Дві Вежі

— Хай так і буде, — згодився Гандальф. — Постарайся якомога швидше сховатись у Хельмовому Яру.

Він ще не скінчив говорити, коли чорна тінь заступила місяць. Крижаний холод зціпив кров у жилах, кілька дружинників упали на траву, затиснувши голови руками. Лише дехто відважився крадькома глянути на небо. Крилатий силует промчав, мов буря, та, окресливши широку петлю, завернув на північ. Зірки згасали при його наближенні, немов він дмухав на них. Потім він зник; люди ожили, стали підійматися, долаючи заціпеніння. Тільки Гандальф, стиснувши руки, стояв нерухомо, не відриваючи погляду від неба.

— Назгул! — голосно сказав він. — Посланець Мордору. Крилаті перелетіли через Велику ріку. Буря близько! Не ждіть світанку, забудьте про відпочинок! В дорогу! В дорогу!

Він бігцем метнувся туди, де спали гобіти, і свистом підізвав Тінебора. Арагорн поспішив за ним.

— Агов, друже, дозволь тебе потурбувати, — сказав Гандальф, підіймаючи Піна, — Тобі доведеться поїхати зі мною. Тінебор помчить нас швидше, ніж вітер…

Тінебор вже чекав на галявині. Закинувши за плече свою майже пусту дорожню торбу, Гандальф скочив на коня. Арагорн подав йому в'ялого спросоння Піна, допоміг посадити, загорнути.

— Щасти вам! Наздоганяйте нас! — крикнув Гандальф. — Уперед, Тінеборе!

Прекрасний скакун труснув гривою, махнув хвостом та рвонувся вперед, мов срібна блискавка, тільки земля бризнула з-під копит.

— Тиха ніч та безтурботний відпочинок, — сказав Меррі Арагорну. — Щастить декому! Піну не хотілося спати, але хотілося пересісти до Гандальфа — ось, дивиться, він вже ще, замість того, щоб обернутися на камінь та стирчати тут на науку нащадкам… [179]

— Не бурчи, — сказав Арагорн. — Ще невідомо, що сталося б, якби палантір Ортханка потрапив до твоїх рук. Зате ти тепер поїдеш зі мною. Вирушимо за чверть години. Приготуйся, збери Пінові речі. Та поквапся, друже!

Тінебор летів стрілою по рівнині. Його не треба було ані підганяти, ані направляти. Не минуло й години, а вони вже переправились через броди на Ізені, проїхали повз свіжий курган.

Сили повертались до Піна. Він зігрівся, а зустрічний вітер приємно освіжав обличчя. Поряд з Гандальфом було затишно та спокійно. Жахливі враження від чарівної кулі та крилатої тіні блідли в пам'яті та вже здавались напівзабутим сном.

— А я й не знав, Гандальфе, що ти їздиш так хвацько, — сказав Пін, покрутивши головою. — Оце так так: ані сідла, ані вуздечки!

— Я по-ельфійськи звичайно не їжджу, — відізвався маг. — Інша річ Тінебор! Він вузди не визнає. Нікому не дасть себе приборкати, доки сам не схоче, але вже коли схоче, можна ні про що не турбуватися, не впадеш, доки сам не забажаєш.

— А з якою швидкістю він біжить? Судячи з вітру, він, можна сказати, летить, а поштовхів зовсім не відчувається!

— Жоден, навіть найкращий рисак не наздожене його. Поглянь, рівнина підіймається і ґрунт весь у вибоїнах — а Тінебору це байдуже! Як швидко наближаються Білі Гори! Ось там — піки Тризубця. Незабаром побачимо роздоріжжя та луги перед Валом, де позавчора скінчився бій.

Пін дивився уперед, Гандальф наспівував щось до себе, бурмотів уривки рядків різними мовами, а дорога, миля за милею, збігала з-під копит коня. Нарешті маг заспівав дещо голосніше, і Пін крізь гул вітру почув:

— Що це, Гандальфе? — поцікавився Пін.

— Я пригадав дещо з Пісні про діяння. Гобіти її, мабуть, забули, якщо взагалі знали. [180]

— Нічого ми не забули, — сказав Пін. — Ми маємо свою Пісню про діяння, просто ти ніколи не цікавився нею. Але цих слів я не чув. Що це за сім зірок? Про що це?

— Про палантіри стародавних королів.

— А що це таке?

— «Палантір» значить «те, що далеко бачить». Кристал з Ортханка — один з палантірів.

— Отже, ця куля… — Пін загнувся, — цю кулю не Ворог зробив?

— Ні йому, ні Саруманові на це не вистачило б ані вміння, ані влади. Палантіри були створені у далекій країні Ельдамар. Можливо, що створив їх сам Феанор. Як давно це було, тепер вже не полічити… На жаль, Саурон здатний обертати всі добрі речі на зло. Ось що згубило Сарумана! Будь-кому небезпечно користатись витворами мудрості, що перевершує його власну. Саруман втратив розум, бо йому забаглося сховати палантір від усіх, привласнити його. Він мовчав про це, не сповістив нікого з Ради! Ми навіть не знали, що палантіри уціліли після розгрому Гондору. Ніхто, окрім членів Ради, ні люди, ні ельфи, вже й не пам'ятають, що палантіри існували. Тільки в роді Арагорна збереглась пам'ять, та ще ось у Пісні про діяння…

— А для чого вони служили? — спитав Пін, дуже здивований, що одержує відповіді на всі запитання — він намагався скористатися з доброзичного настрою мага.

— З їхньою допомогою можна бачити на велику відстань та обмінюватись думками, — сказав Гандальф. — Це допомагало людям Гондору оберігати цілісність та безпеку королівства. По одній кулі розмістили у Мінас-Анорі, Мінас-Ітілі та в Ортханку. Головний палантір знаходився під Зоряним Куполом в Осгіліаті, доки той не був узятий та зруйнований, а останні три десь в найвіддаленіших кутках, нині ніхто до пуття не знає, де саме — про це навіть пісень не залишилось. У Рівенделлі вважають, що це були Аннумінас, Амон-Сул та Баштове Узгір'я, що простягло-ся уздовж Затоки Лун та Срібної Гавані. Кожний кристал міг зв'язатись з будь-яким іншим, але лише осгіліатський керував усіма одночасно. І ось тепер виявилось, що палантір Ортханка зберігся! Без зв'язку з іншими він міг, щоправда, показувати лише зменшені образи минулих часів. Зрозуміло, це також ставало у нагоді Саруманові, але йому цього було замало. Він намагався сягнути своїм [181] оком якомога далі, поки не дотягся до Барад-Дура та підпав під владу Саурона. Хтозна, що сталося з палантірами Гондору й Арнору: чи розбиті вони, чи затолочені у землю, чи потонули в безоднях моря… Але принаймні один з них уцілів і потрапив до Саурона. Найімовірніше, це палантір з Мінас-Ітілю: ця фортеця була захоплена дуже давно, стала твердинею зла і зветься тепер Мінас-Моргул. Легко можна уявити, як це сталося: погляд Сарумана блукав навмання, потрапив до пастки й не спромігся вирватись. Ним керували здаля; спершу переконували, потім, коли треба, залякували. Шуліка потрапив до пазурів стерв'ятника, павук заплутався у сталевому павутинні. Цікаво, чи давно його примусили постійно звітуватись перед хазяїном та одержувати вказівки? Чи давно палантір зв'язав Ортханк з Барад-Дуром так міцно, що з одного погляду можна думкою перенестися до замку Чорного Володаря? А як вона притягає, ця куля! Я сам відчув її силу. Як вона зваблює випробувати твердість волі, перевірити, чи зумію я вирвати її з влади Ворога та направити, куди хочеться мені, - подолати моря води й часу, повернутись до Тіріону Прекрасного, причаститися до невичерпної мудрості Феанора, придивитись до майстерності його рук, насолодитись безтурботними роками, коли квітли і Срібне дерево, і Золоте… Гандальф махнув рукою і замовк.

— Але я ж нічого такого не знав, — винувато сказав Пін. — Не знав, що роблю!

— Відверто кажучи, дещо ти знав, — заперечив Гандальф. — Ти розумів, що вчинок твій поганий та дурний. Ти навіть казав це сам собі, але не побажав послухатись… А я не попередив тебе, тому що тільки зараз, у цю мить, розглянувши всі події останніх днів, зрозумів ясно всю історію. Але навіть якби я заздалегідь тебе застеріг, це не врятувало б тебе від спокуси та не полегшило боротьби з нею. Навпаки! Не обпікши пальців, не впевнишся, що вогонь пече… Зате тепер ти візьмеш до тями, що вогню слід уникати.