Страница 48 из 76
Коли опівдні батько, вже на межі божевілля, безсилий від спеки, тремтячи від безпідставного збудження, ретирувався до горішніх кімнат і стеля над нами потріскувала то там, то тут під його зачаєними присіданнями, у крамниці наставала пора відпруження й починалася година полудневої сієсти.
Продавці переверталися на паках із сукном, розбивали на полицях сукняні намети, звішували тканинні гойдалки. Вони розмотували закриті паки й випускали на волю пухнасту, сто разів згорнуту сторічну темряву. Роками залежаний повстяний морок, випущений на волю, наповнював верхні простори запахом іншого часу, запахом минулих днів, терпляче поукладуваних незліченними шарами у давні й холодні осені. Сліпа міль висипалась у стемніле повітря, пучки пір’я та вовни кружляли по всій крамниці впереміш із тим засівом темряви, і глибокий та осінній запах апретури[196] цілком заповнював собою темне стійбище сукна й оксамиту. Таборуючи посеред того стійбища, продавці думали про фіґлі й жарти. Вони давали одні одним тісно й по вуха завиватися в темне прохолодне сукно й так лежали вряд у блаженній нерухомості, під стосами пакувань — живі сувої, сукняні мумії, закочуючи очі з удаваним жахом від власної закляклості. Або ж, буйствуючи, підкидали одні одних аж під стелю на розпростертих скатертинах сукна. Глухе лопотіння тих плахт і хвилювання струшуваного повітря приносило їм шалений захват. Здавалося, ніби вся крамниця зривається в політ, сукна натхненно здіймалися, продавці злітали вгору з розвіяними полами сурдутів, наче пророки у короткострокових вознесіннях. Мати крізь пальці дивилася на всі ці дурощі: розпружений загальний настрій сієсти в її очах виправдовував найгірші вибрики.
Улітку крамниця дико і нехлюйно заростала зіллям. З боку подвір’я та складу вікно аж зеленіло від бур’янів та кропиви, підводне і мерехтливе від листяних спалахів та плавучих відблисків. Мов на дні старої зеленої пляшки, в ньому крізь напівморок довгих літніх пополуднів дзижчали в невиліковній меланхолії мухи — хворі монструозні екземпляри, розгодовані на батьковому солодкому винограді волохаті самітниці, що весь день оплакували свою прокляту долю довжелезними й монотонними епопеями. Ця звиродніла порода крамничних мух, схильна до диких і несподіваних мутацій, рясніла дивними особинами, плодами кровозмісних схрещень, і вироджувалася в якусь надпороду велетнів-важковаговиків, ветеранів з глибоким і жалісним тембром, диких і пригнічених друїдів[197] власного страдництва. Наприкінці літа ці самотні, вже останні в роду смертники врешті вилуплювалися, схожі на великих синіх жуків, німі й безголосі, зі змарнілими крилами, і відбували своє сумовите життя, без кінця пробігаючи зеленими шибами в невтомних і заблудлих пересуваннях.
Двері відчинялися настільки рідко, що заростали павутиною. Мати спала за столом, у сукняному гамаку, підвішеному між полицями. Продавці, закусані мухами, смикалися, гримасливо кидаючись у неспокійному літньому сні. Тим часом на подвір’ї розросталося зілля. Під диким палючим сонцем смітник плодився цілими поколіннями велетенських кропив і калачиків.
Від зіткнення сонця з краплиною ґрунтових вод на цьому шматку землі зачиналася їдка субстанція зелені, сварливий відвар, отруйний дериват хлорофілу[198]. Там і варився під сонцем той гарячковий фермент, розростаючись у легкі листяні формації, багаторазові, зубчаті й поморщені, тисячі разів повторені за єдиним зразком, за єдиною схованою в них ідеєю. Дорвавшись до свого моменту, ця заразна концепція, ця полум’яно-дика ідея ширилась, як вогонь — запалена сонцем, вона росла під вікном пустим паперовим базіканням зелених плеоназмів[199], зільна марнота, сто разів розмножена в несосвітенній гидкій маячні, жалюгідна й дешева латанина, що латка по латці покривала складську стіну дедалі більшими шелесткими, волохато-пухкими клаптями. Продавці будилися з мимолітної дрімоти почервонілі на лицях. У дивному піднесенні вони вставали з підстилок і, сповнені гарячковим завзяттям, розгортали у власній уяві героїчні буфонади[200]. Знеможені нудьгою, вони колихалися на високих полицях і тарабанили ногами, намарне видивляючи хоч якусь пригоду в порожньому просторі Ринку, дочиста виметеному спекою.
Тоді бувало, що який-небудь селюк, босий і простакуватий, зупинявся з ваганням у дверях крамниці, несміливо зазираючи досередини. Для знудьгованих продавців це була розвага хоч куди. Вони вмить злазили з драбин, мов павуки на вид мухи, і вже оточений та зусібіч розшарпуваний і заштурхуваний, ще й засипуваний тисячею питань, селючина із засоромленою усмішкою сяк-так відбивався від нав’язливих атак. Він чухав голову, шкірився, з недовірою витріщався на облесних ловеласів[201]. Ага, про тютюн мова? Але про який? Чи про наймодніший, македонський, бурштиново-золотий? Ні? Добре б і звичайного люлькового? Махорки? Тільки ближче, ближче прошу. Не лякайся. Своїми компліментами впереміш зі штурханами продавці заганяли його углиб крамниці, до бічної ляди коло стіни. Продавець Леон, ставши за перегородкою, силкувався висунути фіктивну шухляду. О, як же він, бідний, мучився, як кусав губи від марних зусиль! Ні! Слід було кулаками і з розмаху валити в черево ляди, з усіх сил. Простачок, під’юджуваний продавцями, робив це самовіддано, зосереджено і старанно. Врешті, коли й це не допомагало, він вилазив на стіл і тупав босими ногами, згорблений та посивілий. Ми ж заходилися від сміху.
Тоді ж і трапився той гідний пошкодування інцидент, який усіх нас переповнив смутком і соромом. Ніхто з нас не лишився безвинним, хоч ми й не чинили зі злої волі. Це була радше наша легковажність, недостатність поваги і розуміння щодо високих батькових турбот, наша необережність, яка, наклавшись на непередбачувану, незахищену, схильну до крайностей батькову натуру, призвела до справді фатальних наслідків.
У той час як ми, ставши півколом, забавлялися на повну, батько нечутно прослизнув до крамниці.
Ми пропустили момент його появи. Зауважили його щойно тоді, коли раптове усвідомлення зв’язку речей прошило його блискавкою і викривило обличчя диким пароксизмом жаху.
Мати вбігла геть налякана. «Що з тобою, Якубе?» — закричала вона, тратячи подих. З розпачу вона хотіла вдарити його у спину, наче він чимось подавився. Але було вже запізно. Батько увесь зіщулився й нашорошився, обличчя ж його швидко розкладалося на симетричні складові потрясіння і нестримно руйнувалося на очах під тягарем непомірної катастрофи. Поки ми встигли зрозуміти, що сталося, він різко завібрував, задзижчав і звіявся нам перед очима, весь забринівши, монструозною й волохатою, сталево-блакитною мухою, що в шаленому метанні стала битися об усі крамничні стіни. Страшенно вражені, ми слухали той безнадійний лемент, глуху, але виразно модульовану скаргу, що збігала вгору і вниз усіма регістрами бездонного болю і непогамовного страждання під темною крамничною стелею.
Ми стояли приголомшені і глибоко засоромлені цим печальним видовищем, уникаючи прямих поглядів одне одного. У глибині душі ми відчували деяку полегкість від того, що критичної миті батько все-таки знайшов собі вихід із глибокого провалу. Ми дивувались його безкомпромісному героїзму, з яким він без роздумів кинувся у глухий кут відчаю, що з нього, здавалося, вже не повертаються. Слід було, зрештою, сприйняти цей батьків крок cum grano salis[202]. То був радше внутрішній жест, різка і розпачлива демонстрація, що все ж оперувала мінімальною дозою дійсності. Не слід забувати: більшу частину того, про що ми тут розповідаємо, можна покласти на карб отих літніх аберацій[203], тієї канікулярної напівреальності, тих безвідповідальних побічних проявів, що без жодних гарантій трапляються на рубежах мертвого сезону.
196
А п р е т у р а (з фр.) — остаточна обробка тканин, шкір, пряжі, хутра і т. ін. з допомогою спеціальних хімічних засобів з характерним запахом.
197
Д р у ї д и (з кельт.) — жерці святого дуба у кельтів; тут найімовірніше, у значенні — ретрогради, жерці релігії, що зникає.
198
Д е р и в а т х л о р о ф і л у — тут: те, що походить від зеленого барвника, тобто є ефектом рослинної плодючості.
199
П л е о н а з м — див. «Весна», прим. 35 (у електронній версії — прим. 144).
200
Б у ф о н а д а (з італ.) — тут: блазнювання, комікування, кривляння.
201
Л о в е л а с (від англ. Lovelace — прізвище героя роману Семюела Річардсона «Клариса Гарлоу») — спокусник, перелюбник; тут: настирливий інтриган.
202
C u m g r a n o s a l i s (лат.) — дослівно: з дрібкою солі; тут у значенні: не цілком дослівно.
203
А б е р а ц і я (з лат.) — відхилення.