Буремні дев'яності

Сем Маллет мав знамените ім’я. Коли він напивався, то вважав за необхідне нагадати кожному стрічному, що звати його Самюель Вордсворт; але взагалі Сем був поважний і розсудливий коротун, не схильний до бешкетування і дуже небалакучий. Здавалось, він завжди був заглиблений у якісь роздуми, а коли говорив, то тільки до діла. Тупе Кайло, його товариш, навпаки, здатен був наговорити за двох. Це був жилавий, верткий і енергійний чоловік, з різким, верескливим голосом, з єдиним оком та перебитим носом. Тупе Кайло врятувало йому життя, любив пояснювати він. Якось у бійці його вдарили кайлом, та завдяки тому, що воно було тупе, «к бісовій матері полетіла тільки краса». І він «глибоко вдячний тому кайлу»! Нікого й не цікавило його справжнє ім’я.

Ден О’Салліван, рослий ірландець, з м’ясистим, попеченим на сонці обличчям, хвалькуватий і життєрадісний, без упину снував між своїм наметом та ділянкою і завжди приносив приголомшливі новини.

Томпсон Верблюд рухався повільно, був незграбний і відлюдкуватий, а гострий блиск його сталево-сірих очей свідчив про те, що він витриваліший за будь-якого верблюда і витримав немало розвідок у таких безводних місцевостях, де інші напевне загинули б.

Янкі Набрида скидався на американського індіанця — ставний, вродливий, з гладеньким чорним волоссям і смоляними очима. Але, за його свідченням, він воював проти індіанців під командою полковника Коді. До того ж він був циркови наїзником, а його сестра жила в жіночому монастирі. Вони з Фріско знали один одного віддавна і працювали разомна інших приїсках; тепер напарником Набриди був Тедді Доу, й вони успішно добували золото на своїй ділянці південніше Кассіді.

Люди на приїску безперервно мінялись: одні поверталис з розвідки, інші вирушали в похід за сотні миль. Були й такі, що за прикладом Елі Нанкерроу та Попа Ярна, Сема Маллета й Тупого Кайла взялись за промислову розробку ділянок і були цілком задоволені своєю здобиччю на Хеннані.

Сем і Тупе Кайло ніяк не хотіли примиритися з тим, що вони могли б мати прибуткову ділянку на кряжі, якби вели розвідку саме там, а не пішли в похід на Маунт-Юл. Тупе Кайло без кінця розповідав про це.

— Дві-три сотні хлопців, у тім числі й я, з повозками та запасом харчів подалися шукати золоті гори і зайшли казна-куди від найкращої ділянки в країні, — бідкався він. — На першу ніч ми зупинилися біля підніжжя горбів на Дев’яностій Милі. Том Фленнінган, Педді Хеннан та Ден Ші наздогнали нас і почали розпитувати про подробиці походу. Вони були в розвідці і повернулись у старий табір, тільки-но ми звідти вийшли. Вони загнуздали чотирьох коней, що паслись в чагарях, і помчали слідом за нами. Десь через пару днів ми стали табором у низині й сіли ввечері пограти в карти, коли бачимо — повертається Педді. Каже, що в нього лопнув міх і він з своїми напарниками зостався без води. Отож і їде тепер на Дев’яносту Милю по воду.

Ми рушили далі, навіть не підозрюючи про те, що сталось насправді. Потім Ден Ші розповідав, що Фленнінган знайшов перше золото біля Маут-Шарлотт — невеличкий самородок та кілька пристойних зразків.

Ден сказав, що йому подобається ця місцевість. «В таких горах, схожих на цукрові голови, завжди є золото, це точно», — запевнив він Педді Хеннана. Вони вирішили зупинитися тут і провести розвідку. Фленнінган та Педді Хеннан пішли шукати воду й за кілька миль набрели на болітце, проте воно подарувало не більше кварти води. Тоді Педді поїхав назад, у бік Кулгарді, але вночі випав дощ, і коли наступного ранку Педді повернувся до свого табору, Фленнінган показав йому цілу пригорщу золота, взятого у виярку біля Марітани.

— «І там ще багацько лишилось», — додав Фленнінган. Він закидав те місце гіллям, не став більше копати й пішов геть, щоб не привернути чиєїсь уваги. В низині ще був дехто з наших, в тім числі і я з Семом. Але ми навіть гадки не мали, чому це Педді та його дружки не поспішають звідси.

Вони дочекались, поки ми зникли з очей, і тільки тоді взялися до діла. Перенесли свій табір, закілкували ділянку на трьох. І відразу вкопали дев’яносто чотири унції! Далі почали віяти та просівати пісок. Педді Хеннан поїхав зробити заявку. Поки він їздив, напарники взяли ще сотню унцій. А ми з Семом в цей час вибивалися з сил, щоб швидше дістатись до Маунт-Юлу. В цьому поході золото нам і не блиснуло, а по дорозі назад ми почули про знахідку Педді Хеннана! Ех, сто чортів йому в ребра, як же ми злились! Та й як не злитись — адже проґавили щастя всього нашого життя, і тільки тому, що не здогадались покопатися вздовж хребта раніше, ніж Педді Хеннан та його дружки закілкували це місце!

— Є хлопці, яким щастя саме лізе в руки, — з жалем промовив Сем.

— Бісового дідька воно тобі полізе саме, — сказав Довготелесий Джім. — Просто вони вправні старателі, а ви — ні, бо не вмієте дивитися собі під ноги.

Тупе Кайло погодився:

— Що й казати, вхопили облизня. І все-таки деяким хлопцям везе — дивися, йдуть та й спіткнуться об самородок, а справжній старатель переступить через нього і не помітить.

— Був ось такий випадок, — спроквола заговорив Клері Мак-Клерен, задумливо посмоктуючи люльку. — Джек Мор з напарниками викопали шурф і вклали безліч праці в розробку пласта. Але нічого путнього не знайшли, повисмикували свої кілки й покинули ділянку. Місяців через два з’являється якийсь старий волоцюга, кладе на землю свої манатки й починає кип’ятити в котелку воду. Коли гульк — щось поблискує у величезній каменюці, яку Джім прикотив, щоб захистити багаття од вітру. Торохнув він по каменюці й бачить: є! Ну просто вогнем палає! Приставив зразки, організував синдикат. Синдикат заручився правом на розробку, а потім продав ділянку за вісімдесят тисяч фунтів.

— Оце здорово!

— Господи, буває ж таке!

— Золото — воно капризне.

Кожному легко було зрозуміти і скруху Джека Мора, і радість того старого волоцюги, бо всі вони могли опинитись на їхньому місці.

— Я не кажу, що щастя тут ні до чого, — підтакнув Довготелесий Джім. — Але я певен: добрий старатель рано чи пізно, а знайде золото, якщо принюхуватиметься до землі й не кидатиме ділянки, коли спершу нічого немає.

— Де воно е, там-таки воно е, — з сумом промовив Унк. — А де воно є, там немає мене.

Чоловічий регіт котиться далеко по осяяних зоряним світлом рівнинах. В хрипких, надсадних голосах — весела, добродушна іронія:

— Не вішай носа, Унк!

— Ти своє знайдеш!

— Перед смертю ще багачем станеш!

— Таким, як і ми!…

Білл Єгосафат повернувся з Курналпі з сенсаційними новинами про загальні збори старателів.

— Був там один пройдисвіт, Уїнтерботтом; мав собі ділянку за Яром Мертона, — оповідав Білл. — А в напарниках у нього — хлопчина, Джонні Буйвол. Справи йшли не блискуче, але домовленість між ними була така: все ділити порівну. І от цей старий плутяга нишком продав золото крамареві: взяв за один самородок вісімдесят фунтів і переслав гроші дружині в Аделаїду. А потім каже Буйволу, що вирішив кинути цю ділянку, бо з неї користі, як з козла молока, й бере собі в напарники іншого.

Білл зробив паузу, щоб передихнути, а також щоб посилити драматичний ефект; одвернувшись убік, він гучно висякався з допомогою пальців і витер ніс волосатою рукою. Потому заговорив далі:

— Крамар відчув, що тут пахне підлістю. І розповів Буйволу про самородок. Той, звісно, за барки Уїнтерботтома, а старий негідник йому у вічі: мовляв, ти байдики бив на роботі, і тобі нічого не належить за самородок.

Слухачі дружно висловили своє обурення. Це був великий злочин. Він порушував основний принцип життя на золотих приїсках — принцип чесності перед своїм товаришем.

— На Курналпі зараз коло двох тисяч старателів, і бачили б ви, скільки люду повалило на збори, як тільки вдарили в тази. Хлопці просто посатаніли, коли почули історію з Буйволом.

Ну що ж, обрали суддю, а самі, як заведено, були присяжними. Уїнтерботтома поставили на воза, накинули мотузку на шию, а кінець — через балку на веранді крамниці. Деякі так розходилися, що трохи не задушили Бема тією мотузкою, коли він відмовився визнати себе винним. Крамар і той хлопець, якого Бем підмовляв собі у партнери, дали свідчення. Суддя все це підсумував і спитав збори, який їхній присуд.