Осінь патріарха

Часом диктатор досить ясно усвідомлює свої стосунки зпідданими: “Він почувався зовсім безпорадним, коли на нього дивилося цілемісто: слова застрявали в горлі, і ясно, ніби перед смертю, він збагнув, щойому не вистачає, і ніколи не вистачить духу стати на повен зріст над безоднеюлюдської маси”. Та взагалі він глибоко й непохитно переконаний, що народ йоголюбить, що правитель він, хоч і суворий, та справедливий. І ця нічим необґрунтована й нічим, по суті, не підтверджена віра вельми істотно відбиваєтьсяна всіх його думках та ділах. Це найкраще простежується, коли зіставитихарактери диктатора та його фактотума, його тіні - Хосе Ігнасіо Саенса де лаБарра. Шеф таємної поліції - особа по-своєму примітна. Кат він послідовніший іцільніший, аніж його повелитель (“він і не за таке наказав би розстріляти ріднуматір”), але до того ж сміливий, зухвалий, освічений і чарівливий. Він єдинийне боявся президента. Певно, тому, що бачив і сприймав його реально, а не вореолі міфа, бачив і сприймав без містифікації - як звичайного старогомаразматика. І позбавив його фактичної влади, лишив йому тільки тінь од влади.А проте всієї повноти влади де ла Барра все-таки в диктатора не відібрав. Нете, щоб не посмів, не наважився, а просто створений був для іншого місця, дляролі “сірого кардинала”. І все через те, що бракувало йому міфотворчої віри всебе, бракувало месіанізму. Де ла Барра цілком усвідомлював, що нація йогоненавидить, і був нездатний узяти на себе всю відповідальність. А президент живу полоні ілюзій, у полоні міфа, і тому був здатний.

Коли під час антиурядового заколоту де ла Барра сказав,що це кінець, що успіхові заколотників уже не завадити, президент заявив: “Випомиляєтеся, Начо, у мене лишається ще народ...” - той самий нещасний народ,який ще вдосвіта вийшов на вулиці, підбурений непередбаченим ходом цьогонезбагненного старого...”

Це парадоксально, але міф породжує міф; він заразливий.У цьому його особлива підступність, тим паче коли йдеться про політичнуміфотворчість XX століття.

“...Вони казали, що я - доброчинець, перед яким схиляєтьсяв пошані сама природа, який наводить лад у всій світобудові і втирає носанавіть божественному провидінню, - і я давав їм те, чого вони просили, ікупував у них те, що вони продавали...” Міфотворчість натовпу заражаєдиктатора. Проте нерідко трапляється і навпаки. В ту ніч, коли був поваленийСаенс де ла Барра, люди вийшли на вулицю, аби ще раз підтримати тирана, боповірили в месіанізм, який він, у свою чергу вірячи в любов народу, сам собі йнавіяв. “Стоячи на Військовій площі, ми, як завжди, побачили ефемерний образ -осяяного ореолом безтілесного старого в білій полотняній одежі, який мовчкипоблагословив нас з президентського балкона і за мить зник, але й цієї миттєвоїз’яви було достатньо, щоб ми впевнилися: він є; він, невсипущий, дбає про нас вденьі вночі”, - так каже про ті пам’ятні дні безіменний оповідач. Власнийпрезидентський міф і апокрифічний міф натовпу - це, воістину, два кривихдзеркала, що безмежно множать спотворені зображення.  Вони творять зачароване коло, і дляміфізованої свідомості немає з нього виходу.

Гарсіа Маркес показав усе це - виявив механізмуловлювання душ профашистськими диктаторами, розкрив їхній секрет щуролова. Безбудь-якої демонології, магії, за допомогою міфа - міфа як знаряддя і як об’єктарозгляду. Силою свого мистецтва Гарсіа Маркес вивів читача (навіть того, щоживе в полоні міфізованої свідомості) із зачарованого кола, і крізь розриви втумані явилася пронизлива правда.

Як я вже казав, Гарсіа Маркес не займається тутекономікою, політикою, ідеологією, психологією - в усякому разі не займаєтьсяусім цим безпосередньо. Його передусім цікавить, як влада, що не має ніякоїмети, крім власного утвердження і збереження, відбивається на своєму носієві. Іте, як носій цей сам відбиває всю потворність і приреченість такої системивлади - влади дювальє, стресснерів, піночетів, влади гітлерів і муссоліні.

Думаю, назва “Осінь патріарха” не означає, що узурпаторколись був кращим, а на старість став гіршим. “Осінь” - символ того, що часидиктаторів все-таки минають. І потім - це “осінь” його міфа. Опадаєбагряно-жовте листя, поглядові відкривається трухлявий стовбур, стовбур “жалюгідний”,“недолугий”. Це епітети самого письменника. І вони вже зовсім з іншого,неміфотворчого ряду. Кронос чи Одін могли бути жорстокі, підступні;жалюгідними, недолугими їм бути не личило. А в Гарсіа Маркеса президент привсій своїй жорстокості й підступності ще й жалюгідний, ще й недолугий.

Радянський дослідник В. Земсков уважає, що розгулюваннякорів по президентському палацу метафорично виражає належність диктатора доклану латифундистів, скотопромисловців. Може, й так, адже роман весьпересипаний специфічними латиноамериканськими реаліями. Але корови у палаці(так само як прокажені і паралітики серед трояндових кущів) указують саме набезглуздя всього, що діється. Воно скрізь, у всьому, на кожному кроці. І втому, що диктатор усе своє безконечне життя спав у повному вбранні на підлозі,зачинившись на всі замки, засуви й защіпки, спав при світлі лампи, на випадокяк доведеться серед ночі втікати. І в тому, що до появи Летісії Насарено він незнав радощів плотського кохання. Та Летісію Насарено невдовзі зжерли нацькованікимсь пси; її місце біля президента зайняв Саенс де ла Барра, що тягав йому взакривавлених мішках голови її можливих убивць.

Наслідуючи ассіро-вавилонські написи, Валерій Брюсовнаписав свого “Ассаргадона”. Там цар називав себе “вождем земних царів” інахвалявся, що “повалив” Сидон, що Елам “судьбу свою читав” у його погляді інавіть Єгиптові його мова “звучала як закон”. Однак цар зізнається, що заплативза все це великою ціною:

“І, впившись величчю, стою один над світом...”

СамотністьАссаргадона - жертва, принесена заради величі. Самотність диктатора з “Осеніпатріарха” - навіть не жертва. Адже він нічого не отримав за неї, нічого, крімвлади, яка не обдаровує ні радістю, ні задоволенням. Влада ця, наче рукиЛетісії Насарено, все перетворює на тлін і гниль. І ассаргадонівський, так бимовити, аналог узурпатора - це напис: “Хай живе генерал!”, власноручнонаписаний на стіні вбиральні палацу, про всяк випадок, без певної мети, як немало певної мети все його абсурдне правління.

Істинне життя, хай важке, та справжнє, він проміняв наміраж, фікцію, брехню: “Він віддавався злочинам і брехні, він блаженствував убезбожжі та безчесті, і подолав свою гарячкову жадібність і свій природженийстрах лише для того, щоб до кінця свого віку зберегти у руці свою склянукульку, не розуміючи, що це - бездонне зло, пересичення яким породжує новийапетит до кінця всіх віків, мій генерале”. Це звучить як вирок народу, щопрозрів, народу, що струсив із себе тягар омани. Над трупом диктатора анонімнийоповідач каже: “Ми так ніколи й не дізналися, ні хто він такий, ні який він ізсебе і чи не гра уяви - цей безглуздий тиран, який не знав, де лицевий, а дезворотний бік цього життя”. Та читач, мабуть, зрозуміє, ким був диктатор, якимвін був: те, що залишилось, коли згинув, розвіявся міф, - це людина юрби,темна, неосвічена, випадкова і найзвичайнісінька, яку піднесли на вершинуієрархічної драбини страхітливі закони антагоністичного світу.

Гарсіа Маркес зірвав машкару з цієї людини і з цьогосвіту, і в тому його велика заслуга. Заслуга громадянина, заслуга митця. Віннаписав роман гнівний і яскравий, але нелегкий для читання, роман, оздобленийфантазією, повний символів, метафор, алегорій, глибоко національний, глибокотрадиційний і водночас сміливий і новаторський.

[1] Губернатор;первісне значення - той, хто виправляє(Тут і далі прим, перекладача.).

[2] Міцний напій ізцукрової тростини.

[3] Різновид папуги.

[4] Старовиннаіспанська монета.

[5] Морський птах.

[6] Гай ТранквіллСветоній (прибл. 70 - 140 pp. н. е.) - римськийісторик.