Буремні дев'яності

— Все одно це занадто часто, — заперечила Саллі. — Я зовсім не хотіла дитини так скоро.

— Ну, люба, ми завжди хочемо одного, а на ділі виходить зовсім інше, — глибокодумно вирекла Тереза.

Марі теж розповідала Саллі про Фріско, про те, що він, як і раніше, не тільки вважається добрим хлопцем у колі своїх давніх друзів, але й невідпорним серцеїдом у колі приїскових дам.

— Що ж до мене, люба, — розсміялась Марі, — то я не поклонниця містера де Морфе. І все-таки він дуже милий. Приносить іноді Жану пляшечку доброго вина, любить посидіти з нами, поговорити по-французьки. Але, господи, що то за мова! Неймовірна мішанина французької з калгурлійською!

Марі вже зарекомендувала себе доброю кравчинею. Дружини управляючих рудниками віддавали їй шити та перешивати сукні, а водночас були не проти й потеревенити, і, таким чином, вона була в курсі всіх пліток про містера де Морфе та його численні перемоги над жінками.

Більшість чоловіків, як встановила Марі, застерігали своїх дружин проти містера де Морфе, кажучи, що він авантюрист і мерзотник. Але дружини у відповідь на це заявляли, що зате він найвродливіший мужчина в місті, а якщо й мерзотник, то на диво чарівний. Серед дам майже не знаходилось таких, що відсилали б назад персики та виноград, — особливо коли ці фрукти з’являлися в них у саму спеку, — чи відхиляли незліченні дрібні послуги, які Фріско вмів робити з такою вишуканою чемністю. Кінець кінцем це досить-таки тішило жіноче самолюбство, тим більше, що власні чоловіки не мали ні часу, ні бажання оточувати своїх дружин такою галантною увагою. Золото, продуктивність рудників, коливання акцій на ринку — ось чим були заповнені всі їхні дні та ночі. Припускалося, що жінки повинні жити інтересами своїх чоловіків і миритися з одноманітністю приїскового життя та відсутністю комфорту. Так воно, по суті, й було, але все ж таки деякі приїскові дами вбачали у залицянні містера де Морфе дуже приємну розвагу і відпочинок від нудних подружніх обов’язків.

Однією з таких дам, на превеликий подив Саллі, була Лора, хоч Саллі відмовлялася вірити в ці плітки: очевидно, Лору просто тішило те, що знаменитий де Морфе возить її кататися і присилає їй фрукти та квіти.

Морріс казав Саллі, що Фріско не раз запрошував їх до себе на обід, але він відмовлявся. Приймати покровительство містера де Морфе — даруйте, цього ніколи не буде! Морріс послався на те, що Саллі не може покинути дітей, а сам він без неї нікуди не ходить.

Фріско зареготався, почувши таке пояснення, і потяг Морріса до ресторану перепустити по чарці; там він остаточно розлютував Морріса, представивши його якимсь англійським ділкам як «високородного Морріса Фітц-Морріса Гауга, до речі, більше відомого на приїсках як Моррі Гауг».

Морріс злився і казав, що Фріско хотілося напустити іноземцям туману — мовляв, дивіться, які в нього аристократичні знайомства, — а заразом і принизити Морріса, коли б тим заманулось запитати, чим він займається в Калгурлі.

Морріс уже давно намагався не згадувати про своє походження, і Фріскова вихватка образила його самолюбство. Саллі відчула гостру ненависть до Фріско.

Та все це вилетіло в неї з голови, коли одного разу, відчинивши вхідні двері, вона побачила перед собою Фріско з повним кошиком фруктів у руках. Вигляд у нього був веселий і нахабний, як у нерозкаяного блудного сина.

— Хелло, Саллі! — сказав він. — От бачите, ніяк не міг утриматись. Щиро кажучи, мені весь час хотілось побачити вас. Але ні разу не пощастило здибатися з вами на вулиці, поглянути хоча б краєчком ока. Дозвольте зайти на хвилинку поговорити з вами.

— Ні, — рішуче сказала Саллі. — Нам нема про що говорити, містер де Морфе.

— Та годі, Саллі. — Фріско легенько відсторонив її, зайшов до кімнати і поставив кошик з фруктами на стіл. — Всі будуть здивовані, якщо я не зроблю вам візиту, і почнуть ляпати, кому що наверзеться. Я вже побував у Брайрлі та Моллой. Чому б мені не завітати й до вас?

Саллі з тривогою відчула, що Фріско, як і раніше, підкоряє Собі її волю.

— Сідайте, — сказала вона квапливо, роблячи спробу взяти невимушено-ввічливий тон. — Ви дуже люб’язні, що принесли нам фруктів. Морріс казав, що ви, мов той добрий чарівник, обдаровуєте геть усіх.

Фріско опустився в крісло; Саллі присіла до столу на твердий дерев’яний стілець з прямою спинкою.

— Не варто гострити свій язичок, Саллі, — сказав Тріско з кривою посмішкою. — Бачите, я добився того, що вам обіцяв, довів, що можу, як то кажуть, високо залетіти. Але все це не те, чого я прагнув; і не так воно вийшло, як би мені хотілось.

— Одначе не видно, щоб це не давало вам задоволення. — Саллин голос звучав холодно й байдуже. Фріско засміявся.

— Авжеж, забавно було морочити всіх цих високоповажних йолопів у їхній же власній блазенській грі. Я зустрів Персі в Лондоні, і він почав вивозити мене в світ. Така людина, як я, тоді потрібна була йому до зарізу: я нажив гроші на приїсках, і в мене був досвід. Ми спільно випустили акції кількох рудників, і Персі взявся поширювати чутку, ніби я — син одного французького аристократа, ніби всі давно вже вважали, що я пропав безвісти, а воно, бач, раптом знайшовся. Персі розкопав якусь історію, де фігурувало прізвище, схоже; на моє, і ось тепер, наскільки я знаю, це прізвище я і ношу. Отак з пристойним родоводом та грошенятами в кишені мене і прийняв у своє лоно лондонський світ. Що ж мені залишалося ще робити, як не скористатися зі свого становища? Ну,я й скористався, будьте певні, і Персі теж, і тепер ми оце приїхали сюди як представники синдикату з капіталом у півмільйона фунтів стерлінгів.

— Що ж ви збираєтесь робити далі? — запитала Саллі.

— Скупити всю Золоту Милю! — весело вигукнув Фріско. — А правда, чудесна назва для рудників, що виросли навколо Боулдерського кряжа, на смужці цієї богом забутої пустелі? В усякому разі, вона розпалила уяву ділків. Гроші так і сиплються в наш синдикат. Тільки, розумієте, це між нами. Поки що ми тільки ведемо переговори, справа ще не закінчена, і нам невигідно, щоб про неї пронюхали.

Фріско продовжував говорити невимушене й довірливо, ніби нітрохи не сумнівався, що все це дуже цікавить Саллі, і не робив жодної спроби перевести розмову на інтимні теми.

— Звичайно, ви самі розумієте, Саллі, нам тут, на приїсках, теж іноді доводиться шахраювати, але, слово честі, це дитячі забавки порівняно з тим, як дурять людей прожектери англійських компаній.

Коли я їхав у Лондон, дехто з моїх друзів попросив мене спродати там їхні ділянки. Ну, я зупинився у шикарному готелі, начепурився як треба — циліндр, лайкові рукавички — і, прихопивши з собою зразки самородків та креслення, подався у фаетоні на побачення до одного з найбільших тамтешніх ділків. Розклав перед ним свої експонати на шматку оксамиту і продав Золоте Гроно Уайтейкеру Райту за тридцять тисяч фунтів стерлінгів.

Тоді на мене зграями накинулися шахраї та аферисти різних мастей, пропонуючи шалені гроші за те, щоб я розрекламував у пресі якесь дуте родовище. Одна фірма заснувала підприємство, купивши клапоть порослих чагарником солончаків. Продавець правив за цю свою ділянку чотири тисячі фунтів і частину акцій. Між нами, вона не варта була навіть чотирьох шилінгів, але фірма зажадала, щоб продавець підвищив ціну до десяти тисяч фунтів, сподіваючись у такий спосіб надати солідності підприємству і привабити вкладників. А подивилися б ви, які вони випустили проспекти! — з картою, де були зображені всі рудники — і Великий Боулдер, і Біле Перо, і Хеннан, і Бейлі, — і все це в одній купі, тоді як між ними відстані щонайменше по сорок — сорок п’ять миль. Я послав цю банду шахраїв під три чорти, на тому справа й закінчилась.

Персі познайомив мене з своїми друзями, у яких були гроші й бажання вкласти ці гроші у підприємство, що має реальну цінність. Ми подалися в Париж. Непогано провели там час — погуляли на славу, а заразом створили Паризький золотопромисловий синдикат і приїхали сюди, щоб скупити ще деякі родовища.