Буремні дев'яності

«Винен!»

«Винен, нечиста сила!» — загорлали ми. І всі, як один, піднесли за це руку.

А деякі запальні голови вимагали:

«Повісити його!»

«Повісити, падлюку!»

Святий Єгосафате! Ніколи я не бачив, щоб люди на зборах так гарячкували! Вони кидались до воза, на якому стояв Уїнтерботтом, і коли б тільки вхопили його, був би йому капець. А той тремтів усім тілом. Зробився не людина, а тінь. І, щоб я луснув, зосталася б від нього сама лише тінь, якби ми не оточили воза та не примусили хлопців схаменутись.

Ну, трохи попрацювали кулаками, потім Ед Джошуа та Джонні Маршалл підвелися з місця й почали умовляти. «Ніколи ще, — сказали вони, — на цьому приїску не було самосудів. Ми, старателі, завжди пишалися тим, що свято шанували закон. Ми не хочемо, щоб про Курналпі пішла погана слава». Мало-помалу всі вгамувались. Було ухвалено, що Уїнтерботтом поверне Буйволу те, що привласнив. Після цього хлопці випровадили його з табору, давши харчів та води на добу, і так горлали та свистіли йому вслід, що за кілька миль було чути.

— Тепер кожен у Курналпі надовго запам’ятає, як обдурювати свого товариша, — сказав на закінчення Білл і задоволено посміхнувся.

Білл збирався їхати в Кулгарді, щоб купити верблюдів і разом з Крупинкою податись на південний схід від Курналпі. Та не встигли вони знятися з місця, як табір загув, мов розтривожений вулик, — всі говорили про те, що Джек Дан натрапив на нове родовище за п’ятнадцять миль на північний захід від Сорок П’ятої Милі.

— Кажуть, багатше за Лондондеррі, — скакав від радості Білл. — Кавалки золота повсюди так і пруть із землі.

Вони з Крупинкою вирішили йти слідами Дана. Хутенько спакували пожитки й побігли закупляти продукти. Довготелесий Джім та Клері Мак-Клерен метнулись у чагарі ловити своїх верблюдів. Джоді Джеймс, Динаміт та ще з десяток страйкуючих шахтарів, не гаючи часу, також поскладали своїречі й приготувалися йти разом з Крупинкою та Біллом. Морріс горів бажанням приєднатися до цього походу, але Фріско був проти. Поки вони туди доберуться, сказав він, там уже все буде закілковано, а їм треба зберегти свою ділянку. Тепер ввійшло в моду захоплювати чужі ділянки. Інспектор Фіннерті вже розглядав сотні таких справ, а ділянка на Хеннані буде варта більше, ніж якась яма, викопана під час цієї гарячки. Через кілька днів заговорили про сутичку на Дановій ділянці: коли старателі приперлись до нього, щоб зробити заявку на розсипне золото, він пригрозив зброєю і викликав солдатів на захист своєї власності.

— І якого чорта він ото комизиться, цей Джек Дан?! — обурювались старателі. — Хіба він не знає законів? Кожен старатель, що добуває розсипне золото,.має право закілкувати ділянку за двадцять кроків від жили.

Елі сплюнув і глибокодумно затягся тютюновим димом.

— Коли воно так, як запевняє солдат Райєн, і хтось із цієї шатії почав колупати жилу, то Джек Дан мав право потурити їх у три вирви. Та я й сам, от не встати мені з цього місця, почастував би їх свинцем, якби вони роззявили пащу на мою жилу, хоч клятий Ярн, сто болячок йому в печінки, й зіпсував мою рушницю.

— Все це вірно, — заявив Тупе Кайло. — Але задля чого Джеку Дану треба було вплутувати поліцію в наші старательські справи? Зібрати збори, вони й розсудять, що до чого, і Джек дістав би те, що йому належить.

Інрді Фріско приносив свою велику гітару з сталевими струнами й голосно заводив якусь популярну пісню. Інші підхоплювали, один по одному прилучаючи до хору свої грубі, хрипкі голоси, які звучали то сумно та журно, то з безтурботною хвацькістю. Хтось просив Меллокі О’Дуайра заспівати «Баладу про зелений колір». Піп Ярн виконував «Зберемося біля річки», а кожен, як міг, підспівував. Часто Елі порушував мовчанку, що западала по тому, комічними куплетами, які він викрикував своїм надтріснутим фальцетом, або Фріско утинав безконечну мексіканську пісеньку з веселим приспівом. Він співав сороміцькі пісні та арії з опер, супроводжуючи спів деренчливими звуками гітари.

Бренькання Фріско на гітарі доводило Морріса до шаленства. Найбільше його дратувало, коли Фріско, розсівшись на землі, починав удавати з себе хлопця-друзяку і, торгаючи струни свого незграбного інструмента, хвальковито запевняв, що об’їздив з ним увесь білий світ.

— Але ж, Моррісе, — заперечувала Саллі, — послухати іноді музику біля табірного вогнища дуже приємно.

— Музику?! — гаркав Морріс. — Ти називаєш оте гидотне завивання музикою? Коли я його чую, мене тягне на вбивство.

— А людям подобається, — сміялася Саллі, — і мені теж.

Морріс ледве стримувався, слухаючи оглушливі дисонанси Фріско, коли той шарпав як попало струни і, майже до невпізнання спотворюючи відомі мелодії, ревів на всю горлянку. Та ще дужче гнівило Морріса те, що Саллі подобались Фріскові концерти, вона аплодувала йому, підспівувала сама й відповідала сміхом на кожен його жарт. Не схвалював Морріс і її манери, розмовляючи з чоловіками, звертатися до них на прізвисько, а також поблажливого ставлення до їхніх жартів. А вони теж не соромились її і починали розпускати язики, називаючи її «маленькою місіс» або «місіс Саллі».

— Ти не повинна лигатися з кожним тутешнім Томом, Діком чи Гаррі, — роздратовано вичитував він Саллі після одного з вечорів, коли вони співали хором біля вогнища.

— Лигатися? Саллі здивовано підвела брови. — Скажи, Моррісе, а що ти називаєш лиганням?

— Ну, — зам’явся Морріс, якому було досить важко дати врозумливу відповідь на це запитання. — Не треба так вільно поводитись.

Саллині очі спалахнули, вона пильно подивилась на свого чоловіка.

— Отже, я надто вільно поводжуся з ними?

— Ти звертаєшся до людей на прізвисько, — пробурмотів Морріс зніяковіло.

— Але ж я не знаю їхніх справжніх імен. Я знаю тільки ті, які чула від тебе, Моррісе. Наприклад, Піп Ярн, як його звати насправді?

— Я й сам не знаю, — неохоче признався Морріс. — Але непристойно, що ти ото співаєш, посміхаєшся і…

— Непристойно співати й посміхатися? — перепитала Саллі.

— Ну, бути такою веселою з чоловіками, — додав Морріс. — Адже тут золотий приїск. Так, так! Незчуєшся, як твоя репутація зійде нанівець.

— Моя репутація? — Очі Саллі блиснули гнівом, — Ти більше б дбав про свою репутацію, Моррісе.

— Саллі!—тільки й спромігся вигукнути Морріс. Вигляд у нього був ображений і розгублений.

— От що, любий, — Саллі посміхнулась своєю найчарівливішою посмішкою. — Ти пробач. Але не говори мені більше про якесь там лигання. Нам треба жити тут у згоді з людьми. Ставитись до них з тією ж добротою та прихильністю, що й вони до нас. А щодо поведінки, то, слово честі, Моррісе, не треба мене вчити, як себе поводити на людях.

РОЗДІЛ XIX

Навколо табору завжди вешталися тубільці, ледь прикриті лахміттям з чужого плеча, в подертих штанях та сорочках, у ветхих спідницях і старих повстяних капелюхах. Брудні, з запаленими очима, схожі на страхітливі опудала, вони сідали навпочіпки перед продовольчою крамничкою чи рундучком м’ясника, випрошували їжу та тютюн, виконували різну випадкову роботу або чекали, щоб якась партія старателів найняла їх за провідників. Морріс застерігав Саллі, щоб вона не привчала темношкірих ходити до неї по їжу та одяг.

— Якщо ти даси їм що-небудь хоч раз, то вже ніколи від них не відкараскаєшся, — сказав він і сердито проганяв тубільців геть, коли заставав їх біля свого намету.

Під кінець місяця з чагарникової хащі прийшло ціле плем’я. Чоловіки й жінки, всі голі, в самих лише волосяних або ж хутряних пов’язках на стегнах. Вони стояли маленькими купками, з цікавістю розглядаючи все довкола, або походжали по табору, мов справжні господарі цієї землі. Здивовано й глузливо вони стежили за тим, як білі люди метушаться на гірському кряжі, риючись у землі, мов величезні щури. Вони хихикали й перегукувались різкими пташиними голосами, а з заходом сонця подалися назад у чагарі й стали табором біля одного з солоних озер.