Страница 49 из 76
Ми мовчки вслухалися. Це була рафінована батькова помста, його відплата нашим сумлінням. Відтепер ми були назавжди приречені слухати це сумовите низьке бриніння, що скаржилося дедалі настирливіше, дедалі зболеніше — і раптом вщухало. Якусь мить ми з полегшенням насолоджувалися тією тишею, тією милосердою паузою, протягом якої в нас будилася несмілива надія. Однак невдовзі воно поверталося — невтамоване, дедалі плаксивіше і роздратованіше, й ми усвідомлювали, що цьому безмежному болю, цій бринливій клятьбі, приреченій на бездомне биття об усі стіни, не існувало ні кінця, ні визволення. Той глухий до всіх умовлянь плаксивий монолог і ті паузи, протягом яких він, здавалося, на мить забував про себе, аби потім озватися ще голоснішим і лютішим плачем, ніби в розпачі скасовував попередню мить затишшя, нервували нас до глибин. Страждання, якому немає меж, страждання, вперто закрите в коло своєї манії, страждання, що самозабутньо й запекло бичує самого себе, врешті робиться нестерпним для безпорадних свідків нещастя. Ця ненастанна і гнівна відозва до наших жалощів містила в собі надто виразний докір, надто яскраве оскарження нашого власного благополуччя й не могла не будити спротиву. В душі ми виступали з осудом, сповнені замість печалі злістю. Невже і справді не було в нього іншого виходу, як тільки наосліп кинутися в цей жалюгідний та безнадійний стан, і невже, потрапивши в нього із власної чи нашої вини, він не міг знайти в собі достатньо твердості й гідності, щоб витримувати його без нарікань? Мати ледь гамувала гнів. Продавці, посідавши на драбинах у тупому ошелешенні, криваво замріялися про мухобийку, з якою вже подумки ганяли полицями, аж їхні очі наливалися червоним. Полотняна маркіза над входом яскраво тріпотіла у спеці, пополудневий жар крокував милями залитої світлом рівнини, спустошуючи далекий світ під собою, а у крамничному напівмороці, під темною стелею, безвихідно запетльований у свій політ і ошалілий, носився батько, намотуючи себе на розпачливі зиґзаґи своєї гонитви.
Про те, наскільки несуттєвими, попри всі очікування, є насправді такі епізоди, можна судити з факту, що ще того ж дня увечері батько сидів, як завше, над своїми паперами, а інцидент, здавалося, був давно забутий, глибоку ж уразу подолано і загоєно. Звісна річ, ми утримувалися від будь-яких натяків. Не без задоволення ми спостерігали, як батько в цілковитій напозір душевній рівновазі та нібито погідній контемпляції старанно заповнював сторінку за сторінкою своїм каліграфічним рівним почерком. Тим важче однак давалося стерти сліди компрометаційної особи бідного селюка — відомо ж, як чіпко вкорінюються такого штибу залишки на певних підґрунтях. Ми свідомо не зауважували протягом тих порожніх тижнів його, що все танцював у темному закуті на ляді, день у день меншаючи й день у день сіріючи. Уже ледь видимий, він усе ще посмикувався на своєму посту, добродушно усміхнений, зігнутий над лядою, і невтомно стукав, уважно дослухаючись і щось потиху собі бурмочучи. Той стукіт виявився його справжнім покликанням, що йому він віддавався без вороття. Ми не відкликали його. Надто далеко він зайшов, щоб його досягнути.
Літні дні не мають смеркань. Поки ми роззирнулись, у крамниці була вже ніч; запалювано велику гасову лампу, і справа точилася далі. У ті короткі літні ночі не варто було повертатися додому. Години спливали, батько ж тим часом сидів у позірній зосередженості і позначав береги листів дотиками пера, лишаючи там чорні летючі зірочки, чорнильних чортиків, волохаті пушини, що заблукано кружляли в полі зору — відірвані від великої літньої ночі за дверима атоми темряви. А ніч за дверима розсипалася, мов порхавка, в тіні абажура засіювався чорний мікрокосмос пітьми, заразна висипка літніх ночей. Окуляри сліпили його, гасова лампа висіла за ними, як пожежа, оточена метушнею блискавиць. Батько чекав, чекав із нетерпінням і дослухався, втуплений у яскраву білість паперу, що нею пропливали всі ті темні галактики чорних зір і космічного пилу. За батьковими плечима, ніби й без його участі, точилася велика гра щодо крамниці, точилася — що дивно — на картині, яка висіла за його головою поміж реєстратурою[204] та дзеркалом, яскраво освітленим гасовою лампою. То була картина-талісман, незбагненна картина, картина-загадка, ніколи до кінця не витлумачена, що передавалася з покоління в покоління. Що на ній було? Це був безконечний диспут, який точився століттями, ніколи не завершений процес між двома взаємозаперечними засадами. Там стояли один навпроти одного двоє купців, дві антитези, два світи. «Я продавав у кредит», — кричав худий, обдертий і остовпілий, аж голос йому ламався від розпачу. «Я продавав за готівку», — відповідав товстун у кріслі, перекидаючи ногу на ногу і крутячи переплетеними на животі пальцями. Як же ненавидів батько товстуна! Він знав їх із дитинства. Вже на шкільній лаві його сповнював відразою той опасистий еґоїст, що під час перерви пожирав незліченну кількість булок з маслом. Але батько не солідаризувався і з худим. Зі здивуванням він дивився на те, як уся ініціатива вислизала йому з рук, загарбана двома диспутантами. Із забитим подихом, косуючи непорушним оком з-над приспущених окулярів, батько дочікувався результату, наїжений та глибоко схвильований.
Крамниця, крамниця була незбагненна. Вона була об’єктом усіх роздумів, нічних студій, бентежних батькових розважань. Недовивчена і безмежна, вона стояла поза всім, що відбувалося, тьмяна й універсальна. Удень сукняні генерації лежали з усією патріархальною поважністю, укладені за старшинством і вишикувані за поколіннями та родоводами. Але вночі прорізалася бунтівна сукняна чорнота, штурмуючи небо пантомімними тирадами та люциферськими імпровізаціями. Восени крамниця шуміла, переливалася поза власні береги, набухла від темного асортименту зимового краму, немовби цілі гектари лісів рушили з місця великим гучним краєвидом. Улітку, в мертвий сезон, вона похмурніла і відступала до своїх темних резервацій, недоступна і невиразна у своєму сукняному маточнику. Ночами продавці гатили, мов ціпами, дерев’яними ліктями, об глуху стіну пакувань, дослухаючись, як вона зболено гарчить у глибинах, замурована у ведмежому сукняному лігві.
Цими глухими сходинками повсті батько спускався углиб генеалогії, на дно часів. Він був останнім у родовій лінії, він був Атлантом[205], на плечах якого тримався тягар велетенського заповіту. Вдень і вночі батько думав над тезою цього заповіту, силкуючись у раптовому осяянні збагнути його суть. Не раз він запитально й очікувально дивився на продавців. Сам без проблисків у душі, без осяянь, без вказівних знаків, батько сподівався, що оцим молодим і наївним, щойно втіленим, раптом відкриється затаєний перед ним сенс крамниці. Батько припирав їх до стіни своїм упертим підморгуванням, але вони, тупі й недорікуваті, уникали його поглядів, відводили очі, збентежено лепечучи якісь несосвітенні дурниці. Вранці, спираючись на довгий костур, батько, наче пастух, проходив крізь оту сліпу вовняну отару, крізь оті людні затори, крізь хвилі безголових тулубів з їхнім беканням при водопої. Він ще чекав і відтягував ту хвилину, коли підніме за собою весь свій люд і рушить у галасливу ніч разом з усім нав’юченим, незліченним, сотні разів помноженим Ізраїлем[206]…
Ніч за дверима була ніби з олова — без простору, без вітру, без дороги. Кілька кроків — і вона впиралась у глухий кут. Тупцювалося, мов у напівсні, перед тією близькою межею і в той час, як ноги в’язнули, вичерпавши скупий простір для пересування, думка бігла все далі в безконечність, ненастанно запитувана й допитувана, затягнута на манівці тієї чорної діалектики. Диференційний аналіз[207] ночі точився сам по собі. Аж нарешті ноги зовсім спинялись у тому сліпому завулку без витоку. Там стоялося потемки у глухій тиші, в найінтимнішому закуті ночі, як перед пісуаром, — протягом цілих годин і з почуттям завстидженого блаженства. Тільки думка, залишена для себе, повільно розкручувалася, складна анатомія мозку розмотувалася, ніби клубок, і в єхидній діалектиці без кінця розгортався абстрактний трактат літньої ночі, йшов перевертом поміж логічних головоломок, з обох сторін підтримуваний невтомними і терплячими випитуваннями, софістичними питаннями, на які не було відповіді. Так він продирався, філософуючи насилу, через спекулятивні простори[208] тієї ночі і вже безтілесним заходив в остаточну глушину.
204
Р е є с т р а т у р а (з лат.) — тут: шафа для документів.
205
А т л а н т — у грецькій міфології титан, що за наказом Зевса тримає на собі небесне склепіння.
206
Цей образ є безсумнівною алюзією до біблійного сюжету з Яковом, що кочує з усією родиною, слугами й худобою (Буття 32—35).
207
Д и ф е р е н ц і й н и й а н а л і з — такий, що спирається на розрізнення понять; тут: у переносному значенні.
208
С п е к у л я т и в н і п р о с т о р и — абстрактні, не пов'язані з дійсністю, умоглядні моменти.