Дві Вежі

Дорога, звиваючись поміж курганами, привела до стін Едораса. Вартові в блискучих кольчугах списами перегородили їм проїзд.

— Стійте, чужинці! — крикнув один з них роханською. — Хто ви такі й куди прямуєте?

На обличчях вартових відбився подив, анітрохи не дружній.

— Я розумію вас, — сказав Гандальф. — Але моїм супутникам ваша мова невідома. Якщо ви чекаєте відповіді від чужинців, чому не користуєтеся загальною мовою?

— Теоден, наш правитель, наказав не пропускати нікого, хто не розмовляє нашою мовою, — відповів начальник караулу. — Ми зараз воюємо і радіємо лише гостям з Гондору. За яким правом ви зухвало роз'їжджаєте в недоладному одязі нашими угіддями, та ще й на наших конях? Ми вже годину стежимо за вами. Звідки у вас такі коні, особливо цей, білий? Якщо лише нам ніхто не відвів очей, я сказав би, що це — сам Фелароф. Може, ти чаклун, шпигун Сарумана, чи насланий ним привид?

— Ніхто не відводив вам очей, — пояснив Арагорн. — Коні дійсно з ваших табунів, ти міг би впізнати їх — це Арод і Хасуфель. Хіба стане конокрад повертатися до стайні? Два дні тому нам позичив їх Еомер, третій маркграф Рохану. Ми повинні повернути йому коней, як ми й домовлялися. Хіба Еомер ще не повернувся й не попередив про наше прибуття?

Вартовий явно збентежився.

— Про Еомера я вам нічого не скажу. Якщо ви не брешете, правитель має знати про вас. Можливо, вас і чекають. Але саме позавчора Грим Гадючий Язик розпорядився іменем Теодена не пропускати жодного чужинця за ворота.

— Гадючий Язик? — перепитав Гандальф. — Ані слова більше! У нас справа не до нього, а до правителя Рохану. І термінова! Повідом ярла сам чи пошли кого-небудь!

Очі мага гнівно блиснули з-під похмурих брів.

— Сам піду, — поміркувавши, вирішив начальник варти. — Тільки що ж я доповім правителю? На вигляд ти старий та слабкий, а грізний… [97]

— Ти добре придивився й правильно зрозумів, — відповів маг. — Я — Гандальф. Я вже бував тут, і я повернувся. Зауваж — я повертаю ярлові коня. Тінебор не слухається нічиєї руки, крім моєї. Зі мною Арагорн, син Арахорна, нащадок королів, ельф Леголас і гном Гімлі. Піди та передай, що ми чекаємо біля воріт.

— Що за імена у вас! — похитав головою начальник варти. — Намагатимусь нічого не наплутати. Однак ви навряд чи чогось дочекаєтесь в таку сувору добу…

Він зник за частоколом і повернувся через чверть години:

— Ходіть зі мною. Теоден дозволив упустити вас, але всю зброю, навіть патериці, ви залишите біля його порога, під наглядом прибрамної варти.

Окуті золоченою бронзою ворота одхилилися. Широка вулиця, брукована булижником, вела вгору, то круто завертаючи, по перериваючись акуратними сходинками. Уздовж дерев'яних будинків з низькими дверима біг по кам'яних жолобах чистий струмок. Його джерело било з-під плити, оздобленої кінськими головами, на вершиш горба. Ще вище вулиця оберталася на широкі сходи з кам'яними лавами на верхній площадці. На лавах з оголеними мечами сиділи воїни прибрамної варти. їх рудувате волосся було заплетене в коси, від зелених щитів відбивалося сонце.

— Далі йдіть самі, - сказав начальник варти. — Мені час повертатися на пост. Прощавайте, бажаю вам здобути ласку правителя.

І він, круто повернувши, поспішно покрокував униз. Мандрівники піднялися на площадку. Підвівшись, вартові продемонстрували незвичайно високий зріст і раптом хором привітали їх:

— Ласкаво просимо, прибульці з далеких країн! — звучно вигукнули вони роханською мовою, повертаючи мечі руків'ям до гостей на знак добрих намірів. Блиснули розсипи смарагдів на піхвах. Найвищий з вартових вийшов уперед і додав загальною мовою:

— Я — Гаман, голова прибрамної варти. Прошу вас скласти тут зброю, перш ніж увійдете до Золотого Двору.

Леголас без заперечень віддав йому свій стилет із срібною гардою та лук із сагайдаком.

— Бережи їх, — попросив він. — Це дарунок Володарки Галадріель із Золотого Лісу. [98]

Гаман поспішив покласти зброю ельфа на лавку, наче боячись обпектися.

— Обіцяю тобі, що все буде цілим, — сказав він і простягнув руку до Арагорна.

Слідопит завагався.

— Я не можу віддати Андріл до чужих рук!

— Така воля Теодена, — нагадав Гаман.

— Чи повинен нащадок Еленділа підкорятися волі Теодена, сина Тенгіла?

— Ти стоїш перед оселею Теодена, і хоч би ти був королем Гондору, твоя воля тут ніщо, — відповів Гаман і, загородивши собою двірний отвір, перевернув меча лезом уперед.

— Пуста суперечка, — втрутився Гандальф. — Вимога Теодена зовсім зайва, однак чи розумна воля господаря, чи ні, вона — закон у стінах його оселі.

— Я не зволікав би підкоритися господарю будь-якої оселі, хоча б і найжалюгіднішому дроворубові, - сказав Арагорн, — але ж це Андріл.

— Як би не звався твій меч, ти маєш залишити його тут, якщо не хочеш битися з нами, — сказав Гаман.

— Ну, скажімо, ви билися б не поодинці, - кинув Гімлі, проводячи пальцем по лезу сокири і дивлячись на Гамана, наче на деревце, яке слід зрубати.

— Цитьте! — сказав Гандальф. — Нам нема коли сперечатися. Кожна суперечка між нами — на користь Мордору. Я охоче віддаю свого меча, стережи його добре, шановний Гамане, це — Яррист, викуваний ельфами в давні часи. А тепер пропусти мене. Поспішай, Арагорне!

Слідопит неохоче відстебнув перев'язь і сам поставив меч до стіни.

— Не надумай, Гамане, торкатися його, — попередив він. — І нікому не дозволяй. Вміла рука кувала його глибокої давнини. Кожен, хто торкнеться його, крім нащадків Еленділа, буде вражений насмерть.

Гаман відступив на крок і розгублено сказав:

— Скільки дивовижних речей на вас чотирьох… Йди з миром, все буде по-твоєму.

— Ну, що ж, у такому товаристві й моїй сокирці не соромно відпочити, — пхикнув Гімлі й поклав свій скарб на лавку. — Ми виконали все. Веди ж нас до свого ярла!

Але прибрамник усе ще вагався. [99]

— В тебе зосталася патериця, — сказав він Гандальфу. — Вибач, її теж треба залишити.

— Це вже занадто, — сказав Гандальф. — Одна справа — пересторога, зовсім інша — брутальність. Я старий. Якщо не можна спиратися на патерицю, доведеться мені посидіти тут і зачекати, доки Теоден прийде сюди побалакати зі мною.

Арагорн посміхнувся.

— Кожен чіпляється за своє майно! Невже ти лишиш старого єдиної опори? Досить зволікань! Дозволь нам нарешті увійти.

— Патериця в руці мага — не просто опора для немічного, — заперечив Гаман і прискіпливо оглянув ясеневий костур Гандальфа. — А втім, ви заслуговуєте на довіру. Покладуся на власне розуміння. Заходьте!

Вартові зняли засуви і штовхнули двері; вони повільно, зі скрипом відчинилися. Гості ввійшли.

Весняна свіжість та ранішнє світло не проникали до оселі Теодена. Між міцними опорами покрівлі ховалися вузькі вікна, яскраві пасма світла розсіювалися в напівтемряві. Крізь круглий отвір посеред стелі виходили і губилися у блідо-блакитній високості цівки легкого диму. Під ногами дзвеніла кольорова мозаїка, вилися дивовижні написи й рунічні знаки. Стовбури опор вкривало рясне різьблення, позолота, стіни були затягнені килимами майстерної роботи: вони зображували героїв давнини, але одні геть вицвіли, інші тонули в затінку. Тільки один килим висів на світлому місці: витязь на білому коні сурмив у великий ріг, золоте волосся його злітало у повітря, а кінь роздув ніздрі, передчуваючи близьку битву. Ноги коня по коліно були занурені в пінні зелені хвилі.

— Бачите? Це Еорл Юний, — шепнув Арагорн. — Таким він прибув з півночі, щоб вступити в битву на полі Келебранта.

Серед зали в круглому кам'яному вогнищі палав вогонь. За вогнищем три сходинки вели на підвищення, де в роззолоченому кріслі сидів старий, зігнутий роками настільки, що здавався карликом. З-під вузького золотого обруча з діамантом над чолом на плечі старого спадали довгі сиві пасма. Білосніжна борода сягала колін. У тьмяних очах ледь жевріло життя. За кріслом стояла молода [100] жінка в білому, а на верхній сходинці незгарбно приткнувся худий чоловік з хитрим блідим обличчям.