Страница 126 из 138
Лише з таких крайнощів помічаєш, як безнадійно кожна людина втрачена в самій собі, й лише роздуми про решту людей і про закони, що панують у них і повсюди, можуть дати втіху. Який піддатливий зовні Вольф, як легко його на щось підбити, розвеселити, надихнути, змусити невтомно працювати — і який він внутрішньо скутий і застиглий.
Чому чукчі не полишають свій жахливий край, проти нинішніх їхніх умов і нинішніх їхніх бажань їм жилося б краще будь-де. Але вони не можуть; адже все, що можливе, стається; можливе тільки те, що стається…
8 січня. …Що в мене спільного з юдеями? У мене мало спільного навіть із самим собою, і я мав би нишком сидіти собі десь у куточку, задоволений тим, що маю змогу дихати.
Змалювання непоясненних почуттів. А.: «Відколи це сталося, вигляд жінок завдає мені болю, але це — не статеве збудження й не звичайна журба, мені просто боляче. Так було й тоді, коли я був упевнений у Лізль».
12 січня. Учора: любовні походеньки Оттилії, молоді англійці. Заручини Толстого, світлі враження ніжного, бурхливого, сповненого передчуттів молодика, що опановує себе. Ошатно вбраний, весь у темному й темно-синьому.
Дівчина в кав’ярні. Вузенька спідничка, біла, вільна, оздоблена шкірою шовкова блузка, відкрита шия, сірий капелюшок з тієї самої матерії, який ледве тримається на голові. Її повняве, усміхнене, осяяне життєвою снагою обличчя, привітні, щоправда, трохи манірні очі. Моє обличчя, коли я згадую про Ф., паленіє…
Можливості для мене, певна річ, є, але під яким каменем вони лежать?
Кинувся вперед, верхи на коні…
Безглуздість юності. Страх перед юністю, страх перед безглуздістю, перед безглуздим розквітом жорстокого життя…
19 січня. У конторі — страх упереміж із почуттям власної гідності. Загалом упевненіший. Дуже невдоволений «Перевтіленням». Закінчення нечитабельне. Недосконале все, ледве не до самої основи. Річ вийшла б куди кращою, якби мені не завадила тоді службова поїздка.
26 січня. …Щойно я просто-таки нагримав на матір за те, що вона позичила «Лиху безневинність» Еллі[42], якій я ще вчора хотів запропонувати книжку сам. «Не чіпай моїх книжок! Адже в мене більш нічого немає!» І кожнісіньке слово — зі справжньою люттю…
14 лютого. Якби я наклав на себе руки, в цьому нічиєї провини, поза всяким сумнівом, не було б, хай навіть безпосередньою причиною цього виявилося б, наприклад, ставлення до мене з боку Ф. Якось у напівсні я уявив собі сцену, що відбулася б, якби я, передбачаючи свою смерть, прийшов із прощальним листом до неї додому й, діставши гарбуза, поклав на стіл листа, вийшов на балкон, випручався від усіх, хто спробував би мене стримати, і, відпускаючи від поруччя спершу одну руку, потім другу, перескочив через поруччя. Але в листі стояло б, що, хоч я й кинувся з балкона через Ф., нічого суттєвого для мене не змінилося б, навіть якби мою руку й серце прийняли. Мені судилося кинутись униз, іншої ради я не бачу; Ф. випадково виявилась тією, на котрій підтвердилася моя приреченість, я не в змозі жити без неї і мушу кинутися вниз, але й жити з нею — і Ф. про це здогадується — я теж не в змозі. То чом би не зробити цього сьогодні вночі? Я вже уявляю собі, як увечері до батька й матері поприходять гості, як вони розводитимуть теревені про життя й створення умов для нього, — але я дотримуюся певних уявлень, я живу, всіма фібрами своєї істоти прив’язаний до життя, я цього не зроблю, я цілком холодний, мені сумно через те, що комірець сорочки стискає шию, я проклятий, я задихаюся в тумані.
23 лютого. Їду. Лист від Музіля[43]. Він тішить мене й засмучує, бо я нічого не маю…
9 березня. …Я тут про Ф. не забуду й тому не одружуся. Невже це саме так і буде?
Авжеж, я можу зробити такий висновок, мені вже майже тридцять один рік, Ф. знаю близько двох років, отож мушу вже складати собі звіт у всьому. А крім того, я тут живу так, що не забув би Ф., навіть якби вона такого значення для мене й не мала. Одноманітність, розміреність, затишок і несамостійність мого способу життя чіпко й неминуче тримають мене там, де я опинився. Крім того, у мене глибша, ніж звичайно буває, схильність до затишного й несамостійного життя, отож усе шкідливе знаходить опору ще й у мені самому. Зрештою, я ж бо також старію, переміни даються мені чимдалі важче. І в усьому цьому я вбачаю для себе велике лихо, що може тривати довго й безнадійно; мені доведеться роками животіти на свою платню, стаючи все сумнішим і самотнішим, допоки взагалі стане сили триматись.
Але ж ти бажав собі такого життя?
Якби я був одружений, життя службовця мене влаштовувало б. Воно давало б мені надійну опору з усіх поглядів — щодо суспільства, дружини, творчості, не вимагаючи надто великих жертв, а з другого боку, не перетворюючи мене на раба затишку й несамостійності, бо як чоловікові одруженому мені не треба було б цього боятися. Але дожити таке життя до кінця неодруженим я не зможу.
Але ж ти міг би одружитись?
Тоді я не міг одружитись, усе в мені протестувало проти цього, хоч як я кохав Ф. Стримувала переважно думка про письменницьку роботу — я гадав, що шлюб їй завадить. Мабуть, я мав рацію; але парубкування за нинішніх моїх умов цю роботу занапастило. Я цілий рік не писав, я й далі не можу писати, в голові одна лишень думка, і вона мене пожирає. Всього цього я тоді передбачити не міг. А втім, моя несамостійність дістає поживу навіть від такого способу життя, і я до всього підступаю нерішуче й ні з чим не можу впоратись одразу. Так було й тут.
Чому ти втрачаєш надію все ж таки домогтися Ф.?
Я йшов уже на будь-які приниження перед самим собою. Якось у Тірґартені я промовив: «Скажи „так“, навіть коли вважаєш, що твого почуття до мене для шлюбу замало, мого кохання до тебе вистачить, щоб надолужити те, чого бракує, воно взагалі досить міцне, щоб узяти все на себе». Ф., здавалося, непокоїли характерні особливості моєї натури, страх перед якими я навіяв їй протягом нашого тривалого листування. Я сказав: «Я кохаю тебе досить міцно для того, щоб звільнити від усього, що може тебе тривожити. Я стану іншою людиною». Тепер, коли все має з'ясуватися, я можу визнати, що навіть у хвилини найщиріших наших взаємин у мене нерідко виникали підозри й підтверджені дрібницями побоювання, що Ф. кохає мене не дуже, не всією душею, як вона здатна кохати. Це усвідомила — щоправда, не без моєї допомоги — й Ф. Боюся навіть, що після двох моїх останніх візитів вона відчуває до мене певну відразу, хоч на позір ми одне з одним привітні, звертаємось одне до одного на «ти», ходимо рука в руку. Останній спогад, що залишився в мене про неї, — геть ворожа гримаса, яку вона зробили, коли у неї вдома в передпокої я, не вдовольнившись поцілунком крізь рукавичку, рвучко розстебнув її й поцілував руку. Але тепер вона, хоч обіцяла й далі старанно підтримувати листування, не відповіла на два мої листи, лише в телеграмах обіцяла написати, але знов не додержала обіцянки, ба навіть не відповіла моїй матері. Нема сумніву, отже, що все це безнадійно.
А втім, ніколи не можна цього стверджувати. Хіба колишня твоя поведінка, з погляду Ф., не здавалася також безнадійною?
Та це було щось інше. Я завжди, навіть коли влітку ми прощалися нібито востаннє, відверто освідчувався їй у коханні; я ніколи не мовчав так жорстоко; моя поведінка мала свої причини, які можна було якщо не визнавати, то принаймні обговорювати. У Ф. тільки одна причина: цілком недостатнє кохання. І все ж таки це правда, я міг почекати. Але чекати з подвійною безнадією я не можу: по-перше, я бачу, що Ф. усе дужче віддаляється від мене, а по-друге, я все більше втрачаю здатність якось себе порятувати. Це був би найбільший ризик, на який я пішов би, незважаючи на те — чи саме через те, — що це найкраще відповідало б найгіршим моїм рисам. «Ніколи не знаєш, що станеться» — не арґумент проти нестерпності тої чи тої з нинішніх обставин.
42
Еллі (Ґабріела) — старша сестра Ф. Кафки; згадана книжка — роман Оскара Баумана.
43
Відомий письменник Роберт Музіль (1880—1942) запросив Ф. Кафку до співпраці в одному літературному часописі. Очевидно, йдеться про поїздку до Берліна.