Буремні дев'яності

Іноді діти зчиняли страшенний лемент всі водночас і саме тоді, коли матері ніколи було глянути вгору. Або ж зненацька налітав ураган, зривав з вірьовок щойно випрану білизну й жбурляв її в пилюку, на землю. Часто-густо бувало й таке, що не встигне Саллі поприбирати в кімнатах, як все вже знову притрушене рудим порохом. А втім, Саллі казала, що легко справляється з роботою, коли при ній Калгурла. Калгурла допомагала прати та прасувати, шкребти підлогу та мити посуд. Саллі з острахом чекала перших дощів — вона знала наперед, що Калгурла одразу втече до своїх і вся робота ляже на неї одну.

Відкриття залізниці привело до бурхливого зростання населення Калгурлі, і нестача води стала відчуватися ще гостріше, ніж будь-коли.

Та ось до міста за дорученням уряду прибув інженер О’Коннор, і Саллі вже мріяла про «ріки чистої води, що потечуть через приїски», як обіцяв прем’єр-міністр сер Джон Форрест.

Із скупченням населення в місті різко посилилась небезпека пожеж та епідемій тифу. Лікарня була переповнена тифозними хворими, а пожежі стали звичайним явищем, і калатання дзвона на сполох — постійним кошмаром літніх ночей. Цілі квартали жилих будинків та крамниць вигоряли дотла. Води було надто обмаль, щоб марнувати її на вогонь, і ненароком перекинута гасова лампа часто залишала без житла та майна десятки сімей, завдавала величезних матеріальних збитків торговцям. Жителі вимагали проведення в місті електрики, щоб покінчити з «гасовим дияволом».

Лише на центральних вулицях тьмяно блимали поодинокі ліхтарі, й освітлення міста та приміських доріг ставало невідкладним завданням. На Боулдерському шосе грабували й душили людей, і всі казали, що це справа рук тієї потолочі, що після відкриття залізниці насунула до міста. Але заходи по упорядженню міста все відкладалися та відкладалися, і причиною цьому були тривожні чутки про рудники Золотої Милі. Одне за одним надходили повідомлення, що золото в цих рудниках примхливе, що воно то з’являється, то таємниче зникає, поступаючись місцем бідним, малоцінним рудам. Акції падали, проте оптимісти не здавались. Ті, хто добре знав приїск, відмовлялися вірити, що всі рожеві надії на процвітання Калгурлі можуть лопнути, мов мильна бульбашка.

Містер де Морфе вважав таке припущення просто сміховинним. Він запевняв, що золота на приїску ще й зараз непочатий край. Телуристі рудники — це запорука справжнього майбутнього розквіту золотодобування.

Сидячи на веранді тихими задушними вечорами, Саллі та Марі подовгу розмовляли, обговорюючи все, що сталося за день. Дінні подався на розвідку кудись за Кеноуну, і їм обом дуже його не вистачало. Ось у кого завжди була про запас якась цікава історія.

Коли Дінні був дома, хтось із старателів неодмінно приходив до нього, і тоді жінки дізнавалися значно більше про те, що творилось у місті та поза містом. Саллині постояльці, рудокопи, були тихі, скромні хлопці; вони вдосвіта йшли на роботу, поверталися пізно, і їх майже ніколи не було видно. Та якщо на веранді з’являвся Дінні, вони теж примощувались поруч, щоб взяти участь у розмові. Іншим часом вони майже не виходили зі своїх кімнат, очевидно розуміючи, що цим найкраще можуть догодити Моррісу.

Кілька днів тому вони з обуренням розповідали про те, як на Великому Боулдері загинуло два їхніх товариші. В забої, де вони працювали, на глибині ста футів, не було зроблено належного кріплення. Тонни землі обвалились на них і поховали їх живцем:

— Люди коштують дешево, — похмуро кинув Піт Мак-Кей, — дешевше, ніж кріпильний ліс.

А невдовзі після цього ще п’ять рудокопів були вбиті вибухом на Північному. Марі щоразу тремтіла від страху, коли пронизливий гудок сповіщав про катастрофу на рудниках. Жан досі працював під землею, хоч кашель мучив його з кожним днем усе дужче, і Марі взяла з нього слово, що він не полізе більше в забій, як тільки йому пощастить з нового року влаштуватися десь на поверхні.

Кожній дружині рудокопа було знайоме це болісне відчуття страху, що стискав серце, як тільки гудок сповіщав про чергове нещастя. Тоді вони всі бігли до воріт рудника і з тривогою виглядали карету швидкої допомоги. Холонучи від жаху, кожна з них чекала, що ось зараз, зараз карета зупиниться біля її порога або чоловікові товариші принесуть їй страшну звістку.

Нещасні випадки на рудниках ввійшли як щось неминуче у повсякденне життя приїсків. Вони кидали похмуру тінь на всі розмови, хоч жінки й уникали згадувати про них, коли сходились на посиденьки — єдину розраду в одноманітному плинові днів.

На початку року багато балачок викликало вбивство Мей Уейн. Як винуватця арештували Джіма Коннеллі. Саллі знала його, — колись він ходив до неї обідати в їдальню під повіткою, — і їй здавалось неймовірним, щоб Джім міг зумисне вбити жінку.

Джім Коннеллі — лагідний хлопець, добра душа, казали про нього старателі, хоч нікуди правди діти, любив похвастати — мовляв, дивіться, який він вправний стрілець. Не раз доводилось йому бахкати з револьвера, щоб показати, як він вціляє муху на льоту. Мей Уейн була хазяйкою павільйончика з різними прохолодними напоями на Дев’яностій Милі. Джім та Роб Рейд були вже під чаркою, коли забрели до неї якось у суботу перед обідом. Там вони зчепилися з афганцями, що не хотіли одвести вбік своїх верблюдів, і Джім вистрелив кілька разів у повітря, щоб примусити їх звільнити дорогу. Та трапилося, що саме в цю мить Мей вийшла на поріг, одна куля і влучила в неї. Всі раділи, коли Джіма виправдали, але сам він не захотів залишатись на приїску. Хоч він і ненавмисне застрелив Мей, видно, його все-таки мучили докори сумління.

От коли в мечеті в Калгурлі вбили Тага Магомета, багатого купця-афганця, так то було справжнє вбивство — холоднокровне й умисне. Тага заколов інший афганець рано-вранці, коли той схилив коліна для молитви. За що він його порішив, так і не змогли дізнатись. Гоулан Магомет навіть не думав приховувати свого злочину й зустрів смерть з гордо піднесеною головою, як людина, що відстояла свою честь.

Через кілька місяців помер Хаджі Мула Мірбон, майже столітній дідуган, що був у афганців ніби релігійним вождем, і вони зійшлися на його похорон з усіх кінців країни.

Майже водночас ховали й одну японку-проститутку. Саллі з цікавістю дивилась на похоронну процесію, що посувалась курною дорогою до цвинтаря: труна була яскраво прибрана й заквітчана, за нею йшли японки в строкатих кімоно, нагадуючи зграйку барвистих метеликів. Морріс казав, що покійницю вирядили наче на бал: нарум’янили, наділи на неї найкраще вбрання і всі її прикраси. Подруги проводжали небіжчицю тонкоголосими співами, під дзвін срібних бубонців та цигикання скрипок.

Ось воно, останнє напуття, думала Саллі, остання риска під їхнім життям — убогим, жалюгідним животінням у домах розпусти на задвірках міста. Дівчину-японку вбили під час бійки, коли француз — хазяїн кількох японок-проституток, яких він держав у халупі з гофрованого заліза на одному з далеких приїсків, — підвищив плату за відвідання його закладу. Подруги перевезли її тіло до Калгурлі й поховали за національним звичаєм.

Але всі ці події, хоч вони й проливали світло на прихований від очей, зловісний бік життя суспільства, проходили, не залишаючи після себе глибокого сліду. Майбутнє рудників, доля міста — ось що заповнювало всі думки, породжувало дедалі глибшу зневіру. Багато з тих, що звикли на літо виїжджати до моря, в цьому році залишились сидіти на місці: одні боялись відірватися від своїх справ, інші просто були в матеріальній скруті.

Лора сказала, що Олф обіцяв поїхати з нею на південь, але зараз його турбують справи на руднику, і йому не можна відлучатися з Калгурлі. Їхати без Олфа Лора не захотіла: вона обмежилась тим, що вирядила на два-три місяці до моря Еме.

Дивлячись на Боулдерський кряж, Саллі часто замислювалась над тим, яку владу мають рудники над людським життгям, — всі оці незграбні копри та шахтні надбудови, що бов ваніють у гарячому мареві, відкриті розробки, сараї для машин, рудодробарки, присадкуваті конторські приміщення, криті гофрованим залізом, що приліпилися до голої рудої землі… Крез, Мідас, Залізний Герцог, Гайнаулт, Калгурлі, Австралія, Великий Боулдер, Об’єднаний, Стійкий, Айвенго, Золота Підкова, Лейк-В’ю, Зірка. В них було щось чаклунське, в цих назвах. Це вони покликали до життя Калгурлі! Ніби велетеньські допотопні чудиська, розповзлись рудники схилами кряжа; вони зариваються глибоко під землю, вивергають руду, трощать її сталевими зубами каменедробарок, добуваючи золото. Золото! Воно дає багатство та розкоші власникам рудників, але не дасть нічого тим, хто, обливаючись потом, длубає його кайлом у темних тісних забоях глибоко під землею.