бачить усе, але не може бачити все відразу, поки ще не може. Усі землі на захід від Похмурих Гір до Великої Ріки в його владі, і всі мости. Будь-який човен, [225] найменшу сутичку на мостах він помітить здалеку, І отже, ніхто звідтіля не проб'ється до Місячної Фортеці! І

— Ти диви, який він обізнаний. Ворог сам тобі усе поясняв? Чи ти наслухався пліток від твоїх приятелів-орків?

— Злий гобіт, не вірить нам! — образився Горлум і обернувся до Сема спиною. — Смеагорл розмовляв з орками, І так-так, ще до того, як зустрів пана, розмовляв з різними істотами. Смеагорл чув від багатьох: ТОЙ, інший, більше за все побоюється удару з півночі, тому і нам тут небезпечно залишатися. З дня на день Чорні Ворота розкриються — для великого війська прохід є тільки тут. А з заходу ТОЙ нічого не боїться, там у нього Мовчазна Сторожа.

— Отож і воно, — перехопив його Сем, не даючи збити себе з пантелику. — Виходить, підходимо, стукаємо у двері та чемно запитуємо, чи не помилилися ми часом! Чи ця Сторожа німа? Нісенітниця! Так само варто спробувати тут, хоч ноги даремно не натрудимо,

— Не знущайся! — засичав Горлум. — Це не жарти, не гра. У Мордор взагалі ходити не треба. Але якщо пану треба, нехай слухає Смеагорла. Смеагорл бажає допомогти, хоч йому нічого й не пояснюють. Смеагорл сам знайшов, він один знає…

— Що ти знайшов? — запитав Фродо. Горлум знову стишив голос до шепоту:

— Стежинку… Вона веде до східців… так-так, вузькі східці, дуже вузькі, дуже довгі. Потім ще. А потім, — він зашелестів ще тихіше, — підземелля, темне підземелля і вихід на той бік. Але так було давно, давно. Усе могло завалитися…

— Усе це мені страшенно не подобається, — заявив Сем. — Не може все бути так гладко, як ти стелиш. Якщо стежка збереглася, на твою думку, її не стережуть? А раніше стерегли? Ну, кажи!

В очах Горлума — а може, Сему лише здалося? — промайнув злісний вогник. Горлум гарчав і звивався, але відповіді уникав.

— Відповідай: стережуть стежку чи ні? — суворо спитав Фродо.

— Чи правда, що ти, Смеагорле, сам пішов з володінь Тіні? Чи Ворог відпустив тебе з дорученням? Арагорн, що зловив тебе на Згубних Болотах, вважав саме так. [226]

— Неправда! — буркнув Горлум. Ім'я Арагорна запалило в його очах вже неприкриту злість. — Він вигадує, так-так, вигадує! Я сам утік, бідний Смеагорл ледве врятувався. Правда, мені звеліли шукати мою дорогесеньку, от я шукав, шукав… Але не для ТОГО. Вона наша… моя… Я утік сам!

Фродо чомусь повірив, що цього разу Горлум недалекий від істини; Горлум сказав «я» — майже безпомилкова ознака тимчасового пробудження колишнього сумління. Видно, він сам знайшов шлях. Фродо не забував про підступництво Ворога: можливо, Горлуму він дозволив втекти чи навіть навмисно спланував втечу. У будь-якому разі ясно — Горлум багато чого недоговорив…

— Ще раз запитую, — сказав Фродо, — стеріг хто-небудь таємну дорогу чи ні?

Але Горлум після згадки про Арагорна закомизився і не побажав більше розмовляти відверто, скорчивши скривджену міну брехуна, якому не вірять, коли він випадково сказав правду — чи хоча б півправди.

— Ну? — тупнув ногою Фродо.

— Може, так, а може й ні, - загундосив Горлум. — Тут усюди небезпечно, усюди. Але якщо пан не бажає повертатися додому, іншого шляху немає…

Більше нічого від нього домогтися не вдалося. Він не міг або не хотів навіть сказати назву перевалу. А тим часом йшлося про укріплений перевал Кіріт-Унгол. Арагорн назвав би гобітам це ім'я і пояснив його страшний зміст, Гандальф застеріг би їх. Але гобіти стояли один на один з долею. Арагорн був далеко, Гандальф на руїнах Ізенгарда змагався зі зрадником Саруманом, що навмисно зволікав час. Щоправда, навіть коли було вимовлене останнє слово, і палантір, висікаючи іскри з кам'яних плит, звалився до підніжжя Ортханка — і тоді Гандальф пам'ятав про Фродо і Сема і навіював їм на відстані бадьорість та надію. Фродо відчув цю підтримку, як і раніш, на Караульнім Кріслі — але, як і раніше, вважав Гандальфа похованим у безоднях Морії!

Фродо довго сидів, схиливши голову, і намагався пригадати усе, що коли-небудь розповідав йому Гандальф. Однак пам'ять не втримала нічого корисного. Занадто рано розлучилися вони, занадто рано. Маг не встиг навчити їх, [227] як пройти у Мордор; а може, він і сам тоді не знав? У північному замку Ворога, Дул-Гулдурі, Гандальф бував. Але чи ходив він до Мордору, чи бачив Вогняну Гору, Барад-Дур? Скоріш за все — ні, вирішив Фродо. І тепер йому, напіврослику з Гобітанії, звичайному мирному гобіту, треба відшукати дорогу, куди не насмілився ступити великий маг. Важка справа! Але Фродо вибрав сам, добровільно — тоді, у себе в будинку, минулою весною. Як давно це було! Немов у ті часи, коли світ був молодий і Золоті Дерева квітли… Що ж обрати? Обидві дороги згубні — тоді чи не однаково?

День минав. Глибока тиша стояла над притулком, де причаїлися три такі різні істоти; цю тишу можна було помацати, такою щільною вона була. Блідий купол неба, покреслений смугами диму, здавався далеким, недосяжним. Навіть орел не розгледів би їх з висоти — мовчазних, нерухомих, пригноблених тягарем долі, вкритих сірими плащами; Горлум, що розтягся лежачи, може, і привернув би погляд орла, але той прийняв би його за кістяк померлої від голоду дитини, за купу ганчірок; ці жалюгідні рештки не варті були гарного змаху крила…

Сем влігся горілиць, підклавши руки під голову, і дивився з-під каптура в порожнє небо. Раптом йому здалося, що у височині кружляє темний птах: він виписував кола, зависав нерухомо, знову кружляв. Потім з'явився другий, третій, маленькі й далекі, але Сем чомусь здогадався, що насправді вони великі, літають дуже високо і крила в них широко розпростерті. Він замружився і завмер під плащем — його охопив знайомий страх, знамення Чорних Вершників, той самий нескоримий жах, що навіювали їхні люті крики, підхоплені вітром, і тінь, що затьмарює лице місяця… Страх був не особливо сильний — небезпека була далеко, але вона була, і її відчув не тільки Сем. Думки Фродо раптом змішалися, він здригнувся, хоча голови не підніс; Горлум згорнувся клубком, як сполоханий павук. Крилаті чудовиська зробили ще одне коло і, різко знизившись, щезли у небі над Мордором. Сем голосно зітхнув: