Буремні дев'яності

Невдовзі після одруження вони з Жаном переїхали в Західну Австралію, сподіваючись знайти тут роботу й ті добрі заробітки про які так багато наслухались. Жан найнявся на ферму, аби збити грошей на землю та худобу. Та наймитський заробіток був такий жалюгідний, що Жан зістарівся б швидше, ніж здійснилася б його мрія. Отож він приєднався до першого ж походу старателів у Південний Хрест, і Марі, разом з ним притряслася з Евонської долини на підводі.

Золота Жан не знайшов і якийсь час працював на руднику. В ті дні у селищі було дуже мало жінок, і місіс Гауг та Марі Робійяр, якось здибавшись у крамниці, швидко заприязнилися. Навіть Морріс дружелюбно поставився до молодої французької парочки: вони так ніжно кохали одне одного й у цій чужій для них країні дещо нагадували рибин, викинутих із води. Проте його дружелюбність мов рукою зняло, коли Робійяр найнявся шеф-поваром у готель. От і на неї він образився за те, подумала Саллі, що вона влаштувала у своєму домі пансіон. Морріс казав, що цим Саллі виявила цілковиту відсутність почуття власної гідності й небажання рахуватися з ним.

— Але ж їсти щось треба, Моррісе, — заперечувала вона. — Тільки пансіон дасть мені певність, що ми будемо мати і шматок хліба, і дах над головою.

Марі Робійяр і місіс Гауг дуже зблизились за ті місяці, коли Морріс був таким вередливим і незгідливим: він гордував платними відвідувачами, відмовлявся їсти разом з ними і взагалі не бажав нічого робити, щоб посприяти хоч трохи успіхові справи, яку затіяла Саллі. Цілими днями він сидів на ґанку з книгою або газетою в руках, а вечорами пропадав у пивниці за покером, де на гроші, які йому щастило виканючити в Саллі чи позичити в когось, вигравав або ж програвав кілька фунтів.

Завжди весела і незрадлива, Саллі навіть взнаки нікому не давала, що вона, як казала Марі, з Моррісом «у сварці». Та Марі й без слів відчувала, коли інша жінка нещасна чи занепокоєна своїми сімейними справами. Сама вона була стримана й сором’язлива; чорне волосся, гладенько зачесане, строго облямовувало її бліде, простеньке личко, і вся вона справляла враження тихої, простакуватої жіночки, поки щось не зачіпало її за живе. Тоді чорні шовковисті вії прудко злітали над сіро-зеленими очима, в ній спалахувала жвавість, і вона враз ставала зовсім іншою людиною.

Морріс вважав Марі за жінку вельми розумну. Вона заводила з ним розмови про книжки й про людей, і Саллі з подивом відзначала, що вона знає більше за нього. Але Марі вміла прикинутись, ніби смиренно схиляється перед думкою Морріса, й тут же позбиткуватися з нього легко й дотепно. Моррісу це страшенно подобалось. Якби Марі була кокеткою, то Саллі, мабуть, приревнувала б її до свого чоловіка. Однак Марі не була кокеткою, а до Саллі вона виявляла свою прихильність так палко і з такою надзвичайною безпосередністю, що це навіть спантеличувало місіс Гауг і примушувало її червоніти, хоч вона й дорожила такою приємною і так несподівано знайденою дружбою. Як часто вечорами, коли Марі здавалось, що Саллі почуває себе нещасною і самотньою, вона приходила до неї погомоніти за шитвом; зрештою за ті місяці, коли Морріс так непривітно ставився до неї, в Саллі прокинулись не менш теплі почуття до мадам Робійяр, ніж та мала до неї, хоч Саллі й не вміла виливати їх з такою легкістю.

Але того вечора, напередодні походу за золотом, Морріс скинув з себе понурість і невдоволення. За той час, поки він тинявся без діла, він нагуляв черевце й поруч з Дінні та Олфом здавався особливо товстим та крихкотілим; костюм старателя, в який він вирядився, — молескінові штани та фланелева сорочка, — в поєднанні з золотим пенсне на аристократичному носі, надавав йому недоладного вигляду. Але Морріс був пустотливий, мов школяр, без угаву балакав і люб’язно жартував з Дінні та Олфом, ніби бажаючи запевнити їх, що він цілком усвідомив переміну в їхніх відносинах, готовий коритися всім наказам і бути найприємнішим товаришем у цій подорожі.

Коли речі було спаковано, Дінні вирішив, що тепер все гаразд і що за таких обставин він і його компаньйони не могли спорядитись краще.

Олф і Морріс присягалися, що їм все одно не заснути. Вони намірились просидіти всю ніч, аби вчасно бути біля фургона. Та Дінні погнав їх у ліжка.

— Вам, хлопці, треба добряче виспатись, щоб запастися силами на перший день дороги, — сміючись, сказав він.

Місіс Гауг була тієї ж думки.

— А я не лягатиму до ранку, — сказала вона. — І приготую вам добрий сніданок, щоб ви йшли не голодні.

Дінні згадував, що вона так і зробила. І він був такий вдячний їй за можливість виступити з першим фургоном, який прямував до Кулгарді, що навіть забув лайнутись на адресу шляхетного Морріса, накинутого йому в напарники.

РОЗДІЛ III

На світанні юрми старателів посунули з Південного Хреста. Люди й коні пливли плавом по широкому білому шляху до солоних озер і зникали в далеких темних чагарях. Вершники з важко навантаженими в’ючними кіньми; люди в двоколках, запряжених парою напівдиких австралійських коней, які ставали дибки, брикались і шарахали в боки, сідали на крупи, рвалися з упряжі й хропли, загрожуючи потрощити на друзки хисткі візочки; люди на полозках, що їх ледве тягли старезні шкапини; піші — молоді й старі, — що несли своє добро на плечах або пхали перед себе тачки, куди було звалено все хідне начиння — кайла, лопати, ковдри й харчі; дехто просто поставив ящик чи бочку на колеса, поприбивав з боків дрючки і впрягся в ці імпровізовані голоблі. Штовханина, метушня, лайка, вибухи гніву, сміх, вигуки: «Бажаємо щастя!», «Зустрінемось на ділянці Бейлі!»

Везти свої речі на підводі вважалось того дня розкішшю. Коли Цибатий Мерфі гикнув на свою запряжку, ляснув довгим батогом і виправив на шлях, в його фургоні здіймалася ціла гора продуктів та старательського спорядження. Ті, чиї речі лежали на возі, йшли бадьорим кроком, дякуючи долі за те, що їм доведеться нести лише самих себе під час довгого переходу в сто двадцять вісім чи сто тридцять миль по невторованих путівцях серед диких заростей. Та хіба це могло їх стримати? Ніхто з них не сумнівався, що виживе і здобуде багатство на цих нових золотоносних полях, хоч місіс Гауг та мадам Робійяр, які спустились до броду, щоб попрощатися з своїми чоловіками, піднімаючись знову на пагорб, плакали та гадали, чи побачать вони їх ще коли-небудь.

За фургоном Мерфі їхало два інших, і збоку також крокували власники наваленого на них майна. Цілий день тривав цей масовий від’їзд; з сусідніх таборів прилучалися нові й нові партії старателів, а ті, що запізнилися, квапились наздогнати передніх. До вечора в Південному Хресті лишилося не більше п’яти-шести працездатних чоловіків.

Потік старателів рухався старим шляхом, що його проклав Хент, топограф, який тридцять років тому виступив на розшуки нових пасовищ.

Дорога в’юнилась по твердій крем’янистій землі, схилами пологих хвилястих горбів, через діброви, де росли дикі вишні, каучукові дерева і слалась кучерява низька акація, з моховитої зелені якої випинались, наче колони, поцятковані ніжно-рожевими плямами евкаліпти; через хащі дубків з темним листям, з природною нарізкою на тонких бронзових стовбурцях; по гребенях залізняку, що звіддалік здавалися блакитними; через долину, де грайливо починали вицокувати колеса й лункіше карбувалися кроки; через гаї густої акації, сандалового дерева й терну — у край солончакових нетрів. Приблизно через кожні шістдесят миль траплялись скупчення величезних, схожих на поснулих мамонтів валунів, між якими під кам’яним куполом ховалась вода. А біля підніжжя оголених гранітних порід лежали мочарі, з яких також можна було добути воду.

Нещодавно випали рясні дощі. Пора року була сприятлива. На шляху — вдосталь питної води, тут і там яскраво вруніли латки свіжої трави. Валки старателів посувались під блакитним куполом неба, здіймаючи над собою хмари рудої куряви. Сонце пекло немилосердно, і вдень стояла задуха, зате ночі були холодні.

— Нам було не до того, щоб висиджуватись біля вогню за теревенями, — розповідав Дінні. — Всі гналися один поперед одного, аби швидше дістатись до місця. А як спали? Протюпаєш, бувало, цілісінький день — і валишся, мов та колода. Якусь мить ще чуєш дзенькіт дзвіночків на конях, що пасуться в кущах, примостишся біля тліючого багаття, та не встигнеш здрімнути, коли тобі вже світає. Мерфі з лайкою термосить Олфа або розштовхує іншого хлопця — вести під запряг коня. В молокососа Педді вже кипить у котелках вода, і коен готує собі щось вкинути в рот перед тим, як рушати далі.