Осінь патріарха

Габріель Гарсіа МАРКЕС

ОСІНЬ ПАТРІАРХА

Роман

1

Під кінець тижня грифи злетілися на балконипрезидентського палацу, ударами дзьобів роздерли дротяні сітки на вікнах,розворушили своїми крильми час, що застоявся всередині дому, і в понеділокудосвіта місто, яке вже сотні років спало летаргічним сном, збудилося відтеплого, слабкого ще повіву протухлої величі, від запаху великого мерця. Лишетоді ми зважилися увійти в палац, і нам не довелося ні штурмувати напівобваленіфортечні мури, як намірялися декотрі, найвідчайдушніші, ані волячими запрягамизривати головну браму, як пропонували інші, бо досить було штовхнути броньованістулки, що в героїчні для цього дому часи не піддалися гарматам корсара УїльямаДеймпера, як вони розчинилися. Ми ніби опинилися в іншій епосі, бо й повітря вцьому загидженому кублі влади було розрідженішим, і тиша - давнішою, а речіледь виднілись у кволому світлі. На першому патіо, брукованому плитками, крізьякі тепер пнувся густий бур’ян, ми побачили покинуту в безладді караульню, - абиякзвалену в шафи зброю, довгий збитий з грубих дощок стіл, а на ньому - тарілки знедоїдками, що лишилися тут від неділі, коли варта панічно розбіглася, недокінчивши сніданку; ми побачили похмуру будівлю, де раніше були урядовіканцелярії, - яскраві гриби та бляклі півники проросли поміж доповіднихзаписок, що, за звичай, розглядалися довше, аніж тягнеться наймарудніше людськежиття; посеред патіо ми побачили купіль, у якій прийняли генеральське хрещенняп’ять чи й більше поколінь, а в глибині - допотопну віце-королівську стайню,перетворену на каретний сарай; ми побачили серед камелій та мексиканськихорхідей двомісну коляску доби Великого Шуму, фургон часів Чуми, парадний екіпажроку Комети, катафалк епохи “Порядку Заради Прогресу, сомнамбулічний лімузинПершого Століття Миру, - весь той транспорт, ще досить справний, дарма що гетьу поросі й павутинні, було пофарбовано в кольори державного прапора. На другомупатіо за залізними ґратами росли притрушені місячним пилом кущі троянд, - учаси піднесення цього дому в їхньому затінку спали прокажені; троянди таквільготно розрослися в запустінні, що, либонь, не було куточка, куди б недолинав їхній аромат, змішаний зі смородом, яким тягнуло з глибини саду, - різкимзапахом курника, смердотою коров’ячих кізяків і солдатського лайна: то тхнуловід палацу колоніальних часів, де тепер була корівня. Продираючись крізьзадушливий чагарник, ми побачили заставлену горщиками з гвоздиками,астромеліями та братками аркову галерею барака, де жили наложниці, - швацькихмашинок та різного хатнього начиння було так багато, що, мабуть, і справді тутмогло мешкати більше тисячі жінок з виводками недоношених байстрят; ми побачилигармидер на кухнях, зотлілу на сонці білизну в басейнах для прання, відкритуяму вбиральні, до якої ходили жінки й солдати; в глибині подвір’я ми побачиливавилонські верби, перевезені - зі своїм ґрунтом, соками й росою - аж із МалоїАзії на гігантських кораблях-оранжереях, а за вербами - величезний та похмурийпалац, у який крізь роздерті жалюзі й досі залітали грифи. Нам не довелосявиламувати дверей, бо головна брама прочинилася, здається, від одного лишезвуку голосу, отож ми піднялися на другий поверх кам’яними сходами, ступаючи порозкішних килимах, пошматованих коров’ячими ратицями, і скрізь, од першоговестибюля до особистої спальні, ми бачили зруйновані канцелярії та приймальні,якими блукали зухвалі корови, жуючи оксамитові запинала й поскубуючи атласкрісел, - а долі, серед свіжих коров’ячих кізяків та потрощених меблів,валялися героїчні полотна з життя святих і полководців; ми побачили об’їденукоровами їдальню, концертну залу, яку осквернили ревиськом корови, столики длягри в доміно, що їх поламали корови, зелені луки більярдних столів, на якихпаслися корови; ми побачили кинуту в кутку машину вітру, що імітувала всілякіявища в кожному з чотирьох квадрантів рози вітрів, аби мешканці дому легшезносили тугу за морем, якого не стало; ми побачили повно пташиних кліток - їхяк позавішували на ніч ганчір’ям ще в котрийсь із вечорів минулого тижня, таквони й досі були запнуті; за безліччю вікон ми побачили здоровенного сплячогозвіра - місто: воно й гадки не мало про те, що історичний понеділок уже настав;а далі, за містом, аж ген на обрії, ми побачили мертві кратери з шорсткогомісячного пилу на безмежній рівнині, де колись було море, в цій фортеці, якусподобилися зріти лише обранці, ми вперше відчули трупний сморід, який надивсюди грифів з їхнім віщим інстинктом, їхньою одвічною ядухою, - і, прямуючитуди, звідки чулися удари крил і тягло духом тліну, ми дійшли до конференц-залуй побачили там укриті червою туші здохлих корів - їхні озаддя множилися увеличезних дзеркалах зали; і, нарешті, ми штовхнули бічні двері, сховані встіні, які вели до осібної кімнати, і побачили його - в полотняному мундирі без ступеневих знаків, у крагах, іззолотою острогою на лівому закаблуці, старішого за найстаріших людей і звірів:він лежав долілиць на підлозі, підклавши під голову правицю замість подушки, - таквін спав щоночі протягом усього свого довгого життя, життя самотнього деспота.Лише коли ми його перевернули, щоб розгледіти лице, то збагнули, що впізнатийого неможливо: не тому, що грифи подзьобали йому обличчя, а через те, що ніхтоз нас ніколи його не бачив, і хоч його профіль був на монетах з обох боків, напоштових марках, на етикетках проносних засобів, на бандажах і ладанках, алітографія в рамці, на якій його зображувано зі стягом і драконом, символомвітчизни, на грудях, красувалася по всіх усюдах, - ми знали, що то лише копії зкопій портретів, які вважалися неточними ще за часів Комети, коли нашим батькамбуло відомо, хто він, бо вони чули про нього від своїх батьків, а ті - відсвоїх, і змалечку нас привчили вірити, що він безсмертний, що він живе в оселівлади, бо хтось бачив, як одного святкового вечора там спалахнули кулястіліхтарі, а ще хтось оповідав, ніби крізь церковне оздоблення президентськогоекіпажу розгледів сумні очі, бліді губи, чиюсь руку, що меланхолійно махалабозна-кому на знак прощання; а одної неділі, багато років тому, до палацупривели з вулиці якогось сліпця, котрий за п’ять сентаво читав напам’ять віршізабутого поета Рубена Даріо, і він повернувся звідти ощасливлений справжньоюзолотою унцією, яку чесно заробив за свій концерт, влаштований для самого, - сліпець, звісно, його небачив, і не тому, що був сліпий, а тому, що ні одна жива душа не бачила його щевід часів жовтої пропасниці, та попри все те ми знали, що він є, ми були певніцього, бо світ стояв собі й далі, життя тривало, пошта надходила, на Військовійплощі під запорошеними пальмами й тоскними ліхтарями оркестр муніципалітетувигравав щосуботи вечірню зорю з дурнуватих вальсів, і підстаркуваті музикизаступали в оркестрі померлих. В останні роки, коли броньовані стулкизачинилися назавжди і з палацу вже не долинав ні людський гомін, ні пташинийспів, ми знали, що там хтось є, бо вечорами у вікнах, які виходили до моря,горіло світло, схоже на корабельні вогні, і той, хто наважувався підійтиближче, чув за мурами тупіт ратиць і сопіння якоїсь великої худобини, а одногосічневого вечора ми побачили корову, яка милувалася заходом сонця зпрезидентського балкона, - “уявіть собі, корова на головному балконі вітчизни!оце так так! що за паскудна країна!..” - а втім, робилося стільки припущень - таяк це можливо, щоб корова опинилася на балконі, коли всьому світу відомо, щокорови не видираються сходами, та ще й кам’яними, тим паче - по килимах, - щоми врешті-решт не знали вже й самі, чи бачили її насправді, чи, може, тоговечора ми проходили Військовою площею і нам просто привиділася корова напрезидентському балконі, де вже багато років не було, та й бути не моглоанікогісінько, - аж до останньої п’ятниці, коли вдосвіта прилетіли перші грифи -з карнизів лікарні для вбогих, де вони завжди дрімали, а потому прилетіли грифиз глибин країни, прилетіли, накочуючись хвилями з- за моря пісків, щорозляглося на місці колишнього моря, - вони цілий день повільно кружляли надпалацом, аж поки котрийсь вожак із білим султаном і червоною шиєю не віддавмовчазного наказу, і тоді брязнули шибки, потягло отим смородом великого мерця,грифи почали шугати у вікна, - так буває тільки в домі, де нема господаря, отожі ми наважилися увійти туди і знайшли в безлюдному святилищі тільки руїнивеличі, подзьобаний груп, пещені, як у дівчини, руки з перснем державної владина підмізинці; геть усе його тіло було вкрите дрібними лишаями та морськимипаразитами, а надто під пахвами й на череві, брезентовий бандаж прикривав грижув паху - грифи обминули її, хоч вона й була завбільшки з волячу нирку; але мивсе ж ніяк не могли повірити в його смерть, бо це вже вдруге його знайдено вцій канцелярії, самотнього і вдягненого, померлого, либонь, природною смертю,уві сні, як і пророчили за багато років до того віщі води в мисках ворожок.Коли його знайшли вперше, на початку його осені, нація була ще досить живою, - вінмав би відчувати загрозу смерті навіть на самоті у власній спальні, а втім - вінправив так, наче був певний, що йому взагалі не судилося вмерти, іпрезидентський палац скидався тоді на якийсь базар, де доводилосяпроштовхуватися поміж босими ординарцями, які розвантажували в коридорахвіслюків, нав’ючених кошиками з курми та городиною, переступати через жінок,які спали, зібгавшись калачиком, на сходах разом зі своїми голодними дітьми вочікуванні чуда казенної милостині, обминати потоки брудної води, коли балакучіналожниці міняли ввечері зів’ялі квіти на свіжі,, мили підлогу та співалипісень про незбутнє кохання, вибиваючи влад палицями килими на балконах, - а вцей час вічні урядовці лаялися, знаходячи в шухлядах своїх столів курей, якітам неслися, жінки й солдати шастали до вбиральні, птахи не вгавали, приблудніпси гризлися між собою в конференц-залі, - і невідомо було, хто тут що робить уцьому палаці з повідчиняними дверима, де серед неймовірного розгардіяшу годібуло розшукати уряд. Господар дому був не лише учасником, але й натхненником тастратегом цього катастрофічного ярмарку, бо тільки-но загорялося світло в йогоспальні, ще до півнів, як президентська охорона грала зорю, сповіщаючи пропочаток нового дня сусідню Графську казарму, та подавала сигнал військовій базіСвятого Ієроніма, а вже та - портовій фортеці, яка шість разів повторювалайого, пробуджуючи спершу місто, а потому й усю країну, поки господар палацуроздумував над своїм переносним пісуаром і, стискаючи долонями скроні,силкувався затамувати дзвін у вухах, що тоді саме почав його турбувати, тадивився на мерехтливі корабельні вогні в неспокійному імлистому, морі, яке затих славних часів ще було перед його вікном. Він, відтоді, як став володаремпалацу, щодня стежив за доїнням корів, особисто відміряв, молоко, яке трипрезидентські фургони розвозили потім у міські казарми, випивав на кухні чашкучорної кави з маніоковим коржем, іще не знаючи, куди його занесе течія новоїднини, уважно прислухався до балачок челяді, з якою завжди говорив її ж мовою,цінуючи над усе відверті лестощі цього люду і якнайкраще вгадуючи його душу;близько дев’ятої години неквапно приймав ванну з відвару цілющих трав угранітному басейні, збудованому в затінку мигдалевих дерев на його особистомупатіо, - і тільки по одинадцятій нарешті оговтувався від ранкової тривоги, щобпротистояти ударам життя. Раніше, коли країна була окупована морськимипіхотинцями, він зачинявся в канцелярії, щоб вирішувати долю вітчизни разом зкомандуючим десантними військами, і затверджував усілякі закони та наказивідбитком свого великого пальця, бо ж тоді ще був неписьменний, - а коли йогопокинули наодинці з батьківщиною та владою, він не став псувати собі кров іморочити голову писаниною, а віддавав усі накази сам, усно, встигаючи скрізь івсюди, долаючи верховини влади з невсипущою обачністю, але й з неймовірною дляйого віку спритністю; переслідуваний юрбою прокажених, сліпих та паралітиків,які навперебій канючили цілющу сіль з його рук, супроводжуваний ученимиполітиками й нахабними підлабузниками, котрі проголошували його корехідором[1]землетрусів, затемнень, високосних років та інших помилок господа бога, віннасилу тягнув через увесь дім свої здоровенні ноги,, достоту як слон по снігу,і на ходу розв’язував державні проблеми й домашні справи - так само просто, якнаказував: “зніміть-но звідси ці двері й перевісьте їх он туди”, - і дверізнімали, - “ні, перевісьте їх назад”, - і двері перевішували назад, - “хай годинникна вежі б’є дванадцяту годину не о дванадцятій, а о другій, щоб життя здавалосядовшим”, - і це мерщій виконували: без вагань виконувалися всі його накази, яківін віддавав безперестану, за винятком хіба що мертвого часу сієсти, коли він усутінках спалень підстерігав наложниць, зненацька накидався на котрусь із них,не роздягаючись і не роздягши жінки, не причинивши дверей, - і тоді в усьомудомі чулося бездушне сопіння нетерплячого мужчини, його собаче скавчання,дзенькання золотої остроги, лемент переляканої жінки, яка не могла втішатися наочах у своїх недоношених байстрят: “забирайтеся геть, грайтеся надворі, діти неповинні цього бачити!..” - і неначе тихий ангел пролітав тоді небом вітчизни:змовкали голоси, спинялося життя, цілий світ кам’янів, приклавши палець довуст, затамувавши подих: “тихіше, генерал уже...”; але ті, хто знав його краще,не вірили в паузу навіть цієї священної миті, бо завжди він ніби роздвоювався:о сьомій вечора його бачили за грою в доміно, і тоді ж можна було побачити, яквін підпалює сухі коров’ячі кізяки, аби вигнати москітів із конференц-залу, - отожніхто не тішив себе ілюзіями, аж доки не гасли останні вогні у вікнах і нелунав гучний брязкіт трьох замків, трьох засувів і трьох защіпок президентськоїспальні; чути було, як знеможено падає тіло на кам’яну підлогу, а далі - диханнянемічної дитини, яке дедалі глибшало з наближенням припливу, коли нічні арфивітру заглушали сюрчання цикад у його вухах, і безкрайнє розбурхане мореспустошувало вулиці древнього міста віце-королів та корсарів, ринучи крізь усівікна в палац, як тої жахливої серпневої суботи, коли прибій геть обліпивдзеркала черепашками, і віддав конференц-зал на поталу знавіснілим акулам, іпересягнув найвищий рівень доісторичного океану, затопивши всю землю, іпростір, і час, - зостався тільки він один: наче утопленик, плив долілицьмісячними водами своїх снів - у полотняному мундирі рядового, в крагах, іззолотою острогою, підклавши під голову правицю замість подушки. Ця довголітня -аж до його першої смерті - всюдисущість, коли він водночас підіймався нагору іспускався вниз, або ж милувався морем і мучився од згубного кохання, не булаані даром божим, як запевняли підлабузники, ні масовою галюцинацією, якподейкували критикани, - просто йому поталанило: в нього був вірний, мовсобака, двійник, Патрісіо Арагонес, якого знайшли, не шукаючи навмисне, одногодня принесли новину: “мій генерале, там якась карета, точнісінько наче ваша,їздить по індіанських селищах, а в ній якийсь пройдисвіт, він видає себе за васі має з того добрий зиск; він таки схожий на вас, - люди бачили в напівтемрявікарети його сумні очі та бліді губи, і рука в нього теж ніжна, як у нареченої,і теж в атласній рукавичці, - він кидав пригорщі солі хворим, які стоялинавколішки на вулиці, а за каретою їхали верхи двоє в офіцерській формі тазбирали гроші за зцілення, ви тільки подумайте, мій генерале, якеблюзнірство!..” - але він не скарав шахрая, а тільки звелів потай допровадититого в палац: “та накиньте йому на голову мішок, аби нас, бува, не переплутали”,- і тоді-то він зазнав приниження, побачивши другого себе: “чортівня, хіба такивін - це я?” - пробурмотів він, бо той негідник і справді був достеменний він, -хіба що бракувало владного голосу, якого двійник так і не вивчився імітувати,та ще малюнок долоні в того був на диво чіткий: лінія життя тяглася навколооснови великого пальця, ніде не розриваючись; і якщо він не наказав негайно розстріляти нахабу, то зовсім не тому, щохотів зробити своїм офіційним двійником, - це йому спало на думку пізніше, - ні,тоді його вразила химерна думка, ніби розгадка його власної долі позначена надолоні ошуканця. Доки він переконався в марності своїх сподівань, ПатрісіоАрагонес устиг спокійнісінько пережити шість замахів, призвичаївся волочити ноги,навмисне для цього сплющені довбешкою, в нього дзвеніло у вухах і зимовимиранками нила грижа, він навчився поправляти золоту острогу, - буцімтозаплуталися ремінці, - аби тільки виграти час на аудієнціях, бурмочучи: “хай їмчорт, цим фламандським пряжкам, нікуди вони не годяться!” - з балакучогожартівника, яким він був, коли видував пляшки при склоплавильній печі свогобатька, зробився похмурим і замисленим, не зважав на те, що йому кажуть, апильно вдивлявся в очі, намагаючись розгадати, що від нього приховують, ніколине відповідав на питання, не перепитавши спершу: “а ви як гадаєте?”; з гультяята дармоїда, яким він був, коли гендлював чудесами, зробився нестерпнозапопадливим і ретельним, хитрим і жадібним, призвичаївся кохатися знаскоку іспати долілиць на підлозі - не роздягаючись і без подушки, зрікся і своєїпередчасної пихи, - аякже, був схожий на самого,- і долі бути з діда-прадіда простим склодувом; протистояв найстрашнішимнебезпекам влади, закладаючи перший камінь там, де ніколи не збиралися кластидругого, перерізаючи стрічки на всіляких урочистих відкриттях, коли довколабуло повно ворогів, тамуючи зітхання від нездійсненних мрій, коли коронував, - іпальцем їх не зачепивши, - безліч ефемерних і недосяжних королев краси, - вінназавжди скорився своїй долі жити життям іншої людини, хоча й зробив це нечерез жадібність або з переконання: просто смертну кару йому замінили довічноюпосадою офіційного двійника з місячною платнею п’ятдесят песо та можливістюжити, як король, не маючи нещастя бути ним насправді, - чого ж бо й ще бажати?Плутанина стала ще більшою, коли однієї вітряної ночі в і н натрапив наПатрісіо Арагонеса, - той стояв серед запахущого жасмину і зітхав, дивлячись убік моря, - і він запитав Патрісіо із законною тривогою, чи не підсипали йому,бува, у страву отрути, що він мов сам не свій, а Патрісіо Арагонес відповів: “ох,мій генерале, ще гірше!” - в суботу він коронував королеву якогось карнавалу ітанцював з нею перший вальс, а тепер ніяк не може збутися того спомину, бо вона- найчарівніша жінка в світі, вона з тих жінок, які не створені для простихсмертних, “мій генерале, якби ви її тільки побачили!..” - проте в і н одказав,співчутливо зітхнувши: “хай йому грець, чоловіки втрапляють у таку халепу, колиїм бракує жінки”, - і запропонував Патрісіо викрасти її, як робив це сам збагатьма гарненькими жіночками, - потім вони ставали його наложницями: “ясиломіць покладу її тобі в ліжко, четверо солдатів триматимуть її за руки й заноги, поки ти зробиш усе, як годиться, ти набудешся з нею, чорти б її взяли, - кажутобі точно, найнеподатливіші з них спершу аж качаються від люті, а потімблагають - не кидайте мене так, мій генерале, мов перестиглий плід!” - алеПатрісіо Арагонес не зазіхав аж на таке, а проте прагнув більшого, він хотів,щоб його кохали: “бо вона з тих жінок, які знають, що й до чого, мій генерале,ви самі побачите!” - отож він дарував Патрісіо рецепт розради - показав нічнустежку до своїх наложниць і дозволив користуватись ними так, ніби то був вінсам: знаскоку, швидко, не роздягаючись; і Патрісіо Арагонес сумлінно зануривсяв цю драговину позиченого кохання, сподіваючись хоч таким чином угамувати своюжагу; але він так знемагав од пристрасті, що іноді забував про умови позички,розстібався через неуважність, гаяв час на дрібниці, необачно зачіпавнайпотаємніші струни жінок, краяв їхні серця зітханнями і змушував їх сміятисяв темряві од здивування: “ви такий розбишака, мій генерале, і старості на васнемає!..” - і відтоді ні жінки, ані вони самі вже не знали, яке дитя від когонародилося, бо й діти Патрісіо Арагонеса, і його діти народжувалисянедоношеними. Так Патрісіо Арагонес зробився втіленням влади, найулюбленішим і,може, найгрізнішим, а він тепер мав більше часу, щоб займатися збройними силамитак само, як на початку свого правління, - зовсім не тому, що армія була опороюйого влади, як ми всі гадали, а, навпаки, через те, що це був найнебезпечнішийдля нього природний ворог, - отож він переконував одних офіцерів, нібито іншістежать за ними; щоб вони не змовилися між собою, перетасовував їхні посади,постачав армію холостими патронами - по вісім на кожен десяток - та споряджавпорохом, змішаним із береговим піском, - а сам мав під рукою склад боєприпасів -у сховищі своєї резиденції, і ключі від складу носив на масивному металевомукільці разом з іншими ключами, які не мали дублікатів, - від дверей, котрих несмів одчинити ніхто, крім нього самого; його вкривала незворушна тінь генералаРодріго де Агіляра з артилерійської академії, “мого вірного друга”, - який дотого ж був міністром оборони, командиром охорони президента, начальником службнаціональної безпеки та одним з небагатьох смертних, кому дозволялося виграти усамого партію в доміно: адже цеРодріго де Агіляр позбувся правиці, намагаючись знешкодити динамітний заряд залічені хвилини, поки президентська карета ще не під’їхала до місця замаху.Завдяки генералові Родріго де Агіляру та Патрісіо Арагонесу він почувався такпевно, що показувався дедалі частіше, нехтуючи своєю безпекою, і навітьодважився проїхати містом у звичайній кареті з одним лише ад’ютантом, - одсунувшифіранку, дивився крізь віконце на величний роззолочений кафедральний собор,який він спеціальним президентським декретом оголосив найкрасивішим у світі,роздивлявся кам’яні споруди зі старомодними порталами та соняшниками,зверненими до моря, бруковані вулиці віце-королівського кварталу, звідкитягнуло чадом, дивився на блідих, незмінно скромних сеньйорит, які плелимережива на балконах серед горщиків з гвоздиками та гірлянд із братків, на клітчастиймонастир біскайок, звідки о третій годині дня долинали ті ж самі гамиклавікордів, якими відзначали першу появу комети; він перетнув вавілонськийлабіринт торговища з його пекельною музикою, лотерейними столиками, візками згуарапо[2],купами ігуанячих яєць, вицвілим на сонці старим мотлохом - турецьким крамом, змоторошним зображенням: дівчину перетворено на скорпіона за те, що не слухаласябатьків; з жалюгідним провулком, де мешкали незаміжні жінки, - надвечір, покиїхній одяг сохнув на прикрашених вицяцькованих різьбленням дерев’яних балконах,вони напіводягнені виходили купити риби та добряче полаятися з зеленярками; вінвідчував, як повіяло запахом гниючих черепашок, побачив білий спалах за рогомвулиці - то була зграя пеліканів, побачив строкаті негритянські халупи напагорбах довкола бухти, і раптом - ось він, порт, ах, порт, причал із намоклихтрухлявих дощок, старий панцерник морських піхотинців, довший і похмуріший засаме життя; він побачив негритянку-вантажницю, яка запізно відсахнулася, щобдати дорогу шаленому ридвану, і відчула подих смерті, забачивши похмурогостарого, що зі світовою скорботою в очах дивився на порт: “це він!” - зляканоскрикнула вона, - “слава герою!” - залементувала вона; “слава!” - гукаличоловіки, жінки й дітлахи, які миттю позбігалися з пивничок та вбогих крамниць;“слава!” - кричали люди, зупинивши коней і товплячись навколо екіпажу, щобпотиснути руку володаря, - все це сталося так зненацька, що він ледве встигвідсторонити руку озброєного ад’ютанта і зауважив суворо: “не будьте йолопом,лейтенанте, не заважайте їм виявляти любов до мене!” - він був такий збудженийцим та іншими виявами любові, що генерал Родріго де Агіляр насилу відмовив йоговід наміру проїхати містом у відкритій кареті: “хай справжні патріоти бачатьмене на повен зріст, сто чортів!” - бо він і гадки собі не мав, що тільки вибухпочуттів у порту був стихійний, а всі наступні організовувала його власнаслужба безпеки, аби потішити його, не ризикуючи; ця народна любов напередоднійого осені була така спокуслива, що він - уперше за багато років - наваживсяпокинути місто: знову було приведено в рух старий, пофарбований у кольоридержавного прапора поїзд, який долав уступи його неозорого гнітючого царства,продирався крізь зарості орхідей та амазонського бальзаміну, полохав мавп,райських пташок і леопардів, котрі спали просто на рейках, - віз його дохолодних та безлюдних селищ рідного плоскогір’я, де на станціях його стрічалипохмурі оркестри, де його вітали заупокійними дзвонами та транспарантами на честьприбуття безіменного вельможі, який возсідає по праворуч од святої трійці; донього зганяли звідусіль індіанців - вони спускалися з гір, щоб на власні очіпобачити владу, сховану в потойбічній темряві президентського вагона, і ті,кому пощастило підійти ближче, крізь закіптюжені шибки тільки й бачилиздивовані очі, тремтячі губи та бозна-чию руку, яка махала їм з високостіслави, поки хтось із почту намагався відсторонити його від вікна: “будьтеобережні, мій генерале, ви потрібні вітчизні!” - а він одказував, витаючи вхмарах: “не турбуйтеся, полковнику, ці люди люблять мене!” - він торочив це,їдучи поїздом через пустелю, і на річковому пароплаві з дерев’яним колесом,який плив, лишаючи за собою шлейф зіграних на піанолі вальсів, крізь солодкіпахощі гарденій та тлінний дух саламандр із екваторіальних приток, повз кістякидопотопних ящерів, повз богом забуті острови, де розроджувалися сирени, повзвечори із катастрофами величезних зниклих міст, - до випалених сонцем убогихсіл, мешканці яких виходили на берег подивитися на дерев’яний пароплав,пофарбований у державні кольори, і навряд чи помічали чиюсь руку в атласнійрукавичці, що махала з вікна президентської каюти, зате він бачив на березілюдей, які розмахували маланговим листям - за браком прапорів, бачив, як дехтокидався в воду з живим тапіром або здоровезною бульбиною ямсу зі слонячу ногузавбільшки, або з кошиком дичини для президентської юшки, - і розчулено зітхаву священних сутінках каюти: “дивіться лишень, капітане, дивіться, як вони менелюблять!” У грудні, коли весь карибський світ робиться по-весняному прозорим,президентська карета підіймалася стрімким узгір’ям до будинку, що височів надскелями, і він цілий вечір грав удоміно з колишніми диктаторами інших країн континенту, батьками інших вітчизн,скинутими зі своїх тронів, - він давно вже надавав їм притулок, тепер вонидоживали віку в присмерку його милосердя і, сидячи на терасах, мріяли прохимерний корабель, що принесе їм нову щасливу нагоду, розмовляли самі з собою іврешті-решт умирали в цьому будинку відпочинку, який він збудував для них надморем, приймаючи їх усіх, наче одну особу, бо всі вони з’являлися рано-вранці,в парадному мундирі, вдягненому навиворіт просто на піжаму, з баулом грошей,награбованих у державній скарбниці, та валізою, де лежала шкатулка знагородами, газетні вирізки, закладені в старі розрахункові книжки, та альбом зфотокартками, що їх вони показували йому на першій аудієнції, наче вірчіграмоти: “гляньте, генерале, це я - коли ще був лейтенантом, а це - в день,коли було взято владу, а це - шістнадцята річниця приходу до влади, гляньте-носюди, генерале”, - проте він надавав їм політичний притулок, не звертаючи наних особливої уваги і не перевіряючи їхніх вірчих грамот, бо “єдиною посвідкоюскинутого президента має бути свідоцтво про його смерть”, - казав він, з тою жзневагою вислуховуючи їхню балаканину: “я не довго користуватимусь вашоюшляхетною гостинністю - поки народ притягне до відповіді узурпатора!” - то булаодвічна легковажна й пишномовна формула, яку він згодом вислуховував одузурпатора, а потім від узурпатора узурпатора: ті йолопи ніби не тямили, що вцьому людському ремеслі хто впав, той упав; він спочатку оселяв їх на кількамісяців у президентському палаці, змушував грати в доміно, аж поки геть чистоне оббирав їх, - “а тоді він брав мене за руку і підводив до вікна, - і,підтакуючи моїм скаргам на це кляте життя, якого не повернути назад, утішавмене, мовляв, ось ви підете в отой величезний будинок, - гляньте-но, начеокеанський корабель сів на мілину, - там для вас буде і світла кімната, ідобрий харч, і дозвілля, щоб разом із друзями по нещастю забути про все лихе, ітераса над морем”, - на цій терасі він і сам полюбляв сидіти грудневимивечорами - не через те, що йому так уже кортіло грати в доміно з цієюнаволоччю, а щоб потішитися зі свого сякого-такого талану, бо ж він не ставодним із них; щоб подивитися в дзеркало їхнього гіркого досвіду, їхньогоубозтва, коли сам він чвалав безмежною драговиною щастя, мріючи на самоті,крадучись навшпиньках, як нечиста сила, за покірними мулатками, котрі вдосвітапідмітали палац, - вистежував їх серед запахів спільної спальні та аптечногобрильянтину, чигав на них, щоб повтішатися із котроюсь півнячими любощами де-небудьза дверима канцелярії; в темряві жінки аж заходилися од сміху: “ви такийрозбишака, мій генерале, такий великий, а й досі такий ласий!..” - проте післялюбощів йому робилося сумно, і він, щоб заспокоїтися, йшов співати туди, деніхто не міг його почути: “пресвітлий місяченьку, от, - співав він, - ступив ія на ешафот перед вікном твоїм”, - співав він, настільки певний у любові свогонароду в ті часи, які не віщували нічого злого, що напинав гамак просто наподвір’ї приміського будинку, де мешкала його мати Бендісьйон Альварадо, і безохорони спочивав по обіді в затінку тамариндів, - йому снилися рибки, якіплавають туди-сюди в барвистих водах спалень; “вітчизна - це найкраща вигадка,мамо!” - зітхав він, ніколи не сподіваючись відповіді од єдиної в світі людини,яка наважувалася картати самого президента за те, що з- під пахов у нього тхнепрілою цибулею; він повертався до палацу через велику браму, зачарованийсічневим краєвидом Карібського моря, цією злагодою зі світом, бодай під старість,цими тихими вечорами, коли наставав мир між ним і папським нунцієм - тойнавідувався до нього без церемоній, аби спробувати навернути його до Христовоївіри, попиваючи шоколад із галетами, а він, помираючи зо сміху, правив своєї: “колиГосподь бог справді такий бравий хлопець, то перекажіть йому, хай витягне тогоджмеля, що гуде в мене у вусі!” - він розстібав дев’ять ґудзиків ширінки іпоказував нунцієві потворну грижу: “перекажіть господу, хай він мені спуститьоцю штуку!” - проте нунцій стоїчно проповідував, з усіх сил переконував його,що все істинне - від святого духа, що б там не говорили; коли засвічувалисяперші вогні, він проводжав нунція до дверей, веселий, як ніколи: “не бийтегоробців із гармат, панотче! - казав він, - нащо ви мене навертаєте, я ж і такроблю все, що вам завгодно, хай йому чорт!” І зненацька ця спокійна ідиліяурвалася, коли на далекому плоскогір’ї під час півнячих боїв якийсь кровожернийпівень одірвав своєму супротивникові голову і склював її на очах у ошалілих відкрові глядачів та п’яненьких оркестрантів - ті привітали це жахливе видовиськобравурною музикою, і тільки йогоодного охопило таке виразне передчуття неминучого лиха, що він потай наказавлюдям зі своєї охорони заарештувати одного музиканта, отого, що грає накорнеті; і справді, в того знайшли обріз, а під тортурами він зізнався, що мавнамір вистрілити в президента серед метушні при виході; “це було ясно, як божийдень, - пояснив він, - бо я дививсяна всіх і всі дивилися на мене, один тільки той негідник із корнетом, тойнікчема, не смів мені у вічі глянути!” - звичайно, він розумів, що не це булопричиною тривоги, яка мучила його ночами в палаці, хоча служба безпекизапевнила його, що немає ніяких підстав для хвилювання: “мій генерале, всегаразд!” - проте він після того лихого передчуття на півнячому бою так учепивсяза Патрісіо Арагонеса, наче то був він сам: давав йому їсти те, що їв сам,частував медом із власної ложки, щоб принаймні померти разом, якщо їжа отруєна,- наче втікачі, блукали вони удвох безлюдними кімнатами, ступаючи по килимах,аби ніхто не вчув їхньої ходи, скрадливої, наче в сіамських слонів, разомпливли в миготливому зеленому сяйві маяка, яке що тридцять секунд заливалопокої, наповнені духом коров’ячого гною і тужливими прощальними гудкамикораблів із сонного моря, цілими днями дивилися на дощ, похмурими вересневимивечорами рахували ластівок, наче зістарілі коханці, такі відчужені від світу,що він незчувся й сам, як йогожорстока боротьба за життя стала викликати підозру - чи, навпаки, нескорочується його існування, чи не поринув він у летаргічний сон; і хочаохорону було подвоєно, а входити до президентського палацу та виходити звідтизаборонено, хтось, як на сміх, таки зумів обминути цей небезпечний фільтр іпобачив мовчазних птахів у клітках, корів, які пили воду з хрестильні,прокажених та паралітиків, поснулих серед трояндових кущів, - і, здавалося,увесь світ опівдні чекає світання, бо він помер природною смертю, уві сні, як іпророчили віщі води в мисках ворожок, а верховне командування зволікає зповідомленням, намагаючись розв’язати на своїх зборищах давні кривавісуперечки. Він, хоч і не зважав на ці чутки, усвідомлював, що в його житті от-отмає щось скоїтися, і час від часу, перервавши довгу партію доміно, питавгенерала Родріго де Агіляра: “як справи, друже?” - “повний порядок, мійгенерале, вітчизна спокійна!” - та він вишукував знаки перестороги в старихколодязях та коров’ячих кізяках, які палали погребовими вогнищами по коридорах,але не знаходив, ніякого пояснення своїй тривозі; коли спадала спека, віннавідувався до своєї матері Бендісьйон Альварадо, і вони сідали під тамариндамивипити прохолодного напою: вона, старезна, але міцна духом, вмостившись у своєкрісло-гойдалку, кидала пригорщі маїсу курям та павичам, які порпалися наподвір’ї, а він у білому плетеному кріслі обмахувався сомбреро, слідкуючипожадливим поглядом за дебелими мулатками, які приносили фруктову воду, “аби немучила спрага, мій генерале!” - і думав: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, колиб ти тільки знала, як мені все остогидло, як мені хочеться податися світ заочі, матусю, геть від цих мук!” - проте навіть своїй матері він не відкривавдушу; увечері, коли засвічувалися перші вогні, він повертався допрезидентського палацу, проходив через службовий вхід і, крокуючи коридорами,прислухався до тупотіння вартових, які вітали його: “ніяких новин, мійгенерале, все гаразд!” - але він знав, що це не так, що його обдурюють зазвичкою, що йому брешуть з остраху, що після того фатального півнячого бою немаправди, є тільки скрутна непевність, яка отруїла його славу і відбила в ньогоколишнє бажання повелівати; він допізна не міг заснути, лежав долілиць напідлозі, а крізь розчинене вікно до нього долинали далекі звуки барабанів тасумних флейт - якесь бідняцьке весілля святкували з такими радощами, з якими бвідсвяткували і його смерть; він чув прощальний гудок несправного корабля, якийзнявся з якоря без дозволу капітана, чув паперовий шерхіт троянд, якірозкривалися на світанку, обливався холодним потом, знехотя зітхав, не знаючині хвилини спочинку, інстинктивно передчуваючи неминучий прихід того дня, коливін їхатиме з приміського дому, і його приголомшать юрби на вулицях, грюкітвікон, панічна метушня ластівок у прозорому грудневому небі, - він відхиливтоді фіранку, щоб глянути, що ж там скоїлося, - “це воно, матусю, це воно!” - сказаввін з моторошним відчуттям полегкості, побачивши в небі різноколірні кулі - червоній зелені, жовті, ніби великі помаранчі, сині - безліч мандрівних куль, щолітали поміж переляканих ластівок, пливли якийсь час у прозорому повітрі і раптомполопалися безгучно й одночасно, і тоді на місто посипалися тисячі папірців,ураган летючих пасквілів, - тож візник скористався з такої нагоди, і вонипустилися навтьоки, поки ще ніхто з базарного натовпу не впізнав каретиволодаря, “бо люди накинулися на ті папірці, мій генерале, вони зачитувалиїхній текст з балконів, повторювали їх напам’ять: “геть диктатуру!” - кричаливони, - “смерть тиранові!” - і навіть вартові президентського палацу голосночитали в коридорах: “союз усього народу проти вікового деспотизму!” - “патріотичнаєдність проти корупції та засилля військових!” - “досить крові!” - вигукуваливони, - “досить Сваволі!” - ціла країна прокинулася від тисячолітнього сну в тусаму мить, коли він вийшов з каретного сараю і почув страшну звістку: “мійгенерале, Патрісіо Арагонеса смертельно поранено отруєною стрілою!” За кількароків до того, бувши одного вечора не в гуморі, він запропонував ПатрісіоАрагонесу розіграти життя, кинувши жереб: “якщо випаде решка - помреш ти, якщоорел - я”, - але Патрісіо Арагонес зауважив, що вони помруть разом, бо ж навсіх монетах з обох боків викарбувані профілі їх обох, - тоді в і нзапропонував розіграти життя в доміно - хто переможе в двадцяти партіях, іПатрісіо Арагонес погодився: “це для мене велика честь, мій генерале, я залюбкизіграю з вами, якщо ви тільки дозволите мені обігрувати вас”, - і він приставна цю умову, отож вони зіграли одну партію, зіграли другу, зіграли двадцяту, ів усіх перемагав Патрісіо Арагонес, адже в і н звичайно вигравав тільки тому,що ніхто не смів його обігрувати; бій був довгий і запеклий, вони дійшли вже доостанньої партії, а він так і не виграв жодної, і Патрісіо Арагонес витирав пітрукавом сорочки, зітхаючи: “співчуваю вам усією душею, мій генерале, але меніне хочеться помирати!..” - і тоді він став збирати кісточки, акуратно склав їху дерев’яну коробочку, примовляючи, як шкільний учитель проказує урок, що вінтеж не збирається вмирати за гральним столиком, а тільки в належний час та вналежному місці, помре природною смертю, уві сні, як на самому початку йогоправління пророчили віщі води в мисках ворожок, - “і навіть не так, бо, колидобре поміркувати, то Бендісьйон Альварадо народила мене не для того, щоб язважав на якісь там миски, а для того, щоб я панував, і, зрештою, я - це я, ане ти, отож дякуй богові, що це всього-на-всього гра!” - казав він, кривоосміхаючись; він не уявляв ні тоді, ні згодом, що цей страшний жарт справдитьсятого вечора, коли він увійде до кімнати Патрісіо Арагонеса і застане його,отруєного, віч-на-віч із наглою смертю, без жодної надії на порятунок, і ще зпорогу простягне руку, вітаючи його: “хай милує тебе Господь, велика честьвіддати життя за вітчизну!” Він зоставався з хворим наодинці впродовж повільноїагонії, сам подавав йому обезболюючі ліки, - Патрісіо Арагонес приймав їх, недякуючи, і повторював щоразу: “я ненадовго залишу вас тут із вашим паскуднимсвітом, мій генерале, чує моє серце, що ми скоро зустрінемося в пеклі, язвиватимусь, як той в’юн, од цієї клятої отрути, а ви - з власною головою вруках, не знатимете, куди її приткнути, - я кажу чесно, мій генерале, бо теперможу зізнатися, що ніколи не любив вас, як ви собі думали, а ще від часівфлібустьєрів, коли собі на лихо потрапив у ваші руки, я благав, щоб вас убили,я бажав вам бодай легкої Схмерті, аби тільки поквитатися за це сирітське життя,що ви мені дарували, спершу сплющили довбешкою мені ноги, щоб вони стали наче усновиди, такі, як ваші, потім прокололи мені кравецьким шилом мошонку, аби і вмене зробилася грижа, а далі силували пити скипидар, щоб я розучився читати йписати, - а моїй матері так важко було вивчити мене! - ви завжди змушували менез’являтися на люди, бо самі боялися, і не через те, що ви потрібні вітчизніживі, як ви кажете, а тому, що і в найбільшого сміливця мороз піде по задниці,коли він коронує найвродливішу повію, не відаючи, де його спіткає смерть, - якажу це вам чесно, мій генерале!” - його ж ображала не зухвалість, аневдячність Патрісіо Арагонеса, якому він дав змогу жити по-королівськи: “я давтобі те, чого ніхто нікому ще не давав, я ж тобі й жінок своїх позичав!” - “проце і згадувати не варт, мій генерале, бо ліпше б мені повідбивали всехазяйство; довбешкою, аніж валяти цих самиць, немов телиць, коли їх тавруєш, тількиж ці бездушні байстрючки і заліза не відчувають, вони не хвицають ногами, некачаються, не стогнуть так, як телиці, їхні стегна не димують, не пахнутьгорілим, а путня жінка ще й не таке може! - ці ж підставляються, як дохлікорови, щоб чоловік робив собі, що хоче, а самі тим часом і далі чистятькартоплю, і знай гукають до інших: “поглянь-но на кухню, а то ще рис пригорить,поки я тут байдикую”, - тільки ви й могли повірити, ніби ця гидота і є любов,бо нічого більше не знали, мій генерале, кажу вам прямо!” - і тоді він заревів: “ану замовкни, чуєш,замовкни, бо пожалкуєш!” - та Патрісіо Арагонес правив своєї не на жарт: “чогоб це я мав замовкнути, коли єдине, що ви можете зробити, - це вбити мене, амене вже й так убито; ви краще гляньте правді в вічі, мій генерале! аби ви собідобре знали, ніхто зроду вам не казав того, що справді думає, всі говорять те,що ви хочете почути, б’ють перед вами поклони, а самі готові пустити вам кулю вспину, - подякуйте долі хоча б за те, що я більше, ніж будь-хто в цьому світіспівчуваю вам, бо тільки я один схожий на вас, тільки я один досить чесний, щобсказати вам у вічі те, про що всі говорять, - що ніякий ви не законнийпрезидент, і утримуєте владу не завдяки своїм гарматам, - просто вас посадилианглійці і підтримали грінго зі своїм сучим панцерником, я бачив, як визаметушилися з переляку, не знали, з чого починати своє правління, коли грінгокрикнули вам: “лишайся зі своїм борделем негритянським, побачимо, як тивпораєшся без нас!” - і ви досі не злізли зі свого крісла, і ніколи не злізете,бо не можете, хоч би й хотіли, скажіть чесно: ви добре знаєте, що як тільки васпобачать на вулиці в одежі простого смертного, то миттю пообпадають з усіхбоків, наче ті собаки, щоб відплатити вам - хто за криваву бійню в Санта-Марія-дель-Алтар,хто за в’язнів, яких кидають у рови портової фортеці на поживу кайманам, абоживцем здирають з них шкіру, а потім посилають рідним, щоб залякати”, - вінговорив, дістаючи з бездонної криниці своєї злої пам’яті цілу низку злочинівганебного режиму, аж поки йому не забракло сил говорити, бо вогненний лемішроздер йому нутро, його душа полагіднішала, і він скінчив, не докоряючи, майжеблагально: “кажу вам серйозно, мій генерале, скористайтеся з того, що япомираю, вмираймо разом, - я маю найбільше підстав радити вам це, бо я ніколине прагнув бути схожим на когось, а тим паче - зробитися національним героєм, яхотів бути простим склодувом і робити пляшки, як і мій батько; зважтеся, мійгенерале, це не так боляче, як здається”, - вмовляв Патрісіо так щиро, що втого не вистачило злості, аби щось відповісти, - він тільки спробувавпідтримати Патрісіо Арагонеса в кріслі, коли той, зігнувшись, ухопився рукамиза живіт і заридав од болю й сорому: “ой, лихо, мій генерале, в мене вже повніштани!..” - він подумав, що той хоче сказати фігурально - мовляв, помираю одстраху, проте Патрісіо Арагонес повторив: “ні, я вам кажу, що наклав повніштани, мій генерале!” - і він попросив його: “потерпи, ми, герої вітчизни, будь-щоповинні вмирати як справжні мужчини!” - але було пізно щось казати, бо ПатрісіоАрагонес ницьма упав на нього, дриґаючи ногами од жаху, закаляний і в сльозах.У суміжній із конференц-залом канцелярії йому довелося добряче вишарувати тілонамиленою мочалкою, аби не тхнуло смородом смерті; він убрав Патрісіо Арагонесав свою одежу, начепив йому брезентовий бандаж, краги, золоту острогу на лівийзакаблук, відчуваючи, що тепер став найсамотнішою в цілому світі людиною; потімпоприбирав сліди описаного фарсу і влаштував усе достеменно так, як це бачив навласні очі у віщих водах ворожок, щоб удосвіта прибиральниці знайшли тілотаким, яким вони його знайшли: долілиць на підлозі канцелярії, померлий уперше,буцімто природною смертю, уві сні, він був у полотняному мундирі без ступеневихзнаків, у крагах, із золотою острогою, під головою - правиця замість подушки. Ітоді звістка про смерть теж не поширилася відразу, всупереч його сподіванням,спливло чимало годин обачного вичікування, таємних розвідин, секретних угод міжспадкоємцями режиму, які намагалися виграти час і спростовували чутки про йогосмерть усілякими суперечливими версіями; його матір Бендісьйон Альварадопривели в торговий квартал, аби ми пересвідчилися, що вона не в жалобі: “вонивирядили мене в квітчасту сукню, наче ту мавпу, змусили мене купити капелюшок зпапужачими перами, щоб усі бачили, яка я щаслива, змушували купувати вкрамницях усякий непотріб, який тільки траплявся на очі, хоч я їм казала - ні,не час купувати, коли треба плакати, бо я й сама повірила, що то справді помермій син, а вони силували мене усміхатися, а люди фотографували мене на повензріст, бо військові казали, що це треба робити заради вітчизни”, - в цей часвін розгублено запитував себе у своєму сховищі, як це могло статися, що світзовсім не змінився після його лжесмерті: “чому сонце не спинилося, а сходить ізаходить, як і раніше, чому те ж саме повітря в неділю, матусю, і та сама спека,- мене ж бо немає?” - питався він здивовано, коли це раптом з портової фортеціпролунав гарматний постріл, голосно забамкали дзвони собору, і до палацупідступила з нечуваною новиною безладна юрба повсталих проти вікового застою, -і тоді він прочинив двері спальні, зазирнув до конференц-залу і побачив себе самогов душній кімнаті, мертвішого та вичепуреного більше, ніж мертві папи усіх віківхристиянства; з жахом і соромом дивився він на своє власне тіло, яке лежалосеред квітів, дивився на бліде від пудри лице, підфарбовані губи, закляклі рукигонористої дівчини, складені на грудях, укритих бронею з військових нагород,дивився на дивовижний парадний мундир всесвітнього генерала, прикрашенийдесятьма призахідними сонцями, - хтось вигадав цю форму спеціально для ньоговже по його смерті; він дивився на шаблю карткового короля, якої ніколи неносив, на шкіряні лаковані краги, на дві його золоті остроги - величезний посагвлади і гнітючої ратної слави, обкраяний до його людських розмірів; “отчортівня, хіба ж це я? - роздратовано сказав він, - це брехня!” - казав він,роздивляючись почесну варту, яка крокувала довкола його тіла, - на якусь митьзабувши про темну мету цього фарсу, він відчув себе ображеним і приниженим, босмерть була невблаганна до величі влади; він побачив життя без себе, і йомустало трохи жаль людей, позбавлених його правління, побачив з притаєнимхвилюванням тих, що прийшли сюди, аби тільки пересвідчитися, що це справді він;побачив якогось діда, що привітав його масонським жестом часів війни зафедерацію; побачив чоловіка в жалобі, котрий поцілував його перстень; побачившколярку, яка поклала в труну квітку; побачив перекупку риби - вбита горем, бож це і справді він помер, вона впустила додолу кошик з рибою і заридала,обнявши напахчений труп: “це він, о господи, як же ми будемо без нього!” - голосилавона; “це він!” - закричали всі; “це він!” - гукала юрба, що задихалася відспеки на Військовій площі, - і тоді закалатали, оповіщаючи про радісну середу,дзвони кафедрального собору та всіх церков, вибухнули великодні ракети, петардислави, барабани свободи, і він побачив загони повстанців, які вдерлися черезвікна до палацу при мовчазному потуранні охорони; побачив розлючених ватажків,які розігнали кийками почесну варту і збили з ніг невтішну перекупку; побачивтих вісьмох, що вчепірилися в труп, аби на ньому зігнати зло, - вони витяглийого з дотеперішнього стану, з його химерного часу тропічного квіття ісоняшників, і поволокли по сходах; він побачив тих, що взялись руйнувати нутроцього осереддя розкошів та біди: вони хотіли знищити його назавжди, навіки,розорити кубло влади, - вони збивали крихкі дорійські капітелі, перекидаливавілонські колони, увінчані алебастровими пальмами, здирали оксамитові запони,жбурляли у вікна клітки з птахами, віце-королівський трон, рояль; розбивалисклепи з прахом невідомих героїв, шматували гобелени із зневіреними дівчатами,поснулими в гондолах, трощили величезні олеографії, на яких було зображеноєпископів, воїнів минувшини та якісь незрозумілі морські битви, - нищили цейсвіт, щоб у пам’яті нащадків не зосталося ані найменшої згадки про кляте вояцькепоріддя; тоді він поглянув крізь шпарку жалюзі надвір, щоб побачити, яких жезбитків завдало йому те жбурляння з вікон, - “і в цю мить уздрів більше ганьбита невдяки, аніж мої очі бачили й оплакували відтоді, як я народився, матусю!” -він побачив своїх радісних вдів, які покидали дім через службовий вхід: “вонивели на налигачах корів з моїх стійл, виносили казенні меблі та твої сулії змедом, матусю”, - він побачив своїх недоношених дітей, які весело видзвонювалина кухонному посуді, на коштовному кришталі, на сервізах для єпископськихбенкетів і горлали на всю вулицю: “а мій татусь помер, свобода в нас тепер!” - вінпобачив на Військовій площі багаття, розкладене із журнальних ілюстрацій таофіційних портретів, які висіли по всіх усюдах з перших днів його урядування;він побачив власне тіло, яке тягли волоком, - на брукові лишалися нагороди тавідірвані еполети, ґудзики від кітеля, парчеве дрантя, галунова тасьма, китицівід опереткової шаблі, десять сумних сонць короля всесвіту, - “матусю, поглянь,що вони зробили зі мною!..” - казав він, відчуваючи всім своїм єством ганьбувід плювків та нічних горщиків, що летіли з балконів; його пойняв жах відоднієї думки, що його можуть розірвати на шматки і зжерти пси та грифи піднестямне виття і гуркотливі феєрверки на святі його смерті. Коли катастрофаминула, він все ще чув далеку музику серед вечірнього безвітря, бив москітів,намагаючись заодно пристукнути й цикад, які сюрчали у вухах і заважали думати,бачив заграви пожеж на обрії, бачив сяйво маяка, яке що тридцять секундпробивалося крізь шпари жалюзі й кидало на нього зелені смуги, роблячи йогосхожим на тигра, вслухався у звичний віддих буденного життя, що знову входило всвоє русло, бо його смерть уже ставала звичайною собі смертю, яких чимало булой раніше, - він відчув, що невпинний вир дійсності несе його до нічийної земліжалю й забуття: “а ну її під три чорти, ту смерть!” - вигукнув він тоді йвийшов зі сховища, певний, що час його настав; він перетнув розграбовані покої,чвалаючи непевним кроком привида поміж уламками свого колишнього життя крізь темряву,яка пахла вмираючими квітами та поховальними свічками, штовхнув двері урядовоїзали і почув крізь густий тютюновий дим мляві голоси навколо довгого столу згоріхового дерева і побачив крізь дим, що тут зібралися всі ті, кого він хотівби тут бачити: ліберали, які продали перемогу в війні за федерацію,консерватори, які її купили, генерали з верховного командування, троє йогоміністрів, архієпископ і посол Шнонтнер - усі вкупі в одній пастці, всі вонизакликали об’єднатися проти вікового деспотизму, щоб поділити між собою трофеїпо його смерті, - заглиблені в безодню жадоби, вони й не завважили появинепохованого президента, а той грюкнув кулаком об стіл і гукнув: “ага!” - іцього було досить, бо коли він прийняв руку, всі вже розбіглися, охоплені панікою,і в спорожнілій кімнаті зосталися тільки переповнені попільнички, чашечки зкавою, перекинуті стільці “та мій вірний друг генерал Родріго де Агіляр” упольовій формі, плюгавий, незворушний, він розганяв дим своєю єдиною рукою,даючи знак: “лягайте, мій генерале, зараз почнеться!” - і вони обидва впали напідлогу тої миті, коли перед палацом розпочалося шрапнельне тріумфуваннясмерті, криваве свято президентської охорони, яка - “залюбки, мій генерале, цевелика честь!” - виконала його лютий наказ, щоб ніхто не втік живим із цьогозбіговиська зрадників: тих, котрі намагалися втекти через головну браму, косиликулеметними чергами, тих, що спускалися з вікон, збивали, наче птахів, тих,кому щастило вислизнути з оточення й сховатися в сусідніх будинках, розносилина шматочки гранатами, а поранених добивали згідно президентської настанови, щокожен уцілілий - де на все життя найлютіший ворог вітчизни; тим часом він усеще лежав долілиць на підлозі поруч із генералом Родріго де Агіляром під градомскла та штукатурки, який сипався з вікон після вибуху, та бурмотівбезперестану, мовби повторюючи молитву: “готово, друже, готово, та й край,віднині я правитиму сам, без цих собак, які знай брешуть на мене, завтра вранціми побачимо, що годяще, а що негодяще в цьому бедламі, як не буде на чомусісти, купимо шість найдешевших табуреток, та ще купимо циновок, щоб позатулятидірки, іще дві-три дрібнички, та й годі, ні тарілок, ні ложок не треба - япринесу з казарм, бо тепер у мене не буде ні рядових, ні офіцерів, хай їм чорт,вони здатні тільки молоком обпиватися, а як почнеться веремія, то, сам бачиш,плюють на руку, яка їх годує; я залишу тільки свою охорону, - це люди щирі йхоробрі, - і не призначатиму кабінету міністрів, ну їх до біса, єдиний, безкого в житті не обійдешся, - це один порядний міністр охорони здоров’я та, провсяк випадок, ще хтось із добрим почерком, щоб міг писати все, що треба; отожможна буде віддати в оренду міністерства й казарми, аби мати чим платитислугам, бо тут бракує не людей, а грошей; треба найняти двох путящих служниць -хай одна прибирає та куховарить, а друга пратиме й прасуватиме, а корів іптахів, якщо будуть, доглядатиму я сам, і щоб більше тут мені не тинялосяніяких шльондр по нужниках, ніяких прокажених у казармі, ні докторів наук, яківсе знають, ні мудрих політиків, які все бачать, бо врешті-решт це жпрезидентський дім, а не бордель негритянський, - Патрісіо Арагонес казав, нібитак говорили ті грінго, - мені й себе самого отак-о вистачить, щоб правити йдалі, аж поки знову не пролетить комета, - і не один раз, а ще разів з десять,бо як на мене, то я не збираюся більше вмирати, дідька лисого, хай собі вмирає,хто хоче”, - говорив він безперестану, ні на мить не задумуючись, ніби читавнапам’ять: він знав ще з часів війни, що коли міркуєш уголос, то не так страшновибухів, од яких здригається увесь палац; отож він складав плани на завтрашнійранок і на століття, яке почалося з того вечора, - аж поки на вулиці непролунав останній постріл, який добив останню жертву, і генерал Родріго деАгіляр поповзом дістався до вікна й наказав розшукати фургони для сміття, щобповивозити мертвих, а тоді вийшов з кімнати, кажучи: “на добраніч, мійгенерале!” “на добраніч, друже, щиро дякую!” - відповів він, лежачи долілиць намогильному мармурі урядової зали, і, підклавши під голову правицю замістьподушки, одразу ж заснув, самотніший, ніж будь-коли, заколисаний шерехом зливижовтого листя його сумної, довічної осені, яка почалася цієї ночі серед теплихще тіл та калюж, у яких червонів місяць після бійні. Йому не довелосявиконувати жодного з своїх намірів, бо армія розпалася сама, рядові розбіглися,а тих небагатьох офіцерів, котрі до останнього часу чинили опір у казармахстолиці та ще в шістьох гарнізонах країни, ліквідувала президентська охорона,якій допомагали цивільні добровольці; уцілілих міністрів наступного ж ранкубуло вислано, залишилися тільки двоє найвідданіших, - до того ж перший був йогоособистим лікарем, а другий - найліпшим каліграфом країни; йому не довелосязвертатися по допомогу до іноземних урядів, бо державна скарбниця переповниласяобручками та золотими діадемами, що їх зібрали патріоти, на яких ніхто й несподівався; не довелося ji купувати циновки та найдешевші табуретки замістьвикинутих у вікна меблів, бо, перш ніж країну нарешті втихомирили, конференц-залбуло реставровано, і тепер він став ще розкішніший, аніж колись; знову па всіхусюдах стояли клітки з птахами, і балакучі гуакамайо[3] такоролівські папуги на жердинках вихваляли Іспанію, а не Португалію; скромні йпослужливі жінки підтримували в домі таку чистоту й порядок, наче навійськовому кораблі, а крізь вікна долинала та ж сама бравурна музика, ті жсамі тріумфальні петарди, ті ж самі святкові дзвони, якими відзначали спочаткуйого смерть, а тепер - його безсмертя, і на Військовій площі тривалабезперервна маніфестація з гучними заздоровницями й величезними гаслами: “БОЖЕ,БЕРЕЖИ НАЙДОСТОЙНІШОГО, ЯКИЙ НА ТРЕТІЙ ДЕНЬ ВОСКРЕС ІЗ МЕРТВИХ!” - це булонескінченне свято, яке йому не доводилося продовжувати, вдаючися до таємнихманеврів, як колись, бо державні справи вирішувалися самі собою, вітчизнафункціонувала, він один був урядом, і ніхто не суперечив йому ні словом, ніділом, адже він був такий самотній у своїй славі, що в нього не зосталосянавіть ворогів, - і такий вдячний своєму вірному другові генералові Родріго деАгіляру, що, не турбуючись більше про витрати молока, наказав вишикувати впатіо рядових, які відзначилися своєю жорстокістю та почуттям обов’язку, іскорше інтуїтивно тикаючи пальцем, підвищив їм звання, усвідомлюючи, щовоскрешає таким чином армію, яка ще обплює руку, що її годуватиме: “ти - капітан,ти - майор, ти - полковник, себто ні, - генерал, а решта - лейтенанти, хай вамчорт! ось тобі й військо, друже!” - його так зворушили ті, хто оплакував йогосмерть, що він наказав привести дідуся, який привітав його масонським жестом, ічоловіка в жалобі, котрий поцілував його перстень, і нагородив їх почесноюмедаллю, наказав привести перекупку і дав їй те, чого вона, за її словами,потребувала найбільше: чималий дім, де б вона могла жити із своїмичотирнадцятьма дітьми, наказав привести школярку, яка поклала квітку в йоготруну, і дозволив їй те, “чого я хочу найбільше в світі”, - тобто вийти заміжза моряка, - все те доброчинство було йому розрадою, але його приголомшенесерце не знало ані хвилини спокою, аж поки він не побачив у патіо казармиСвятого Ієроніма зв’язаних і знеславлених учасників штурмових загонів, яківдерлися в президентський палац, він з нещадним злопам’ятством упізнав одного задругим усіх та поділив їх на групи згідно з мірою провини: “ти керував штурмом -сюди, ви збили з ніг невтішну перекупку - сюди, ви витягли тіло з домовини йповолокли сходами, а потім по багнюці, - сюди, ач, сволота!” - насправді ж йогоне цікавило покарання, - він хотів довести собі самому, що наруга над тілом іштурм палацу були не стихійною акцією народу, а ганебною справою запроданців,отож він сам заходився допитувати злочинців, аби домогтися, щоб вонидобровільно сказали вигадану правду, якої так бракувало його серцю, - але недомігся свого; тоді він наказав на кільканадцять годин підвісити їх унизголовою, зі зв’язаними руками й ногами до балки, наче папуг, але не домігсясвого; тоді він наказав кинути одного у рів, щоб інші бачили, як тогорозривають на шматки і жеруть каймани, але не домігся свого; тоді він вибраводного з- поміж головних злочинців і наказав на очах у всіх живцем оббілуватийого, і всі побачили шкіру, ніжну й жовту, наче пуповина, і відчули на собібризки гарячої юшки з закривавленої плоті, яка билася в агонії об каміння патіо,- і тоді вони зізналися, як він бажав: так, їм. заплатили чотириста золотихпесо, щоб вони витягли труп на смітник за ринком, - вони не хотіли того робитині з власної волі, ні за гроші, бо нічого не мали проти нього, а надто - коливін уже помер, але на нелегальних зборах, де було навіть двоє генералів зверховного командування, їх усяко залякували: “тільки через це ми так учинили,слово честі, мій генерале!” - і тоді він зітхнув полегшено і наказав, щоб їхнагодували й дали перепочити цієї ночі, а завтра вранці кинули кайманам, - “бідніодурені хлоп’ята!..” - зітхнув він ще раз і повернувся до президентськогопалацу з душею, вільною від волосяниці сумнівів, бурмочучи собі під ніс: “теперусі бачили, хай їм чорт, усі бачили, що ці люди люблять мене!” Щоб розвіятидокори сумління, які Патрісіо Арагонес заронив у його душу, він поклав собі, щоце будуть останні тортури в історії його режиму: кайманів знищили, зруйнуваликатівні, де можна було роздробити одну по одній всі кістки, не вбиваючи людини;він оголосив загальну амністію і зробив прозорливе припущення: лихо цієї країни- в тому, що люди мають забагато часу на роздуми, отож, шукаючи для них якесьзаняття, він відновив березневі змагання поетів і щорічні конкурси на званнякоролеви краси, збудував найбільший на Карибському узбережжі стадіон і звелівнашій команді виграти або вмерти, наказав відкрити в кожній провінції безплатнушколу підмітальниць, - фанатичні учениці цих шкіл, окрилені президентськоюспонукою, позамітавши в домівках, заходилися замітати вулиці, а потім і шосейнідороги та путівці, - гори сміття перекочовували з однієї провінції в іншу,супроводжувані урочистими процесіями з державними прапорами й величезнимигаслами: “БОЖЕ, БЕРЕЖИ НАЙЦНОТЛИВІШОГО, ЯКИЙ ДБАЄ ПРО ЧИСТОТУ НАРОДУ!” - ініхто не знав, куди ж те сміття подіти, а він тим часом блукав, начезаклопотаний звір, насилу волочачи свої незграбні лаписька, і ламав собіголову, чим би його ще розважити цивільне населення, - він продирався крізьюрмища прокажених, сліпих та паралітиків, які просили цілющої солі з його рук,хрестив у купелі посеред патіо дітей своїх хрещеників, даючи немовлятам своє ім’я,а нахабні підлабузники зусібіч урочисто проголошували його єдиним, бо він такий справді не мав двійника, отож мусив сам роздвоюватися в цьому схожому наярмарок палаці, де що не день, то все більшало кліток із найхимернішимиптахами: відтоді, як стало відомо, що його мати Бендісьйон Альварадо булаптахівницею, ті клітки надсилали - хто з улесливості, хто - глузуючи, інезабаром їх не було вже де ставити; він брався водночас до стількох державнихсправ, що в патіо та канцеляріях товпилися цілі юрби, і годі було розібратися,де тут службовці, а де відвідувачі; ламали стільки стін, аби зробити ширшимсвіт, розчиняли стільки вікон, щоб ліпше було милуватися морем, що навітьпросто пройти з однієї кімнати в іншу було все одно, мовби наважитися вийти напалубу парусника, віддавшись на ласку шалених осінніх вітрів. Це були звичайніберезневі пасати, які завжди віяли у вікна палацу, але тепер йому казали: “цеповіви миру і спокою, мій генерале!” - в нього так само дзвеніло у вухах, як іраніше, але навіть його лікар казав: “це дзвін миру і спокою, мій генерале!” - бовідтоді, як його вперше знайшли мертвим, усе, що діялося на землі й на небі,стало знаменням миру і спокою, і він вірив у це, так вірив, що в грудні зновудіставався до будинку над прірвою, шукаючи розради своєму безталанню вностальгічному товаристві колишніх диктаторів, які переривали партію доміно, щоброзказати йому: “я був, наприклад, дубль шість, а ці доктринери консерватори,скажімо, дубль три, проте я не врахував таємного альянсу масонів і церкви,чорти б їх узяли, та й кому б таке спало на думку?” - суп вичахав, але тут ужехтось інший заводив своєї: “ось, приміром, ця цукорничка була президентськимпалацом, а єдина ворожа гармата, далекобійністю чотириста метрів засприятливого вітру, стояла осьде, і тепер я сиджу отут перед вами, тількиподумати, через якісь злощасні вісімдесят два сантиметри!” - і навітьнайзагартованіші у злигоднях вигнання даремно сподівалися чогось, - виглядаючиз- за обрію пароплави своєї країни, впізнавали їх за кольором диму та іржавимдеренчанням гудків, удосвіта спускалися в порт і шукали викинуті газети, що вних моряки загортали їжу, а знайшовши їх де-небудь у ящику для сміття, безкінця перечитували вздовж і впоперек, щоб передбачити майбутнє вітчизни зповідомлень про те, хто кого запросив і хто кого не запросив на іменини; вонирозгадували свою власну долю залежно від напряму чорної хмари провидіння, якавпаде на країну апокаліптичним ураганом, що переповнить ріки, а ті зруйнуютьгреблі і спустошать поля, і в містах спалахне чума, і почнеться голод, “і тодівони прийдуть сюди і благатимуть, щоб я врятував їх від анархії та катастрофи,ось побачите!” - але в очікуванні тієї урочої миті доводилося відкликати вбіккотрогось із молодших вигнанців і прохати: “просильте-но мені, будь ласка,нитку в голку - хочу полатати ці штани, знаєте, я не можу їх викинути, вонимені дорогі як згадка”; доводилося прати свою білизну потай, правити викинутіновачками бритви, їсти, зачинившись у кімнаті, аби ніхто не дізнався, що тихарчуєшся недоїдками, аби ніхто не бачив штанів, загиджених через оте стареченедержання, - і неждано-негадано в якийсь із четвергів ми пришпилюваликотромусь нагороди на його останню сорочку, загортали покійника в йогодержавний прапор, співали його національний гімн і відсилали його правитикраїною забуття на дні моря, і єдиним баластом йому було роз’їдене іржею серце,а єдиною порожнечею, яка залишалася в світі по ньому, було порожнє курортнекрісло на величезній терасі, де ми сідали, щоб розіграти спадщину, якщо післянебіжчика зоставалися якісь речі, - “мій генерале, ви тільки уявіть собі цеживотіння цивільного - після такої слави!..” Колись давно, іншого далекогогрудня, коли відкривали цей дім, з цієї самої тераси він побачив, наче вмаренні, низку Антільських островів - хтось показував, тицяючи пальцем у море,схоже на вітрину: “он Мартініка, мій генерале”, - і він угледів цей запахущийвулкан, і санаторій для сухотників, і здоровенного негра в мереживній сорочці,який продавав під собором цілі клумби гарденій дружинам губернаторів; “а то - Парамарібо,мій генерале”, - і він бачив парамарібський ярмарок - справжнісіньке пекло,бачив крабів, які пробираються з моря каналізаційними трубами, вилазять зубиралень і деруться на столики кафе; бачив діамантові пломби в зубах старихопасистих негритянок, які торгують масками та імбирним корінням під густим,наче юшка, дощем; “а ген - Танагуарена, мій генерале”, - і він бачив золотавихкорів, що дрімають на танагуаренському пляжі, бачив сліпого ясновидця з Гуайри,який бере два реали за те, що відганяє смерть, граючи на своїй скрипці з однієюструною, бачив серпневу спеку Трінідаду, автомобілі, що їдуть задом наперед,безсоромних індусів, котрі спорожняються просто на вулиці, перед своїмикрамничками, де продаються шовкові сорочки тавирізьблені зі слонової костістатуетки мандаринів, бачив кошмар Гаїті, його синявих псів, запряжений воламифургон, який вранці підбирає на вулицях трупи; бачив Кюрасао, де зновурозквітли голландські тюльпани на цистернах із пальним, бачив схожі на вітрякибудинки, з такими покрівлями, наче для снігових зим, і загадковий океанськийкорабель, який пливе поміж готелів через центр міста; бачив мурований коральКартахени, перегороджену ланцюгами бухту, світло з балконів, худющих візницькихшкап, які й досі зітхають, згадуючи добу віце-королів, - “кізяками пахне, мійгенерале, яка чудасія, ну, скажіть, хіба не великий цей світ!” - так воно йбуло насправді, світ був не тільки великий, але й підступний, - отож вінпіднімався в грудні у дім над скелями зовсім не для того, щоб побалакати з цимидезертирами, яких він ненавидів, бо то було його власне відображення в дзеркалінещастя, а щоб бути тут дивовижної миті, коли розіллється грудневе світло, івін знову зможе бачити увесь антільський світ від Барбадосу до Веракрус, - ітоді він забував, до чого там кісточка дубль-три, і виходив на терасупомилуватися химерними островами, які скидалися на поснулих у морській затоцікайманів, і, дивлячись на них, знову пригадав і ніби вдруге пережив туісторичну жовтневу п’ятницю, коли він удосвіта вийшов зі своєї спальні йпобачив, що вся його челядь понадягала червоні ковпаки: нові наложниці заміталипокої та міняли пташкам воду, всі, як одна, в червоних ковпаках, вартові насвоїх постах, доярі в корівнику, паралітики на сходах і прокажені в розаріїпоходжали в червоних ковпаках, наче карнавальної неділі, - він ніяк не мігвтямити, що ж це таке скої- лося в світі за одну ніч, чого це всі мешканціпалацу і всі городяни тиняються в червоних ковпаках, що воно за низкибалабончиків в руках у кожного, - і врешті-решт хтось йому трапився, що змігпояснити: “мій генерале, прибули якісь чужинці, - вони говорять наче й по-нашому,тільки дуже мудровано, кажуть на море не воно,а вона, називають, гуакамайо папугами,каное - паромами, а гарпуни - списами; а коли вони побачили, що ми вийшли начовнах назустріч їхнім кораблям, то повидиралися на щогли й почали кричати однеодному, мовляв, гляньте, які в них чудові тіла й гарні обличчя, а чуприни - ну,чисто тобі кінські гриви; а як роздивилися,, що нас Господь пофарбував, аби непооблазили на сонці, то заторохтіли, як сороки, мовляв, ви тільки гляньте, чимце вони намазалися, що ні білі, ні чорні, - такі, як канарці; а ми були ні всих, ні в тих, бо якого б дідька їм насміхатися з нас, мій генерале, коли митакі, як мати народила, а вони самі виряджені, наче жирові валети, дарма що булодуже жарко, - вони кажуть “жарко”, як голландські контрабандисти, а волосся вних - ніби в жінок, але то були чоловіки, ні одної жінки ми не бачили між ними;вони кричали, що ми не тямимо християнської мови, хоч самі не тямили, що ми їмкричимо, а тоді вони підпливли до нас на своїх каное, які, я вже казав,називають поромами, і вельми дивувалися, що вістря наших гарпунів з кістки рибисабало, яку вони називають риб’ячим зубом; і тут почалася мінянка: ми оддаливсе, що мали, за оці їхні червоні ковпаки та разки скляного намиста,пообвішувалися ним - чужинцям на догоду; а ще вони нам давали оці брязкальця,що їм ціна якийсь мараведі[4] різнітарілочки та люстерка, одне слово - усякі заморські дурнички, мій генерале; аколи ми побачили, що це люд запопадливий і тямущий, то непомітно допровадили їхдо берега, вони й самі незчулися; і тут як почалося, як почалося, - обміняйтемені оте на це, а я вам обміняю оце на те, - зробився такий товчок, що сам чортногу зломить, і невдовзі уже всі міняли папуг, тютюн, шоколад, ігуанячі яйця, ачужинці охоче брали наше й віддавали своє, хотіли навіть обміняти оксамитовужилетку на одного з нас - показати в Європі, що ми за одні; ви тількиподумайте, мій генерале, який скандал!” - а він, спантеличений, не знав, що йдумати, чи втручатися йому, главі уряду, в цю божевільну справу, і зрештоюповернувся у спальню та на всяк випадок відчинив вікно - може, світло новогодня хоч трохи прояснить йому ту плутанину, якої він оце наслухався, - і побачивзвичний для ока панцерник, покинутий біля причалу морськими піхотинцями, - адалі, за панцерником, у похмурому морі стояли на рейді три каравели.