Осінь патріарха

6

Отож він був там, хоч насправді це зовсім не він лежавна святковому столі в банкетній залі, а хтось по-жіночому пишний, наче вмерлийпапа римський, весь у квітах, що через них він сам себе не впізнав за своєїпершої смерті, - мертвий він був ще страшніший, аніж живий, напхана ватоюатласна рукавичка спочивала на грудях, укритих, наче бронею, фальшивимимедалями за вигадані перемоги, які він нібито здобув на шоколадних війнах,придуманих його нахабними підлабузниками; він був у крагах із лакованої шкіри,з єдиною золотою острогою, яку ми знайшли в домі, а його дивовижний парадниймундир був прикрашений десятьма сумними сонцями всесвітнього генерала: цезвання йому присвоїли в останню мить, щоб зробити його винним за саму смерть;він лежав, такий доступний і близький у своїй новій, посмертній подобі, щовперше можна було повірити в його реальне існування, хоч насправді ніхто не бувтак мало схожий на нього, ніхто не був такою його протилежністю, як цейвиставлений напоказ труп, який цілу ніч пікся на повільному вогні невеличкогопокою, що аж пашів, а тим часом у сусідній урядовій залі ми обговорювали кожнеслово останнього бюлетеня - з повідомленням, у яке ніхто не смів повірити, -“мене збудив гуркіт вантажних машин, котрі везли озброєних піхотинців,військові патрулі зайняли вдосвіта будинки установ, сховалися в під’їздах осель,залягли попід арками торгової вулиці, готові стріляти, я на власні очі бачила,як вони встановлювали кулемети на дахах у віце-королівському кварталі, а коли явранці вийшла на балкон, шукаючи, куди б його поставити букет росяних гвоздик,які я щойно зрізала в патіо, то побачила під балконом патруль на чолі злейтенантом - солдати йшли від будинку до будинку та наказували позачиняти й тінечисленні крамниці, які відкрилися були зранку на торговій вулиці: “сьогоднінаціональний день! наказано згори!” - я кинула лейтенантові гвоздику іпоспитала, що там скоїлося, чого це на вулиці стільки солдатів і чого вони такбряжчать зброєю, - він упіймав квітку на льоту і відказав, сміючись: “бачиш,дівчинко, ми й самі до пуття не знаємо! мабуть, небіжчик воскрес!” - ніхто б нездивувався тому воскресінню - навпаки, ми не вірили в його смерть, а гадалисобі, що після стількох літ перепочинку він знову твердо взяв обіруч кермовлади, живіший, ніж будь-коли, і, тягнучи свої величезні ноги примарногомонарха, як завжди, ходить президентським палацом, де знову спалахнули кулястіліхтарі; ми думали, що це він вигнав корів, які важко ступали потрісканимиплитами Військової площі, і сліпий, що сидів у затінку напівусохлої пальми,сплутав тупотіння їхніх ратиць із гупанням солдатських чобіт і почав читативірші про щасливого лицаря, що прибув іздалеку, зборовши смерть, - віндекламував на повен голос, простягнувши руку до корів, а ті, звиклі підійматисякам’яними сходами палацу, щоб знайти якусь поживу, вилазили на музичний павільйончикта обгризали пагони бальзаміну, - корови так і зосталися жити серед руїнНаціонального театру, поміж увінчаних дикими камеліями муз та повислих на лірахмавп, а коли їх мучила спрага, вдиралися в прохолодну сутінь під’їздіввіце-королівського кварталу з таким гуркотом, наче там хто бив горщики дляквітів, і пхали свої розгарячілі морди у водойми патіо, і ніхто з нас не смівпроганяти їх, бо всяк упізнавав президентське тавро - в корів на стегнах, убиків - на шиях: ця худоба була недоторкана, і навіть солдати давали їй дорогуна звивистій торговій вулиці, котра давно вже втратила свою колишню пекельнувелич, - зосталося тільки звалище зруйнованих корабельних остовів та поламанихщогл, які догнивали в смердючому болоті на місці давнього базару, - колись,поки в нас ще було море, шхуни причалювали просто до прилавків з овочами;спорожніли колишні крамнички індусів: “мій генерале, індуси виїхали і хоч битобі спасибі сказали!” - “під три чорти! - гукнув він їм услід по-старечомузлостиво, - вимітайтеся підтирати лайно за англійцями!” - вони виїхали всі доодного, а натомість з’явилися мандрівні торговці індіанськими амулетами таліками від зміїних укусів, з’явилися буйні заїжджі двори з патефонами й ліжкаминапрокат в осібних комірчинах, - солдати розтрощили їх прикладами, як тількизагули дзвони собору, сповіщаючи про початок жалоби, все скінчилося ще до кінцяйого життя; ми повсякчас зітхали, без надії сподіваючись, що якогось чудовогодня таки справдяться вперті чутки, які досі завжди виявлялися передчасними, івін таки вмре від котроїсь із своїх численних королівських болячок, - а проте,коли це нарешті сталося, ми не могли повірити в його смерть, бо вже самі вглибині душі не хотіли її, бо не уявляли собі, як же ми будемо жити без нього,- “що важив мені увесь світ без цього чоловіка, який дав мені,дванадцятилітній, більше щастя, ніж будь-хто потім, а було це давним-давно, мивиходили зі школи о п’ятій, і він стежив крізь віконце корівні за дівчатками вблакитних матросках, з волоссям, заплетеним в одну косу, і думав: “матусю мояБендісьйон Альварадо, якими ж гарними здаються мені зараз жінки!..” - вінкликав нас, ми бачили його мерехтючі очі, руку в порваній рукавичці, - вінспокушав нас, помахуючи цукеркою, - таких цукерок прислав йому в подарунок посолФорбс, - усі втікали, перелякані, а я одного разу лишилася і, впевнившись, щоніхто мене не бачить, підійшла ближче й простягла руку до цукерки, а він ухопивмене за зап’ястя, м’яко і спритно, наче тигр, не завдавши мені болю, піднявмене і втягнув через вікно - так обережно, що на моїй шкільній формі непом’ялася жодна зборочка, і поклав мене на сіно, від якого йшов запах сечі, ісилкувався щось сказати мені, але в нього пересохло в горлі, бо він бувналяканий більше, ніж я, він весь тремтів, було видно, як у нього під мундиромкалатає серце, він зблід, на очі йому набігли сльози - жодний мужчина непобивався потім так за мною; він мовчки доторкнувся до мене, він обмацував менез такою ніжністю, якої я вже ніколи більше не зустрічала в інших чоловіків, вінзвільна дихав, і пуп’янки моїх персів розцвітали від його дотиків, вінзасовував пальці мені під трусики, а потім нюхав пальці й мені давав їх нюхати,“чуєш, це твій запах”, - казав він, йому не знадобилися більше цукерки послаБолдріча - відтоді я вже сама лізла у вікно корівні, щоб пережити найщаслнвішігодини мого дозрівання з цим чоловіком, у якого було здорове й сумне серце; вінждав мене на сіні з цілою торбою харчів, бо любив запах мого тіла, і хотів, щобусе, що він їв і чим годував мене, пахло мною і мало смак моєї плоті: “знаєш,яка ти смачна, - казав він, - у тебе присмак порту”, - йому кортіло з’їсти моїнирки, зварені в моєму власному соку, з сіллю мого поту, він розбирав моє тілоз ніг до голови, він присмачував його сіллю, пекучим перцем та лавровим листомі варив мене на повільному вогні горючих мальв у летючі надвечір’я нашогопримарного кохання, яке не мало майбутнього, - він поїдав мене всю з жадобою тащедрістю старого чоловіка - нічого подібного не зазнала я з жодним із тихпоквапливих і жалюгідних скнар, котрі марно намагалися догодити мені, коли ядоживала свій вік без нього; він розповідав мені про себе, коли ми набувалисядосхочу, - відпихаючи морди корів, що пробували нас лизати, він казав, що й самне знає, хто він такий, що йому остобісіло кляте “мій генерале”, і в голосійого не було гіркоти, він ніби розмовляв наодинці з собою, пливучи в невпинномудзижчанні своєї внутрішньої тиші, яку можна було прорвати лише криком; не булочуйнішого, ані розумнішого за нього, не було в цілому світі кращого мужчини,він зробився єдиним сенсом мого життя; коли мені сповнилося чотирнадцять літ,двоє вищих офіцерів прийшли в наш дім із валізою, повною золотих дублонів, іпосадили опівночі мене й моїх батьків на іноземний пароплав та наказали не повертатисяв країну протягом довгих років, і там, на чужині, приголомшила мене звістка пройого смерть, - він помер, так і не дізнавшись, що я все життя вмирала за ним,що спала з першим-ліпшим, даремно шукаючи кращого за нього, - я повернуласязістаріла, зсушена журою, з купою дітей, котрих привела від різних батьків,марячи, ніби це діти від нього”, - а він забув її навіки вже наступного дня,коли вона не прийшла до корівні, - її щодня заміняла йому якась інша, бо в тупору він уже не спроможний був відрізнити їх одну від одної, коли вони гуртомпробігали повз нього, одягнені в однакову шкільну форму, показували язика йкричали: “старий пень!” - а він заманював їх цукерками посла Ремплмейєра,ніколи не допитуючись, чи це та сама, що була з ним учора, чи інша, бо вони всібули для нього на одне лице, він думав про них, як про одну істоту, коли дрімаву гамаку та слухав одноманітні доводи посла Стреймберга, котрий подарував йомуслуховий апарат з електричним підсилювачем, щоб він, як вірний пес, повсякчас міг чути наполегливу вимогу віддатитериторіальні води порядком виплати величезного зовнішнього боргу, - але він,як завжди, відказував: “про це не може бути й мови, любий Стівенсоне! все, крімморя!” - і вимикав електричний підсилювач, щоб не чути більше цього металічногоголосу, який товк йому одне й те ж, хоч його власні експерти давно пояснилийому все це без зайвих мудрувань: “ми зовсім голі, мій генерале, в нас нічогоне зосталося! ці позички виссали з нас усю кров - спочатку ми позичали, щобпогасити зовнішній борг часів війни за незалежність, потім позичали, щобпідняти занепале господарство, - а чим було платити, мій генерале? отож мивіддали монополію на хіну й тютюн - англійцям, на каучук і какао - голландцям,концесію на будівництво залізниці в пустелі та на користування річковимпароплавством - німцям, і все, що тільки можна, - грінго!” - ці угоди, звісно,були таємні, він і гадки про них не мав аж до скандального падіння йпривселюдної страти Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра, хай горить він ясним вогнему пеклі, аж на споді, - “в нас нічого не зосталося, мій генерале!” - але ж вінчув це від кожного свого міністра фінансів ще з тих тяжких часів, коли оголосивпро відстрочення платежів гамбурзьким банкірам, - німецька ескадра заблокувалатоді порт, а англійський панцерник зробив попереджувальний постріл і пробивснарядом вежу собору, - але він гукнув: “срати я хотів на англійського короля!геть кайзера! вмремо, а не здамося!..” - і в останню мить був урятований такимзатятим, як і сам, гравцем у доміно, своїм партнером, послом Чарльзом У.Трейкслером, уряд якого зголосився бути гарантом наших європейськихзобов’язань, одержавши натомість право на довічну експлуатацію наших надр, -“як ми з того часу живемо - самі бачите! ми винні навіть за ті спідні, що нанас, мій генерале!” - проте він о п’ятій випроводжав одвічного посла до сходіві на прощання казав йому, поплескуючи по плечу: “нізащо в світі, любийБейкстере, я швидше вмру, аніж залишуся без моря!” - його охоплював відчай уцьому домі, схожому на кладовисько, - він никав палацом, нікого не зустрічаючи,так, ніби плив під водою, - “а все цей пройдисвіт Хосе Ігнасіо Саенс де лаБарра, я так помилився щодо нього!” - бо той повідрубував голови всім, тількине тим, кому слід було відрубати, не вбивцям Летісії Насарено й хлопчика;пташки в клітках ніяк не хотіли співати, дарма що він напував їх чудодійнимиліками, дівчатка в сусідній школі теж не заводили більше на перервах своєїпісні про строкату пташку на зеленій гілці, - отож усе його життя віднині було внетерплячому очікуванні тої миті, “коли ти будеш зі мною в корівні, моєдівчатко, і я пеститиму твої груденята, схожі на недозрілі пальмові плоди”; вінобідав сам під накриттям із живих квітів, а потім плив у мареві спеки,відганяючи сон, щоб не згубити нитки телефільму, в якому все робилося за йогонаказом і всупереч життю, отож усі були щасливі, - але сам доброчинець, якийзавжди дізнавався про все на світі, цього разу й не здогадувався, що іще зчасів Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра було встановлено спеціальнийрадіопередавач, який транслював романи для його радіоли, а потім ми створилидля нього закритий телевізійний канал, по якому лише він міг дивитися фільми,перелицьовані на його смак, фільми, де вмирали тільки негідники, де коханняперемагало смерть, а життя було легким, ніби подих вітерця, ми дурили його, івін був з того такий щасливий, як у свої старечі вечори з дівчатками в шкільнійформі, - він би тішився з ними до самої смерті, якби, на своє лихо, одного разуне спитав у котроїсь: “а чого тебе навчають у школі?” - “і я відповіла правду:“нічого мене не навчають, сеньйоре, бо я портова повія”, - а він сказав: “ануповтори!” - подумав, що це, мабуть, йому вчулося, і я повторила по складах, щоя не ходжу до школи, бо я портова повія, в санітарній службі мене вимиликреоліном, видраїли мочалкою, звеліли вдягти на себе оцю матроску і ці панчохи,які носять порядні дівчатка, і наказали, щоб я щодня о п’ятій проходила цієювулицею - в гурті з іншими повіями мого віку, яких теж завербувала й вимила санітарнаслужба, ви їх бачили, вони теж у такій самій шкільній формі та хлопчачихчеревиках, з такими самими косами із кінського волосу, що пристібуютьсяшпильками, ось такими, гляньте-но; нам сказали, щоб ми не боялися нещасногодурного старигана, який давно вже ні на що не здатний, - він, мовляв,усього-на-всього помацає пальцем, як лікар, та ще хіба циці посмокче абощо -одне слово, те, що ви й робите, коли я приходжу, а нам треба було тількизаплющувати очі, наче то бозна-яка насолода, та шепотіти: “любий!.. любиймій!..” - те, що вам так до вподоби; нам загадали зробити репетицію і повторитивсе спочатку кілька разів, і аж потім заплатили, - ну, по-моєму, це занадтовелика морока, - і все це за якихось чотири смердючих песо, що їх нам видаютьна руки після вирахування санітарного податку та комісійних для сержанта, це жсвинство - стільки харчів, бач, пропадає, а їсти однаково нічого, - отак йому йвипалила”, - а похмурий старий вислухав усе те, не змигнувши й оком, і тількидумав собі: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, за що ти мене так тяжкокараєш!..” - проте жодним порухом не виказав свого відчаю, а почав потайрозплутувати цю справу, аж поки не докопався до правди: виявляється, жіночушколу, яка сусідила з президентським палацом, таки й насправді закрили багатороків тому, і міністр освіти, з благословення архієпископа та за згодоюбатьків, асигнував кошти на побудову нової триповерхової школи - її збудувалина березі моря, якнайдалі від президентського палацу, щоб уберегти дівчаток іззнатних родин від зазіхань похмурого спокусника, чиє тіло, схоже на рибусабало, яка лежить догори черева на банкетному столі, зробилося ниніневпізнанним у мертвотно-блідому світлі, що струменіло над пустельною рівниною,всіяною місячними кратерами, - то було наше перше світання без нього, бо вінлежав у білосніжному квітті” звільнений нарешті від своєї абсолютної влади, -після нескінченних літ їхнього взаємного полону, коли неможливо було добрати,хто чия жертва в цій усипальні для живих президентів, яку зсередини і ззовніпофарбували в білий цвинтарний колір, - “і ніхто мене й не питав!” - його ніхтоне впізнавав, і всі знай покрикували: “не огинайтесь тут, сеньйоре, стінизакаляєте, йдіть звідси!” - і він ішов звідти, - “не спускайтеся сюди,сеньйоре, на вас може впасти риштування!” - і він не спускався туди, очамрілийвід гуркоту, а сердиті муляри горлали на нього: “забирайся геть, старий дурню,а то ще напаскудиш у розчин!” - і він слухняно забирався геть, наче який-небудьрядовий, - так тяглося всі ті важкі місяці, поки скінчили реконструкцію, якузатіяли, навіть не поспитавши в нього дозволу, заради того, щоб відчинити новівікна морським вітрам; він був самотній, як ніколи, під суворим наглядом своїхохоронців, котрі, здавалось, не охороняють його, а стежать за ним, - вонизалюбки вминали половину його їжі, нібито щоб дізнатися, чи вона не отруєна,вони міняли його тайники з медом, вони, як на бойового півня, натягали чохол найого золоту острогу, щоб не дзвеніла, - “на якого дідька всі ті хитрощі, оце бпопосміявся з них мій друзяка Сатурно Сантос!” - він жив тепер, віддавшись наласку тих одинадцяти головорізів у піджаках та краватках, день при дні вонитовклися довкола нього, снували туди-сюди, чисто тобі японські штукарі, вониносилися по всіх усюдах зі своїм апаратом, котрий одразу починав блиматизеленим і червоним, якщо в когось поблизу, на відстані п’ятдесяти метрів, булазброя, - “а коли довелося виїхати в місто, ми мчали вулицями так, наче за намихто гнався, наші сім однакових автомобілів наввипередки обганяли один одного табезперестану мінялися місцями - я не знав і сам, у котрому з них їду!..” - цебуло безглуздо, все одно, що стріляти в грифів, бо коли він відхилив фіранку,щоб уперше після довголітнього затворництва глянути на світ божий, то побачив,що ніхто не звертає ніякої уваги на таємничий виїзд похоронних лімузинівпрезидентського кортежу; він побачив будинки міністерств, що скидалися на скеліз сонцезахисного скла, - вони здійнялися вище від куполів собору і затулилисобою строкаті негритянські халупи на пагорбах біля порту; він побачиввійськовий патруль, - солдати стирали зі стіни щойно написане гасло, і вінпоцікавився, що там було написано, - “СЛАВА ТВОРЦЕВІ НОВОЇ ВІТЧИЗНИ!” -відповіли йому, - ясна річ, це була брехня, бо хто б у дідька стирав таке; вінпобачив там, де раніше було болото, новий бульвар, такий широкий, як шістьколишніх бульварів, - обабіч аж до самого моря росли кокосові пальми та квіти;він побачив передмістя - безліч новеньких вілл із римськими портиками таготелів із тропічними садами там, де раніше був смітник; він побачивавтомобілі, які повзли, мов ті черепахи, звивистим лабіринтом міськихавтострад, побачив очманілі від полудневої спеки юрби, що, наче худоба, сунулитротуаром по сонячному боці вулиці, а на протилежному боці, де не було сонця,прогулювалися знічев’я збирачі податків за право ходити затінком, - і ніхто вжене тремтів, як колись, уздрівши знамення влади, схованої в прохолодній домовиніпрезидентського лімузина, ніхто не впізнавав розчарованих очей, скорботних уст,немічної руки, яка махала бозна-кому крізь галасливі вигуки торговців газетамий амулетами, морозивом і тризначними лотерейними квитками, - буденний ґвалтвулиці, якій і діла не було до особистої трагедії самотнього вояки, котрийдумав собі, тоскно зітхаючи: “матінко моя Бендісьйон Альварадо, що сталося змоїм містом!.. де той жалюгідний провулок, у якому мешкали незаміжні жінки, -ті, що надвечір, поки їхній одяг сохнув на балконах, роздягнені виходили купитириби та добряче полаятися з зеленярками? де індуси, які спорожнялися передсвоїми крамничками? де їхні бліді жінки, котрі співали журних пісень, щобзмилостивити смерть? де дівчина, перетворена на скорпіона за те, що неслухалася батьків? де шинки найманців, де струмки їхньої смердючої сечі? де зграяпеліканів за рогом вулиці? і раптом - ах, порт! де ж це порт, він же мав бутиякраз отут? де шхуни контрабандистів? де старий панцерник морських піхотинців?де звичний дух лайна? що скоїлося з цим світом, матусю?..” - ніхто не впізнававйого руки, руки забутого коханця, яка бозна-кому махала з віконця першоговагона, що мчав через поля духмяних трав на місці колишніх малярійних боліт, дераніше вирощували рис, де пронизливо кричали колись птахи, мчав повз неймовірніблакитні луки, лякаючи стада корів ¡з президентським тавром, - а він,сидячи в вагоні, оббитому церковним оксамитом, - “придатному хіба що длязаупокійної служби по моїй гіркій долі!..” - питав себе: “чорти б вас усіхпобрали, де мій старенький поїзд на чотирьох лапах? де тутешні пущі? де анаконди,які звисали з дерев, де хащі отруйного бальзаміну? де вереск моїх мавп? де моїрайські пташки? де вся вітчизна з її драконом, матусю? де колишні станції, наяких мовчазні індіанки в англійських капелюшках продавали фігурні льодяники,продавали білу картоплю та смажених курей під арками, на яких були гасла,сплетені з квітів: “ВІЧНА СЛАВА РЯТІВНИКОВІ!”; ніхто не знав, де він зараз, а коли сам він протестував, -мовляв, отаке життя втікача гірше від смерті, - то його щоразу запевняли: “ні,мій генерале, це Порядок Заради Миру!” - і він здавався, знову засліпленийчарами цього клятого Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра, котрий так лютив його вбезсонні ночі, котрого він стільки разі” принижував та обпльовував подумки, -але забував йому все тієї миті, коли цей чарівний пройдисвіт заходив уранці дойого кабінету, ведучи на поводі свого пса з людськими очима й людськимнайменням - Лорд Кьохель: вони були нерозлучні з тим собакою, Саенс де ла Баррабрав його з собою навіть у вбиральню, - отож він знову згоджувався з усім так покірно, що аж сам собі робивсябридкий: “не турбуйтесь, Начо, виконуйте свій обов’язок!” - і Хосе ІгнасіоСаенс де ла Барра, знову всесильний, повертався до своєї катівні, яку вінвлаштував за якихось п’ятсот метрів од президентського палацу, в кам’яниці щеколоніальних часів, де колись була голландська божевільня, - “здоровезнийбудинок, такий, як ваш, мій генерале!” - цей дім ховався в мигдалевому гаю, іна лужку довкола нього росли лісові фіалки, перший поверх займали служби, якіздійснювали розпізнання злочинців та реєстрували їхнє суспільне становище, а нарешті поверхів стояли такі хитромудрі та варварські машини для тортур, що і вголові не вкладалося, отож він і чути про них не хотів, а Саенса де ла Баррапопередив: “виконуйте й далі свій обов’язок на благо вітчизни, але затямте собіраз і назавжди: я нічого не знаю, нічого не бачив і ніколи у вас не бував!” - іСаенс де ла Барра дав йому слово честі, якого дотримав, а також виконав йогонаказ, щоб дітей, котрим не сповнилося п’яти років, не катували, пропускаючиелектричний струм крізь статеві органи, - хоч це миттю розв’язувало язикибатькам, - він боявся, що через цепаскудство знову, чого доброго, наживе собі безсоння, як то було вже за часівісторії з лотереєю, - а втім, він аж ніяк не міг забути про існування цієїфабрики страхіть, бо вона була зовсім близько від його спальні, і ТИХИМИмісячними ночами його будила пекельна музика - гуркіт поїздів і грому зплатівок Брукнера: та гроза звичайно бушувала цілу ніч змітаючи все на своємушляху, під ранок залишаючи на гіллі мигдалю тільки лахміття від шлюбноговбрання мертвих наречених, які потрапили до старого притулку голландськихманіяків, - зате на вулиці ніхто не чув, як кричать від жаху та болю конаючі;“головне, що на цьому не наживешся, мій генерале!” - Хосе Ігнасіо Саенс де лаБарра одержував платню, якої вистачало, щоб купувати королівську одіж - сорочкиз натурального шовку, з вензелем на грудях, черевики із щонайкращої шкіри,гарденії для своїх лацканів, французькі лосьйони з Тисненими фамільними гербамина етикетках, - “але в нього немає коханки, Хоч не можна сказати, що він якийсьзбоченець! у нього навіть друга немає, ані власного дому, - нічого, мійгенерале!” - він жив, як святий, вій був рабом своєї фабрики тортур, працюваваж поки не падав з утоми на диван у своєму кабінеті, - там він і спав, колизавгодно, тільки не вночі, і години зо три, не більше, спав без вартового білядверей, без ніякої зброї під рукою, - охороняв його Лорд Кьохель, котрий, якрозказували, здох би, якби йому не дали єдиної його їжі: гарячих іще тельбухівщойно страчених людей; пес відразу будив господаря, клекочучи, мов той казан,як тільки його людські очі помічали крізь стіни, що хтось наближається докабінету, - “хто б то не був, мій генерале! ця людина не довіряє навіть своїйподобі в дзеркалі!..” - Саенс де ла Барра справді нікому не довіряв і приймавусі рішення особисто, ні з ким не радячись, покладаючись лише на інформаціюсвоїх агентів: що б там не сталося в країні, в якому б куточку планети незітхнув вигнанець, - про це негайно дізнавався Хосе Ігнасіо Саейс де ла Барразавдяки ниткам невидимої павутини доносів і підкупів, якою він обплутав усюземну кулю, - “на це він і витрачав грошики, мій генерале!” - отже, неправдуказали, що кати одержують платню чи не більшу, ніж міністри, - навпаки, вонипропонують свої послуги задарма, щоб довести, що вони здатні рідну матіррозірвати на Шматки і кинути ті шматки свиням, і навіть не здригнуться прицьому, - замість рекомендаційних листів і посвідок про добру поведінку вонипропонують докази вчинених ними злочинів, аби їм дали роботу під керівництвомфранцузьких катів-раціоналістів, таких методичних у своїй жорстокості, нездатних до співчуття; завдяки агентам Саенса де ла Барра став можливий Порядок ЗарадиПрогресу: це вони викорінювали змови задовго до того, як ті починали визріватив головах людей, це вони - неуважні відвідувачі, які п’ють прохолодні напої підлопатями вентиляторів у кафе, читають газети в китайських ресторанчиках,дрімають по кінотеатрах, поступаються місцем вагітним жінкам в автобусах,вчаться на електромонтерів та лудильників після того, як півжиття були нічнимиграбіжниками, вони, випадкові залицяльники покоївок, повії на океанськихлайнерах і в міжнародних барах, співробітники американських туристських бюро,що організовують екскурсії в карибський рай, особистий секретар міністразакордонних справ Бельгії, довічна чергова в темному коридорі четвертогоповерху Міжнародного готелю в Москві, і ще безліч нікому не відомих людей у найдальшихзакутках планети, - “але ви можете спати спокійно, мій генерале, бо справжніпатріоти кажуть, що ви нічого не знаєте, що все це робиться без вашої згоди, щоколи б ви про це дізналися, то з Саенса де ла Барра давно б уже росли стокроткина цвинтарі зрадників у портовій фортеці! щоразу, коли стає відомо про якесьнове бузувірство, вони зітхають у глибині душі: “якби ж тільки генерал знав!..якби можна було побачити його і все йому розказати!..” - і він наказав тому,хто розповів йому про це, раз і назавжди затямити собі, “що я нічого не знаю,нічого не бачив і ні з ким про це не говорив!” - так він здобував собі спокій,однак мішки з відрубаними головами надходили й далі, і їх було так багато, щовін просто віри не йняв: як це Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра міг вимазатисякров’ю з ніг до голови - і не мати з того ніякого зиску? - “хоч люди й дурні,та не до краю ж!”- він чудувався, що минає рік за роком, а командуючі трьомародами військ не нарікають на своє принизливе становище, не вимагають підвищенняплатні, сидять собі нишком, - отож він вирішив ретельно прозондувати ґрунтсеред військових, щоб виявити причину їхньої дивної покірності: чого це вони йне пробують бунтувати? чого вони терпляче зносять владу цивільного? він питавсянайзаздрісніших із них: “а чи не пора вже втяти гребеня цьому кровожерномувискочневі, який топче під ноги честь збройних сил?” - та у відповідь почув:“ну що ви, мій генерале, нащо брати так близько до серця!” - і з тих пір вінуже зовсім не відав, хто тут чим дихає, хто з ким і проти кого в цій клятійпастці Порядку Заради Прогресу, “де - я вже чую - починає смердіти падлом, якод тих бідолашних дітей за часів лотереї, що про них я волів би незгадувати!..” - але Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра швидко втихомирював йогосвоєю м’якою владністю дресирувальника диких псів: “спіть спокійно, генерале, -світ належить вам!” - Саенс де ла Барра змусив його повірити, ніби все дужепросто і ясно, і він знову зостався в пітьмі цього нічийного дому, він блукав зодного кінця в інший і криком кричав: “хай йому чорт, хто ж я такий єврешті-решт? це я чи не я? - мене наче вивертають навиворіт ці дзеркала! де яопинився, що вже по одинадцятій, а навколо - ні душі, курки й тієї не стрінеш уцій проклятущій пустелі! хіба ж так було раніше? згадайте, який тут стоявгармидер, коли прокажені й паралітики билися з собаками за поживу, коли насходах легко було послизнутися від коров’ячих кізяків, коли патріоти не давалимені проходу: “посипте мене цілющою сіллю, мій генерале!.. окропіть моє хлоп’я,може, в нього минеться пронос!..” - бо вони казали, ніби моя воля кріпитьсильніше, ніж зелений банан, - “накладіть мені свою руку осюди, а то мене начеземлетрусом трясе!.. подивіться на море, мій генерале, щоб відвести ураган!зведіть свій погляд на небо - хай відступить затемнення! гляньте на землю -тільки вас злякається чума!” - бо вони казали, що я - доброчинець, перед якимсхиляється в пошані сама природа, який наводить лад у всій світобудові і втираєноса навіть божественному провидінню, і я давав їм те, чого вони просили, ікупував у них те, що вони продавали”, - не тому, що був занадто добрий, якгадала його матуся Бендісьйон Альварадо, а через те, що треба було мати залізнесерце, щоб відмовити тим, хто так вихваляв його чесноти; а тепер у нього ніхтонічого не просив, не було живої душі, яка б просто сказала йому: “доброгоранку, мій генерале, як вам спалося?” - навіть такої розради в нього незосталося, як нічні вибухи: колись вони будили його, обсипаючи градом розбитихшибок, і перекошували одвірки, і сіяли паніку серед війська, - але вінпринаймні відчував тоді, що й досі живий, - “і не було цієї чортової тиші, якадзвенить у мене в голові й не дає мені заснути! а нині я всього-на-всьогорозмальована лялька, що висить на стіні цього дому страхіть!” - він не мігвіддати жодного наказу, бо все вже було наперед виконане: про втіленнянайпогаємніших своїх бажань він дізнавався з офіційної газети, яку за звичкоючитав у гамаку по обіді, перечитував од початку й до кінця, - набрані крупнимшрифтом заголовки сповіщали про кожен порух його душі, про кожен його намір,він бачив на фото міст, який давно вже збирався збудувати, але всё забуваврозпорядитися про це, бачив школу підмітальниць, бачив себе самого поруч ізмолочною коровою та хлібним деревом - ясна річ, його портрет був узятий з іншої фотоплівки, яка зафіксувала іншізнаменні події часів його величі, - і все ж він не знав спокою, він тягнув своївеличезні ноги старого слона, шукаючи те, чого ніколи не губив, без ділатиняючись своєю оселею самотності, бо хтось уже накрив траурним ганчір’ямклітки з птахами, хтось уже подивився на море з кожного вікна і перелічивкорів, - усе було на місці, скрізь був лад, і він ішов з лампою до спальні,коли це раптом почув власний голос, який долинав із казарми президентськоїохорони, - він зазирнув туди й побачив групу офіцерів, котрі куняли передтелевізором у накуреній кімнаті, а на екрані телевізора уздрів себе самого,тільки худорлявішого та підтягнутого, - “але це був я, матусю!..” - він сидівна тлі державного герба в кабінеті, де йому судилося колись умерти, на століперед ним лежали три пари окулярів у золотій оправі, і він аналізував фінансовестановище країни, вживаючи такі мудровані вчені слова, яких би він і повторитине наважився, хай йому чорт! - це видовище налякало його більше, аніж колисьспоглядання власного мертвого тіла серед квітів, - “бо я бачив себе живого, чувсвій власний голос, - це був і справді я, матусю!.. я, котрий завжди соромивсявийти на балкон з промовою, бо не міг виступати на людях!..” - а проте це буввін, справжнісінький, смертний, - і він закляк біля вікна, збентежено думаючи:“матусю моя Бендісьйон Альварадо, як це можна зробити таке диво Господнє?..” -цього разу він таки не стримався, але Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра зустрів вибухйого гніву незворушно: “не беріть так близько до серця, генерале, - сказав вінсолодкомовно, - нам довелося вдатися до цього незаконного засобу, щоб уберегтивід катастрофи корабель Порядку Заради Прогресу, - сам бог нас надихнув,генерале, - бо завдяки цьому нам пощастило розвіяти сумніви, які поширилисябули серед народу: люди сумнівалися, чи існує влада в плоті й крові, а нинівони можуть пересвідчуватися в цьому щомісяця, кожної останньої середи, коли виробите заспокійливу доповідь про свою державну діяльність, і вони мають змогуслухати вас по радіо й бачити в телепрограмах, - я беру на себе всювідповідальність, генерале, це я поставив тут вазу з шістьма мікрофонами увигляді соняхів, - таким чином записувалися всі ваші думки вголос та ваші від-повіді на мої запитання, які я ставив під час наших із вами зустрічейщоп’ятниці, ви й гадки не мали, що ваші простодушні відповіді - це фрагментивашого щомісячного звернення до народу, зате ми не використали жодного образу,який не належав би вам, жодного слова, якого ви б не промовили, - з цимисловами Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра поклав перед ним на стіл кінострічки,платівки й документ, у якому вій про все це написав, - я ставлю свій підпис увашій присутності, генерале, щоб ви могли розпорядитися моєю долею, як вам будезавгодно”, - він здивовано поглянув на Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра, невірячи своїм очам, бо зненацька усвідомив, що той уперше з’явився до нього безсвого пса, без зброї, блідий, ніби мрець, - і тоді він зітхнув: “ну гаразд, Начо,виконуйте свій обов’язок...” - у нього був вигляд безмежно втомленої людини,він знеможено відхилився на бильце свого крісла, втупившись пильним зором угнівні очі героїв у золочених рамах, - він здавався ще старішим, ще похмурішимі сумнішим, аніж завжди, але на його лиці годі було прочитати хоч один із йогонепередбачених замірів - так само, як і тоді, коли Саенс де ла Барра через дватижні знову зайшов до нього в кабінет, - увійшов, не спитавши дозволу, силоміцьтягнучи за собою свого пса, - він приніс термінове повідомлення: “от-от вибухнезбройний заколот!.. зарадити можете лише ви, генерале!..” - і він нарешті побачив ту непомітну щілину,якої даремно дошукувався стільки років у глухому мурі чарів, за яким ховаласяця людина: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, дай мені сили помститися! -подумав він собі, - ви тільки гляньте, цей жалюгідний мерзотник наклав у штанивід страху!” - проте він жодним жестом не виказав своїх намірів, а по-батьківському ласкаво мовив до Саенса де ла Барра: “не хвилюйтесь, Начо, в насє ще багато часу, і ніхто нам не заважатиме, отож треба гарненько обмізкувати,де ж, у дідька, правда? де вона в цій трясовині суперечливих правд, якіздаються менш достовірними, ніж сама брехня?..” - Саенс де ла Барра позирнув насвій кишеньковий годинник: “зараз близько сьомої, генерале!.. командуючі трьомародами військ у себе вдома закінчують вечеряти разом із жінками й дітьми, бонавіть їхні домочадці не повинні нічого запідозрити; вони вийдуть з дому вцивільному, без охорони, вийдуть чорним ходом, на них чекатиме службовийавтомобіль, викликаний по телефону, щоб збити з пантелику наших людей, котрі заними стежать, - звісно, наші люди будуть там, генерале, це їхні водії!..” -“ага! - посміхнувся він, - не треба так хвилюватися, Начо, поясніть мені краще,як це в нас із вами й досі шкура ціла, коли ворогів ми мали більше, ніжсолдатів, якщо порахувати всі ті голови, що ви повідрубували?..” - проте Саенсде ла Барра знемагав, прислухаючись до цокання годинника: “залишилося меншетрьох годин, генерале!.. командуючий сухопутними військами їде зараз доГрафської казарми, командуючий військово-морськими силами - до портовоїфортеці, командуючий військово-повітряними силами - до бази Святого Ієроніма!..їх усіх ще можна заарештувати, бо за кожним назирці їде автомобіль національноїбезпеки, замаскований під овочевий фургон!..” - але він не тривожився, бовідчував: що більше хвилюється Саенс де ла Барра, то легше стає дихати йомусамому, - він на очах звільнявся від кари бути рабом цієї людини, кари тяжчоїта жорстокішої, ніж його власна жадоба влади, - “заспокойтесь, Начо, - казаввін, - поясніть мені краще, чого це ви не придбали собі вілли завбільшки зпароплав? чого ви працюєте, як віл, раз гроші вас не цікавлять? чого ви живете,мов якийсь новобранець, коли і в найстриманіших жінок аж жижки трясуться, таккожній хочеться до вас у постіль? а ви чогось більше схожі на ченця, ніжбудь-який чернець! куди ж це годиться, Начо?..” - та Саенс де ла Барразадихався, обливаючись холодним потом у цьому кабінеті-крематорії, і тут уже недопомагав незмінний вираз власної гідності на обличчі: “одинадцята!.. всепропало - вже занадто пізно!.. - сказав він, - зараз телеграф передає умовнийсигнал до збройного виступу в усі гарнізони країни!..” - повсталі воєначальникивже чіпляли нагороди на свої парадні мундири, готуючись фотографуватися дляофіційних портретів нової правлячої хунти, а тим часом ад’ютанти від їхньогоімені віддавали останні накази в цій війні без супротивника, - всі бойові діїполягали в тому, що армія встановила контроль над вузлами зв’язку танайголовнішими державними установами, але він і оком не змигнув, коли ЛордКьохель, передчуваючи біду, встав із підлоги, і з морди в нього звисла ниткаслини, схожа на безконечну сльозу, - “не лякайтесь, Начо, - сказав він, - поясніть мені краще, чого це витак боїтеся смерті?” - і Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра зірвав із себе гетьзмоклий від поту целулоїдний комірець, а його лице опереткового баритоназмертвіло: “це природно, - відказав він, - страх перед смертю - це жаринищастя, а вам воно невідоме, генерале!.. - і встав, за звичкою рахуючи ударидзвонів собору, - дванадцята, у вас не зосталося нікого на світі, генерале, - ябув останній!..” - але він і неповорухнувся в кріслі, аж поки не почув натужного гулу танків на Військовійплощі, і тоді він усміхнувся: “ви помиляєтесь, Начо! у мене лишається щенарод!” - той самий нещасний народ, який ще вдосвіта вийшов на вулиці,підбурений непередбаченим ходом цього незбагненного старого: по державномурадіо й телебаченню він схвильовано звернувся до всіх без винятку патріотівкраїни і оголосив, що цієї історичної ночі командуючі трьома родами військ -під його особистим проводом, натхнені незмінними ідеалами режиму, виявляючи, якзавжди, волю суверенного народу, - ’ навіки покінчили з системою терору,створеною кровожерним цивільним, якого спіткала стихійна помста мас: забитогоХосе Ігнасіо Саенса де ла Барра повішено за ноги на ліхтарі посеред Військовоїплощі, ще й заткнуто йому в рот його власні геніталії замість кляпу, - “як ви йпередбачали, мій генерале, коли наказували нам блокувати вулиці, де розташованііноземні посольства, аби він не скористався правом політичного притулку, -народ закидав його камінням, мій генерале, та спочатку ми мусили здірявитикулями хижого пса, який вигриз тельбухи в чотирьох цивільних і покусав семеронаших вояків, коли люди пішли штурмом на катівню, - вони жбурляли з віконновісінькі, ще з фабричними етикетками, парчеві жилети - понад дві сотні, мійгенерале!.. викидали невзувані італійські черевики - три тисячі, мій генерале!ось на що він тринькав державні грошики!..” - а ще - безліч коробок з- підгарденій, адже він повсякчас ходив зі свіжою гарденією в петельці, і всіплатівки Брукнера з усіма його власноручними диявольськими партитурами; а потімлюди випустили в’язнів з усіх підземель і підпалили камери для тортур уколишній голландській божевільні, вигукуючи: “слава генералові! слава героєві!нарешті він докопався до правди!” - “бо всі кажуть, що ви нічого не знали, мійгенерале, що вас обдурювали, зловживаючи вашою добротою!..” - а тим часом людиловили, наче тих пацюків, катів із служби національної безпеки, бо він наказаввійську не втручатися, щоб народ таким чином звільнився від своєї задавнілоїлюті й страхів, - і він промовив: “гаразд!” - його розчулили веселі дзвони,музика свободи, вдячні вигуки натовпу, який зібрався на Військовій площі звеличезними гаслами: “БОЖЕ, БЕРЕЖИ НАЙВЕЛИЧНІШОГО, ЯКИЙ ВИВІВ НАС ІЗ ПІТЬМИТЕРОРУ!” - це був ефемерний відгомін давніх часів його слави, - і він, як тобувало колись, зібрав у патіо тих офіцерів з військової академії, котрідопомогли йому скинути кайдани невільника на галері влади, і, навздогад тицяючипальцем, сформував із них останнє верховне командування свого немічного режиму:вони замінили убивць Летісії Насарено й хлопчика - злочинців було схоплено внічній білизні неподалік від іноземних посольств, де вони намагалися знайтипритулок, - але він насилу впізнававїх, він забув навіть їхні імена і, хоч як шукав у своїй душі камінь гніву, щойого збирався носити до самої смерті, - знайшов там лише попілець ураженогосамолюбства, яке вже нічого від нього не вимагало: “хай вимітаються під тричорти!” - звелів він, і їх посадили на перший- ліпший пароплав і випровадилитуди, де про них і не згадає ніхто, - “нікчемні мерзотники!” - він головував напершому засіданні нового уряду, ясно усвідомлюючи, що ці добірні екземпляринового покоління нового віку - такі ж самісінькі, як і завжди, цивільніміністри в запилених сюртуках і з кволим нутром, - тільки й того, що цімарнославніші, безглуздіші й запобігливіші, ніж усі попередні, а користі з нихніякої, - і це тоді, коли зовнішній борг перевищує все, що лише можна продати вцьому захирілому царстві скорботи, - “нічого не вдієш, мій генерале!..” - останнійпоїзд із залізниці на плоскогір’ї зірвався в прірву, впав у хащі орхідей, ітепер на його оксамитових сидіннях спали леопарди; кістяки пароплавівзасмоктало грузьке дно рисових боліт, Í листи зогнили в поштових мішках,а в президентській каюті, поміж обвитих похмурими ліліями дзеркал, париморських корів даремно намагалися зачати сирен, - і тільки йому не було до тогоніякого діла: звісно, він щиросердно вірив у Порядок Заради Прогресу, та й якбуло не повірити, якщо в ті часи всі його зв’язки з дійсністю зводилися дочитання урядової газети, - “яку видавали тільки для вас, мій генерале, її тираж- один примірник, там друкувалися повідомлення, котрі вам подобалося читати,фотознімки, котрі вам хотілося побачити, рекламні оголошення, над якими ви моглипомріяти про інший світ, не схожий на ваші одноманітні сієсти!..” - “аж поки яне пересвідчився на власні очі, які нічому не ймуть віри, що за склянимгромаддям міністерських будинків на пагорбах біля порту й досі тулятьсястрокаті негритянські халупи, що за посадженими вздовж бульварів пальмами та заримськими віллами з однаковими портиками, як і раніше, ховаються жалюгідніквартали, зруйновані одним із наших численних ураганів, а пахучі трави обабічзалізниці посіяні для того, щоб світ здавався мені таким розмаїтим, як тіфарби, що ними люба моя матуся Бендісьйон Альварадо розмальовувала своїхпідробних іволг!..” - і дурили його зовсім не для того, щоб потішити, якцеробив в останні роки славетних часів генерал Родріго де Агіляр, і не для того,щоб він не мав зайвого клопоту, як це робила, не так із кохання, як із жалю,Летісія Насарено, - ні, обдурювали, щоб тримати цього старого маразматика вполоні його ж таки власної влади, - хай лежить собі в гамаку під сейбою свогопатіо і доживає віку серед ілюзій, бо навіть хор школярок, що співав пісню прострокату пташку на зеленій гілці, був у ту пору ошуканством, - от тобі ймаєш!.. а втім, він не дуже засмутився з тої брехні і спробував помиритися здійсністю, видавши декрет про відновлення - на благо вітчизни - державноїмонополії на хіну та деякі інші ліки, проте дійсність ізнову здивувала його,нагадавши, що світ змінюється і життя не стоїть на місці, всупереч його владі:“немає більше хіни, мій генерале, нема какао, нема індиго - анічогісіньконемає!” - крім його незліченних марнованих статків, із яких країні не булоніякої користі, - але він не розгубився від такої лихої новини, а пославзаписку - виклик старому послові Роксбері: може, хоч той за партією домінознайде якийсь рецепт порятунку, - та посол відповів йому цілком у його стилі:“викиньте це з голови, ваше превосходительство, бо вашій країні - гріш ціна,хіба що море тут чогось варте, воно таке прозоре, так ним кортить поласувати -підкласти вогню й зварити в цьому кратері юшку з усіх молюсків, які лишеводяться на світі! отож обмізкуйте гарненько, ваше превосходительство! за мореми вам подаруємо весь ваш борг, якого не виплатити й ста поколінням вашихнаціональних героїв, таких само кмітливих, як ваше превосходительство!..” - тавін і цього разу обернув усе на жарт, і тільки думав собі, випроводжаючи посладо сходів: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, подивися лишень, які дикуни цігрінго! їм одне в голові - зжерти ціле море!..” - і він розпрощався з послом,як завше, поплескавши того по плечу, і знову зостався наодинці з собою,зостався страждати, самотньо блукаючи серед химерних туманів у пустелі влади,бо юрби покинули Військову площу й забрали з собою стандартні плакати, сховаливидані їм гасла, щоб приберегти все те добро до іншого разу, для таких самихмайбутніх свят, - люди розійшлися, як тільки скінчилася їжа й питво, що їхроздавали солдати в перервах між оваціями - для заохоти; в палаці також сталопорожньо й сумно, дарма що він звелівне зачиняти брами, щоб сюди міг увійти кожен, хто забажає, як то було раніше,коли це був дім для всіх, а не притулок мерців, - а тепер з ним були тількипрокажені, сліпі й паралітики, які роками дожидалися під стінами палацу, - тамїх і досі бачив Деметріо Альдоус: вони пеклися на сонці біля брам Єрусалимських,- розбиті, але не переможені, вони повсякчас були певні, що рано чи пізноввійдуть сюди знову, щоб канючити цілющу сіль із його рук, адже йому судилосяпережити всі удари долі, не здатися найжорстокішим пристрастям, уникнутинайхитріших пасток забуття, бо він був вічний, - отож так воно й сталося,повертаючись якось уранці з корівні, він знову побачив їх: вони склали з цеглинпосеред патіо такі-сякі плити й варили на них у бляшанках з-під консервівстраву з усіляких покидьків, лежали, схрестивши руки, в запашному затінкутроянд на циновках, просяклих гноєм із їхніх виразок, - він загадав, щоб їмпоставили справжню плиту, купив їм нові циновки і звелів спорудити в глибиніпатіо накриття з пальмового листя, аби вони не лізли в дім, але не минало йчотирьох днів, щоб він не наткнувся на одного-двох прокажених, що спали наперсидських килимах у банкетній залі, щоб не побачив сліпого, котрий блукавпокоями, чи паралітика, що розбився десь на сходах, - тоді він наказав зачинятидвері: “хай не тиняються тут і не смердять карболкою, і не вимазують стінсвоїми виразками!” - та дарма, бо тільки-но їх проганяли з одного місця - вонимиттю вигулькували в іншому, вперті й нездоланні в своїй давній вірі, нібито їмподарує зцілення немічний старий, від котрого давно вже ніхто нічого не ждав, -він блукав, наче сновида, туманною трясовиною своєї пам’яті, ховаючи своїзаписані на клаптях паперу спогади в щілини у стінах, годинами лежав без сну вгамаку і думав: “як би мені відкрутитися від цього нового посла Фішера, чорти бйого вхопили?” - бо новий посол запропонував йому оголосити, що в країніспалахнула епідемія жовтої лихоманки, - - щоб виправдати висадку морськихпіхотинців, відповідно до угоди про взаємодопомогу, і хай вони залишаться тутна стільки років, скільки буде потрібно, аби вдихнути нові сили в конаючувітчизну; але він відрубав, не вагаючись: “нізащо в світі!” - бо добре знав,чим це пахне: колись давно, ще на початку свого режиму, він раз уже вдався бувдо такого заходу, щоб за законами воєнного часу зосередити всю владу в своїхруках, оскільки в країні от-от мали початися заворушення, - тоді він видав указпро епідемію чуми, і над маяком було піднято жовтий стяг, порт - закрито,вихідні дні - скасовано, оплакувати мертвих та грати на похоронах жалобнімелодії - заборонено; війська повинні були стежити за виконанням цього указу ідістали право знешкоджувати заразних хворих на свій розсуд, отож солдати зсанітарними пов’язками привселюдно страчували всіх, кого хотіли, незалежно відсуспільного становища людини, ставили мітку - червоне коло - на дверяхбудинків, де жили запідозрені в нелояльності до режиму, і, мов тій худобі,таврували лоби кримінальним злочинцям, лесбіянкам та мужоложцям, а тим часомсанітарна місія, терміново прикликана послом Мітчелом, рятувала від зараженнячумою мешканців президентського палацу: члени місії підбирали з долівки фекаліїнедоношених вилупків і розглядали їх крізь збільшувальне скло, кидали в питнуводу таблетки для дезинфекції, годували червою тварин у своїх науковихлабораторіях, а він аж за живота брався від сміху та казав їм черезперекладача: “не будьте дурнями, містери, тут немає ніякої чуми, крім вас!” -але вони заперечували: мовляв, чума є, бо їм наказано згори, щоб вона була, - іготували якусь схожу на мед речовину, вона була густа й зелена, і мала нібитозапобіжні властивості, - нею намазували з голови до ніг усіх відвідувачівпалацу, і простих, і вельможних, їх просили триматися на відстані в часаудієнцій, отож вони стояли біля порога, а він сидів у глибині зали, куди долиналитільки голоси відвідувачів, але не їхній подих, і криком перемовлявся зі своїмиголими урядовцями, які жестикулювали однією рукою: “ваше превосходительство!” -а другою силкувалися хоч як-небудь затулити свого огидно виквацяного голуба, -і все це робилося для того, щоб уберегти від зарази його, котрий, страждаючивід безсоння, сам ту заразу вигадав, придумав найбанальніші подробиці тогоуявного лиха, поширив чутки про кінець світу, думаючи собі: “що люди меншетямлять, то більше бояться!” - він і оком не змигнув, коли переляканий, блідий,ніби мрець, ад’ютант доповів йому: “мій генерале, смертність від чуми середцивільного населення просто страхітлива!..” - отож крізь тьмяне склопрезидентської карети він побачив на безлюдних вулицях зупинений за йогонаказом час, побачив безсило обвислі жовті прапори, побачив наглухо зачиненідвері - навіть у тих будинках, на яких не було мітки - червоного кола; побачивна балконах пересичених грифів, побачив мертвих, мертвих, мертвих, - повсюди їхбуло стільки, що годі й порахувати, вони лежали скрізь - у калюжах, на сонячнихтерасах, серед овочів на ринку, - “справдешні мерці, мій генерале! один богзнає, скільки їх!..” - їх було набагато більше, ніж він волів би бачити в станісвоїх ворогів, наче ті здохлі пси, лежали вони в ящиках для сміття, - і крізьдух тліну, крізь знайомий сморід вулиць він почув коростявий запах чуми, алезостався незворушний, не здався ні на чиї благання, аж поки знову не відчувсебе цілковитим господарем усієї своєї влади; і тільки коли вже здавалося, щонемає на світі сили, ні людської, ні божої, котра спромоглася б зупинитисмерть, ми побачили на вулицях якийсь невідомий ридван, і спершу навіть невідчули крижаного подиху влади, її величі, - але всередині оббитої оксамитомпохмурої карети ми побачили смертельні очі, тремтячі губи, руку в весільнійрукавичці, - та рука жбурляла жмені солі в портали будинків; ми побачилипофарбований у кольори державного прапора поїзд, який продирався крізь хащігарденій, полохаючи леопардів, дряпався на захмарні верховини високогірнихпровінцій, і крізь фіранки одного-єдиного вагона, що його тягнув за собоюпаровоз, ми побачили тьмяні очі на засмученому обличчі, руку незграбноїпанночки, - та рука сіяла сіль у скорботній пустелі свого дитинства; ми побачилипароплав із дерев’яним колесом та химерними піанолами, що грали мазурку замазуркою, - він плив, натикаючись на рифи, піщані коси й затори з поваленихстовбурів - сліди, залишені драконом повені, який навесні гуляв пралісом, - мипобачили очі, що сутеніли у вікні президентської каюти, побачили бліді губи,чиюсь руку, яка розсипала сіль на очманілі від спеки села, - і ті, хто їв тусіль або лизав землю, на яку вона падала, миттю одужували і надовго робилисяневразливими для лихих прикмет і примх долі, отож він не здивувався, коли востанні роки його осені йому знову запропонували окупацію країни, обґрунтованутією самою брехнею про політичну епідемію жовтої лихоманки, - його нікчемніміністри лементували: “хай повернуться морські піхотинці, генерале, хай вониповернуться зі своїми пристроями для обкурювання заразних хворих, зі своїмибілими госпіталями, зі своїми блакитними газонами, з водограями, які даютьздоров’я на цілі віки, - і нехай собі беруть, що хочуть!” - але він грюкавкулаком по столу і казав: “ні!” - доки брутальний посол Мак-Квін не заявив:“досить цих балачок, ваше превосходительство! режим тримається не надіями, непристосовництвом і навіть не терором, а тільки інерцією давнього йбезповоротного розчарування, - вийдіть на вулицю і гляньте правді в вічі, вашепревосходительство, ви на останньому повороті: або прийдуть морські піхотинці,або ми забираємо море, іншого виходу немає, ваше превосходительство!” - “івиходу таки не було, матусю, отож вони забрали квітневе Карибське море!..” -військові інженери посла Івінга розібрали море на частини й пронумеруваликожну, щоб потім зібрати його вдалині від наших ураганів, серед багрянихсвітань Арізони, - “вони забрали його з усім, мій генерале, - звіддзеркаленнями наших міст, з нашими боязкими утоплениками, з нашими шаленимидраконами!..” - яких тільки засобів він не пробував, покликавши собі надопомогу всю свою тисячолітню хитрість, щоб стався вибух національного протеступроти цього хижого розбою, - все було намарне: “мій генерале, вони не захотіливийти на вулиці, не допомогли ні вмовляння, ні погрози!..” - ми подумали собі,що це всього-на-сього якийсь новий його маневр, котрим він хоче вгамувати своюбезмірну жадобу вічності, хай уже хоч що-небудь станеться, думали ми, нехайвони вивозять те море, чорт із ним, хай забирають навіть усю вітчизну з їїдраконом!.. ми ніби й не чули улесливої мови військових, котрі приходили вцивільному до нас додому і закликали нас іменем вітчизни вийти на вулиці йгукати: “геть грінго!” - щоб припинити грабунок, - і тут же вони спонукали насграбувати й підпалювати магазини та вілли іноземців; нам давали гроші, щоб мивийшли протестувати під охороною армії, солідарної з народними виступами протиагресії, - але ніхто не вийшов, мій генерале, бо ніхто не забув, як військові йраніше давали слово честі, а потім розстрілювали людей під тим приводом, що внатовпі буцімто були провокатори, які почали стріляти у військових, - “отожцього разу й сам народ не з нами, мій генерале!” - і йому довелося взяти насебе ввесь тягар цієї кари, йому довелося самому поставити свій підпис: “Матусюмоя Бендісьйон Альварадо, вже хто-хто, а ти добре знаєш, що краще зостатися безморя, аніж допустити сюди морських піхотинців! згадай, як вони придумувалинакази і примушували мене підписувати їх, вони розтлівали артистів, вонипривезли нам біблію та сифіліс, вони втовкмачили людям, що життя легке, що всепродається й купується, були б тільки гроші, що від негрів смердить; вонипереконували наших солдатів, що вітчизна там, де більше платять, що воїнськачесть - це байка, вигадана урядом, аби армія воювала безплатно, - отож, щоб усеце не повторилось, я надав їм право користуватися нашими морськимитериторіальними водами так, як вони вважатимуть за потрібне в інтересах людствай миру між народами!..” - в угоді йшлося не лише про реальні води, яківиднілися в вікні його спальні - аж до обрію, “а про все, що називається морему повному значенні цього слова, тобто і про флору та фауну вищезгаданих вод,про режим вітрів і зміни атмосферного тиску”, - “геть про все! але я ніколи йподумати не міг, що вони здатні зробити те, що зробили!..” - вони вивезли нашедобре старе море, вичерпали гігантськими насосами пронумеровані шлюзи, - врозтерзаному кратері морського дна ми побачили зненацька руїни древнього містаСанта-Марія-дель-Дарієн, поглинутого колись потопом, ми побачили флагманськийкорабель найвеличнішого адмірала всіх океанів, - “чистісінько такий, яким ябачив його зі свого вікна, матусю!” - своїми земснарядами вони вирвали зкоренем оброслий черепашками корабель - вінне встиг навіть розпорядитися, щоб цій історичній корабельній аварії віддалиналежну шану; вони вивезли все, що колись було сенсом його війн і рушієм йоговлади, і залишили нам лише пустелю, вкриту шорстким місячним пилом, - з важкимсерцем дивився він на неї, йдучи повз вікна і думаючи щоразу: “матусю мояБендісьйон Альварадо, освіти мені путь сяйвом своєї мудрості!” - ночами вінпрокидався від жаху, бо йому ввижалося, ніби всі мерці вітчизни зводяться змогил, щоб він відповів перед ними за продане море, - вони шкреблися в стіни,до нього долинали їхні замогильні голоси, він відчував їхні страхітливіпотойбічні зори, коли вони крізь усі замкові щілини дивилися йому вслід, і віннасилу тягнув свої величезні лапи ящера, котрий конає в останніх рятівнихболотах, у темряві своєї оселі, він блукав, як неприкаяний, а навколо ньогосвистіли запізнілі пасати й фальшиві містралі машини вітру, подарованої йомупослом Еберхартом, аби він не побивався так гірко за проданим морем; аж ген наузгір’ї, яке здіймалося над скелями, він бачив самотній вогник притулку дляскинутих диктаторів: “ач, сволота, сплять собі, як бугаї, а ти тут мучся!..” -він згадував хропіння своєї матері Бендісьйон Альварадо в приміському особняку,її спокійний сон в кімнаті, осяяній серед ночі безсонною материнкою, - “добребуло їй, - зітхав він, - щасливій заснулій матері, котра ніколи не бояласячуми, котрої не страхало кохання і не злякала сама смерть!..” - він був такийочманілий від ляку, що навіть спалахи полишеного без моря маяка нагадували йомупро мертвих: нажаханий, він утікав від фантастичного зоряного світляка, що,обертаючись, розсіював у просторі світляний пил, який був колись плоттюмертвих, - “погасіть його!” - заволав він, і маяк мерщій погасили; він наказавзаконопатити дім ізсередини та ззовні, щоб ні в одну шпарку не просочивсянічний повів смерті, і зостався мучитися в пітьмі, задихаючись від затхлоїспеки та безвітря, насилу впізнаючи себе в темних дзеркалах, - він ходив іходив, бо йому незмога було подолати страх, - і зненацька почув тупотіння копитпо сухому морському кратеру: то сходив місяць зі своїми споконвічними снігами,він був страшний, цей місяць: “погасіть його! - заволав він, - погасіть зірки!к чорту! ім’ям господнім!” - проте ніхто не слухав його лементу, окрімпаралітиків, які попрокидалися в колишніх канцеляріях, та сліпих на сходах, тапрокажених у перлистому нічному тумані: вони вилазили з- під росяних кущів, наяких розпускалися перші троянди, - щоб випросити в нього з рук цілющу сіль, -“і тоді це сталося, - слухайте, ви, маловіри! - проходячи, він погладив кожногоз нас по голові, і доторкнувся до наших виразок своєю ніжною мудрою рукою,рукою самої істини, - і тої ж миті до нас повернулося тілесне здоров’я ідушевний спокій, де й узялися сили та жадоба життя, і ми побачили колишніхсліпців, котрих засліпило вже сяйво троянд, побачили паралітиків, що біглисходами, - а погляньте лишень на цю ніжну, наче в немовляти, шкіру, якоюзатягнулися мої давні рани, - цю шкіру, що пахне розквітлими лілеями, я показуюна ярмарках по всьому світу, хай усі взнають про диво, і хай це буде науканедовірливим і пересторога розпусникам!” - так вони гукали в містах і селах, натанцях і під час процесій, з усіх сил намагаючись навіяти людям страх перед цимчудом, але ніхто не йняв тому віри, ми були певні, що це його придворні, яких розсилали по всій країні із зграями ошуканців,аби змусити нас повірити, буцімто він зцілив прокажених, повернув світло сліпимі моторність - паралітикам; ми гадали, що це - остання спроба режиму привернутиувагу до цього дивного президента, якого на той час охороняв лише патруль ізновобранців, дарма що члени уряду в одну душу наполягали: “ні, мій генерале,вам необхідна більша охорона - ну, хоча б стрілецька рота!” - проте він затявся:“кому це в голові - вбивати мене! от хіба що вам би цього хотілося, нікчеми ви,а не міністри, та ще моїм ледацюгам-командирам, - але ви якраз і не вб’єтемене, духу не вистачить: самі добре знаєте, що потім вам доведеться вбиватиодне одного!” - отож він залишив при собі тільки охорону з новобранців у цьомузанепалому домі, де корови вільно гуляли собі від вестибюля до конференц-залу,- “вони пожерли гобелени з квітучими луками, мій генерале, геть пожерлиархіви!” - але він того не чув, - якогось жовтневого вечора, коли надворі лило,як з відра, він уперше побачив корову, що підіймалася сходами, і замахнувся нанеї: “ану гей звідси!” - і раптом згадав, що “корова” пишеться через “о”; потімвін бачив, як вона об’їдає абажури, а трохи згодом, коли вже збагнув, що неварт завдавати собі такої мороки - бігти аж до сходів, щоб прогнати якусь тамкорову, в банкетному залі надибав уже двох: на спинах у них сиділи кури йвидзьобували кліщів, - отож ми ночами бачили в палаці світло, схоже накорабельні вогні, й чули за фортечними мурами тупотіння ратиць якоїсь великоїхудобини, - то він із лампою в руці блукав покоями, відвойовуючи в корів місцедля сну, - а тим часом його офіційне життя тривало й без нього: щодня вурядових газетах ми бачили фальшиві знімки урочистих прийомів, на які віннібито з’являвся, - в різних мундирах, залежно від обставин; ми слухали порадіо його урочисті промови, котрі повторювалися рік у рік на всі національнісвята, - він був незмінно присутній у нашому житті, чи то ми виходили з дому, чивходили до церкви, їли чи спали, - він належав усім, хоч ледве тримався наногах, тиняючись ветхим своїм палацом у своїх грубих чоботях невтомногоподорожнього; на той час уся його прислуга складалася з трьох чи чотирьохординарців, які годували його, поповнювали запаси меду в тайниках та щепроганяли корів, бо ті наробили шкоди в штабі порцелянових маршалів, узабороненій кімнаті, де йому судилосявмерти, - щось таке пророкували йому колись ворожки, але що саме - він уже непам’ятав; час від часу він віддавав якісь випадкові накази, і нарешті вішавлампу біля дверей, чувся брязкіт трьох замків, трьох засувів і трьох защіпок -він зачинявся у спальні, де нічим було дихати з того часу, як не стало моря, -і тоді челядь розходилася до своїх кімнат на нижньому поверсі, гадаючи, що вінтепер спатиме до ранку, аж поки не передивиться усі свої сни самітногоутопленика, - але він зненацька підхоплювався і стеріг своє безсоння: тягнучисвої величезні, наче в привиду, ноги, він блукав потемки палацом, де в тиші ледьчутно ремигали корови та сонно дихали кури на віце-королівських вішалках; вінчув місячні вітри, які свистіли в темряві, відчував течію часу в темряві, бачивсвою матір Бендісьйон Альварадо в темряві: матуся замітала тим самим віником іззелених гілок, яким вона колись вимела звідси обгорілі листки - життєписиславетних мужів Корнелія Непота[13]мовою оригіналу, незабутню риторику Лівія Андроніка[14] таЦецілія Стадія[15], - все це стало сміттямтієї кривавої ночі, коли він уперше ввійшов до цього дому без господаря, дооселі влади, поки десь там на вулицях ще захищали останні барикади отісамогубці - прибічники уславленого латиніста генерала Лаутаро Муньйоса, царствойому небесне; в загравах пожеж пройшли вони удвох подвір’ям, переступаючи черезтрупи охоронців освіченого президента, - він, що аж зубами цокотів одлихоманки, та його матуся Бендісьйон Альварадо, озброєна тільки віником іззелених гілок, - вони піднялися сходами, натикаючись у темряві на мертвих конейіз чудової президентської стайні, що й досі стікали кров’ю від головноговестибюля до конференц-залу, важко було дихати від гіркого порохового диму тадуху кінської крові, - “ми побачили в коридорах сліди босих ніг, вимазанихкінською кров’ю, побачили на стінах відбитки рук, вимазаних кінською кров’ю, побачиликриваве озеро в конференц-залі, де стікало кров’ю тіло красуні-флорентійки увечірньому вбранні і з шаблею в серці, - це була президентова дружина; а поручлежала схожа на іграшкову балерину дівчинка, її чоло було пробите револьверноюкулею, - це була дев’ятилітня президентова донька; неподалік лежав труп самогоцезаря-гарібальдійця, президента Лаутаро Муньйоса, найспритнішого інайрозумнішого з- поміж чотирнадцяти генералів-федералістів, які зміняли одинодного біля керма вітчизни протягом одинадцяти літ кривавої боротьби за владу,- він був єдиний, хто посмів сказати англійському консулові “ні” своєю рідноюмовою, і ось тепер, покараний за свою хоробрість, він безпорадно лежав надолівці, босий, з розколотим кулею черепом, бо мусив вистрелити собі в рота,повбивавши спочатку свою дружину, доньку та сорок двох андалузьких скакунів,щоб не дісталися карателям із британської ескадри, - “отоді-то й сказав менікомандуючий Кітчнер, показуючи на труп: “дивись-но, генерале, це жде кожного,хто здійме руку на свого батька! пам’ятай про це, коли сам дійдеш влади!” - такі сказав, хоч він уже здобув тоді владу, - після стількох ночей безсонногоочікування, гамованої люті та принижень він таки здобув її: його булопроголошено верховним головнокомандуючим трьох родів військ і президентомреспубліки - доки в країні не буде відновлено порядок та економічнустабільність: так одноголосно вирішили останні вожді війн за федерацію, зазгодою сенату й палати депутатів і при підтримці британської ескадри, -“скільки я намучився за всі ті важкі ночі, коли грав у доміно з консуломМакдонеллом! от тільки спершу ні я, ні інші не вірили в це”, - та й справді, якбуло повірити в гармидері тієї моторошної ночі, якщо навіть БендісьйонАльварадо аж до самої смерті ще не могла повірити в його успіх, згадуючи сина,котрий не знав, із чого починати своє правління серед того неймовірногобезладу, - вони не знайшли ні травини для відвару проти лихоманки в цьомувеличезному домі без меблів, де не зосталося нічого цінного, крім загиджених мухамипортретів віце-королів та архієпископів могутньої колись Іспанії: рештупотихеньку розтягли попередні президенти, - на стінах уже давним-давно не булокилимів із зображеннями героїчних подій, спальні більше скидалися на казарми,скрізь виднілися сліди історичних побоїщ, гасла, що їх писали закривавленимипальцями ілюзорні президенти на одну ніч, - і ніде не було бодай циновки, щоблягти й добре спітніти в лихоманці, отож його мати Бендісьйон Альварадо зірвалаз вікна штору й закутала в неї сина - він лежав у кутку біля сходів, а вона тимчасом замітала віником із зелених гілок щойно пограбовані англійцямипрезидентські покої, замела весь поверх, відбиваючись віником від нападників,які намагалися зґвалтувати її за кожними дверима, - аж перед світом вона присіласпочити біля знесиленого лихоманкою сина, що обливався потом, загорнутий уплюшеву штору, на останній приступці головного входу спустошеного палацу, іпочала його втішати, силкуючись погасити гарячку своїми нехитрими міркуваннями:“синку, ти не лякайся, що тут усе догори дном, - треба тільки купити кільканайдешевших табуреток та розмалювати їх квітами й звірятами, я сама розмалюю, -казала вона, - та ще треба купити кілька гамаків - для гостей, без гамаків ніякне обійдешся, бо до такого дому, як цей, завжди може наїхати багато гостей,коли й не ждатимеш, - казала вона, - а ще треба купити стола, щоб було де їсти,залізні ложки й виделки, олов’яні миски, більше для нашого солдатського життянічого й не треба, от іще хіба путній глечик на воду, та грубка потрібна, та йусе, - врешті-решт, платитиме ж за все те уряд”, - утішала вона його, але вінне слухав її, пригнічений, бо перші проблиски ранку осяяли йому приховану досіправду: таж він усього-на-всього жалюгідний старий, якого трусить лихоманка, - вінсидів на сходах і думав гірко: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, ну його все кчорту, невже влада і є оцей дім, схожий на корабель, що йде на дно, і цей запахгорілого людського м’яса, яким тхне від коней, і цей скорботний світанокдванадцятого серпня, такий самісінький, як і щодень? в яку халепу ми вскочили,матусю!..” - він почував якийсь тваринний жах перед новим століттям пітьми, щосходило над світом без його дозволу; співали півні десь над морем, співалианглійці, підбираючи в патіо мерців, а його мати Бендісьйон Альварадо скінчиласвої радісні розрахунки: “я не боюся ні витрат, ні клопотів, синку, єдине, щомене лякає, - у цьому домі доведеться прати безліч простирадел”, - і тоді вінзібрався з силами у своєму розчаруванні і навіть утішив її: “нічого, матусю,спи спокійно, в цій країні жоден президент не втримається довго, - не мине йпівмісяця, як мене скинуть, ось побачиш!” - він і сам вірив у це - не лишетоді, а й щомиті протягом усього свого довжелезного життя, життя непохитногодеспота, і вірив дедалі сильніше, бо раз у раз переконувався, що за всі довгіроки його владарювання не було й двох однакових днів, і вбачав якісь таємніпідступи в тому, що прем’єр-міністр несподівано дозволив собі сказати правду узвичній своїй доповіді, яку робив щосереди, - він ледь-ледь усміхався: “не кажіть мені правди, ліценціате, а то явам, чого доброго, повірю!..” - і однією фразою зводив нанівець усю хитромудрустратегію уряду, розраховану на те, щоб він поставив свій підпис безрозпитувань, - “ніколи він не здавався мені таким розсудливим, як тоді, коливсе певнішими ставали чутки, ніби він на офіційних прийомах мочиться в штани,сам того не помічаючи”, - “як на мене, він робився дедалі суворіший, що більшейого змагала стареча неміч, коли він ходив уже в пантофлях, наче тяжкохворий, ів окулярах із однією дужкою, а замість другої була прив’язана нитка”, - “йоговдача ставала все крутішою, а чуття - несхибнішим, отож він відхиляв усенедоречне і не читаючи підписував усе, що слід було”, - “хай йому чорт, зрештою,ніхто на мене не зважає, - усміхався він, - уявіть собі, я наказав зробити увестибюлі великий дерев’яний засув, щоб корови не сновигали палацом, - і ось,будь ласка: вони знову тут! ану гей звідси!” - корова просунула голову у вікнойого кабінету і жувала паперові квітки з вівтаря вітчизни, а він тільки усміхався: “от бачите,ліценціате, я ж вам казав, - усе лихо цієї країни в тому, що ніхто на мене незважає”, - “його думки були навдивовижу ясні, як на його вік”, - щоправда,посол Кіплінг у своїх заборонених згодом мемуарах розповідав, що в ту порузастав його вкрай безпорадним та по-старечому недоумкуватим, на шкірі в ньоговиступала якась солона рідина, його всього роздуло, наче утопленика, і сам вінбув млявий, ніби утопленик, якого несе за водою, - “він розстебнув сорочку, щобпоказати мені своє пружне й лискуче тіло, тіло утопленика на суші, обліпленогоморськими паразитами: вони геть укрили його спину, мов те днище судна, підпахвами в нього завелися поліпи й дрібнесенькі молюски, але він був певен, щоце - перші ознаки стихійного повернення моря, “яке ви забрали, любий Джонсоне,бо моря - немов коти, вони завжди повертаються!..” - казав він, переконаний, щоколонії молюсків у нього в паху - таємничі провісники того ранку, коли вінвідчинить вікно своєї спальні і знову побачить три каравели адмірала всіхокеанів, котрого вже стомився шукати по всьому світу, щоб пересвідчитися, чиправду кажуть, ніби в того такі ж гладенькі, без ліній, долоні, як у ньогосамого, як у багатьох великих людей, знаних історії, - він наказав привестийого, хоч би й силоміць, бо інші мореплавці розповідали, що бачили його навласні очі, картографуючи незліченні острівці сусідніх морів та нарікаючи їхнайменнями королів і святих - замість колишніх імен завойовників, він шукав утубільців єдине, що його цікавило насправді, - якийсь надійний засіб протиполисіння; ми вже втратили будь-яку надію знайти того чоловіка, коли це раптомсам президент побачив його з віконця лімузина: перевдягнений у темну рясученця-францисканця, він торохтів тріскачкою, як покаянний грішник, середнедільного базарного натовпу, і весь його вигляд виказував таке духовнезубожіння, що годі було пізнати в цьому бідоласі колишнього мореплавця вчервоному мундирі, з золотими острогами на чоботях, котрий увійшов колись доконференц-залу врочистою ходою сухопутного загрібного, - та коли він наказавпосадити його в лімузин, того тільки й бачили: “наче крізь землю провалився,мій генерале!” - розказували, ніби він прийняв мусульманство, ніби він помер уСенегалі від пелагри, і його поховано в трьох різних могилах одразу, в трьохмістах на різних кінцях світу, - “та насправжки його не було ні в одній з тихмогил, земля його не приймала: йому судилося тинятись від могили до могили,поки й роду людського, таку він дістав кару за свої недобрі земні діла, бо цейчоловік був шахрай, мій генерале, і завдав людям більше лих, ніж диявольськийметал!..” - проте він уперто не віривцим балачкам і сподівався, що той колись таки повернеться, плекав цю надію насхилі своїх літ, коли міністр охорони здоров’я витягав пінцетом коров’ячихкліщів, які вп’ялися йому в тіло, авін правив своєї: це, мовляв, не кліщі, це ознаки того, що море от-отповернеться, - він говорив так переконливо, що міністр думав часом: “та вінзовсім не такий глухий, як прикидається на людях, і тільки вдає з себе дурня,коли змушений давати якусь не дуже приємну аудієнцію!” - але ретельнеобстеження було вкрай невтішне: виявилося, що артерії в нього немов скляні, внирках повно піску, наче на пляжі, а серце геть потріскалося без кохання, отожстарий лікар - на правах давнього приятеля - сказав йому прямо: “час уже кидатикермо, мій генерале! треба вирішити принаймні, в чиї руки ви нас передасте,інакше тут почнеться така веремія!..” - але він поспитав здивовано: “а хто цевам сказав, ніби я збираюся вмирати, любий мій лікарю? хай собі інші вмирають,на дідька воно мені! - і звів усе на жарт, - ось позавчора я бачив себе потелевізору - такий молодчага, що куди там! просто бик для кориди!” - ізареготав, згадавши, як із мокрим рушником на голові куняв перед німимтелевізором, бо в ці останні свої самотні вечори вже й не вмикав звуку, - тодівін і справді був рішучіший за бика на кориді: його зачарувала дружинафранцузького посла, а може, й турецького або шведського, їх було до біса, і всіна одне лице, спробуй розбери, та й було це так давно, що він уже навіть себене пам’ятав серед них - у мундирі для вечірніх прийомів, з непригубленимкелихом шампанського на святкуванні чи то роковин дванадцятого серпня, чи то перемогичотирнадцятого січня, чи то дня відродження - тринадцятого березня, хтозна, боза роки його режиму історичних дат назбиралося стільки, що він уже й сам не мігуторопати, котра з них до якого свята, йому вже не допомагали й скрученіпапірці, які він так ретельно ховав колись по закапелках, маючи надію на тізаписки, - даремна річ, бо врешті-решт він забув, що саме повинен пам’ятати, і,знаходячи в тайниках для меду свої папірці, нічого в них не тямив: “сьомогоквітня - день народження доктора Маркоса де Леон, треба послати йому в дарунокягуара”, - прочитав він якось, - то була його рука, але хто цей доктор Маркос -одному богу відомо, і він знову відчув, яка це принизлива і незаслужена кара,коли людину зраджує власне тіло, - він осягнув це задовго до незабутніх часівХосе Ігнасіо Саенса де ла Барра, впіймавши себе на тому, що майже нікого невпізнає на багатолюдних прийомах, не може згадати, де тут хто, - і це він,котрий пам’ятав імена й прізвища мешканців будь-якого з найвіддаленішихпоселень у своєму безмежному царстві скорботи! а тепер, навпаки, уздрівши вюрбі якогось знайомого хлопця, він злякався, що не може згадати, де його бачив,і звелів охороні заарештувати того хлопця: “нехай посидить, поки я згадаю!” -бідолашний хлопець-горянин просидів у в’язниці двадцять два роки, повторюючиправду, яку слідчі й самі легко встановили першого ж дня: що звати його БрауліоЛінарес Москоте, що він законний син розлучених батьків - матроса річковогофлоту Маркоса Лінареса та Дельфіни Москоте, власниці розплідника мисливськихсобак, із якими полюють на ягуарів, що обоє вони мешкають у Росаль-дель-Віррей,що сам він уперше в столиці, що мати послала його продати двох цуценят наберезневі свята, що він приїхав сюди на позиченому віслюкові, що в нього небуло ніякого іншого одягу, крім того, в якому його заарештували, що він зайшовдо харчівні біля ринку - випити чашечку кави та розпитати перекупок, чи незнають вони кого-небудь, щоб купив двох цуценят мисливської породи дляполювання на ягуарів, але перекупки сказали, що не знають, і тут загулибарабани, вибухнули петарди, звідусіль загукали: “їде, їде!” - отож він спитав,хто їде, і йому відповіли: “а хто, по-твоєму, може їхати? наш володар!” - тодіхлопець поклав цуценят у перший-ліпший ящик і попрохав перекупок: “нагляньте заними, будь ласка, поки я повернуся!” - а сам виліз на якесь вікно і черезголови юрби побачив охорону верхи на конях у золочених попонах та з плюмажами,побачив карету з драконом, символом вітчизни, побачив руку в порванійрукавичці, бліде, як у мерця, обличчя, скорботні неусміхнені уста володаря,сумні очі, які зненацька розшукали хлопчину, мов ту голку в купі голок, палець,що вказував на нього: “оцього, що виліз на вікно, заарештувати! хай посидить,поки я згадаю, де я його бачив”, - наказав він,- “і мене схопили, мене лупцювали, з мене здирали шкіру шаблею, менепідсмажували на вогні, аби тільки я зізнався, де мене бачив раніше володар”, -але з хлопця не могли вирвати нічого, крім єдиної святої правди, яку вінповторював день у день катам із портової фортеці, так затято й мужньо стояв насвоєму, що зрештою він змушений буввизнати свою помилку: “я таки не стрічав його, але нічого вже не вдієш, -сказав він, - із ним так погано повелися, що коли б він і не був ранішеворогом, то зробився ним, бідолаха”, - отож нещасного хлопця згноїли живцем ув’язниці, поки він самотньо блукав поцій оселі примар, думаючи: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, допоможи мені,зглянься наді мною, я гину без твоєї руки!” - бо нащо ж були потрібні стількиславетних діянь, якщо нині вже неспромога навіть згадати їх, щоб утішитисяними, щоб живити ними свою душу, щоб жити ними в цьому болоті старості, коли інайбільше горе, і найбільша радість - усе, чого він зазнав у пору своєї величі,- безнадійно вислизнули в щілини його пам’яті, хоч як він, наївний, силкувавсязаткнути ті дірки згорнутими папірцями, - він страждав, що так і не взнаєніколи, хто ж така Франсіска Лінеро, дев’яносто шести літ, котру він наказавпоховати з королівськими почестями, як того вимагала цидулка, написана колисьдавно його рукою; він був приречений владарювати наосліп, хоч і ховав у шухлядістолу одинадцять пар непотрібних окулярів, які вже давно йому не допомагали, -час від часу він надягав їх, аби ніхто не здогадався, що насправді співрозмовникидля нього - лише привиди, чиїх облич він не впізнає, а голосів не чує, і тількиінтуїтивно вгадує, хто перед ним; він був зовсім уже нікудишній - здавалось,от-от помре, отож і не диво, що міністр оборони так перелякався на одній заудієнцій, коли, на лихо, він чхнув,і міністр мовив йому: “на здоров’я, мій генерале!” - він чхнув удруге, іміністр повторив: “на здоров’я, мій генерале!” - він чхнув утретє, - “наздоров’я, мій генерале!” - “та коли він чхнув удев’яте, я вже не казав “наздоров’я, мій генерале!” - я вжахнувся, побачивши його спотворене обличчя, йоговитріщені очі, які безжально забризкували мене сльозами, що ринули вже зтрясовини агонії, його висолоплений, наче у вішальника, язик, - ця старазвірина конала в мене на руках, і не було нікого, хто б міг посвідчити потім,що я не винен, - отож я кинувся було мерщій тікати з канцелярії, поки не пізно,але він мене зупинив, владно гримнувши між чханням: “не будьте боягузом,бригадний генерале Росендо Сакрістан! стійте спокійно, хай вам чорт, - я нетакий дурень, щоб умерти отут перед вами!” - і так воно й було, бо, хоч він ідалі собі чхав, - достоту на грані смерті, пливучи в нетямі серед цихполудневих світляків, - та з усієї сили чіплявся за свою віру: його матусяБендісьйон Альварадо не дасть йому отак безславно вмерти - від чхання, та ще йпри своєму підлеглому, - “нізащо! краще смерть, ніж така ганьба, краще житисеред корів, аніж серед людей, котрі ладні покинути тебе здихати всім напосміховище! ну їх усіх до дідька!” - він більше не сперечався про бога зпапським нунцієм: навіщо тому знати, що вінп’є шоколад із ложечки, - і не грав більше в доміно: боявся, що йому почнутьпрогравати з жалю, - він не хотів нікого бачити, щоб ніхто не додивився, що він- хоч і стежить за собою з усіх сил, хоч і намагається не тягти своїплоскостопі ноги, які, зрештою, тяг споконвіку, хоч і соромиться своїх літ, -стоїть на краєчку безодні горя, як ті сердешні останні диктатори, котрих вінтримав у будинку над скелями, наче якихось в’язнів, а не політичних емігрантів,- щоб вони не заражали світу чумою своєї нікчемності; він мучився, згадуючи насамоті той паскудний ранок, коли він заснув у басейні свого патіо, приймаючицілющу купіль, - “мені снилася ти, матусю., снилося, що де ти сотворила цикад,які дзвеніли у мене над головою поміж квітучого гілля мигдалю, снилося, що цети розмалювала своїми пензликами барвисті голоси іволг”, - і раптом вінпрокинувся від нежданого виверження свого нутра, - “я прокинувся, матусю, відбезсилої люті, від сорому, прокинувся у споганених водах, де плавали пелюсткимальви, материнки та свіжого помаранчевого цвіту, де плавали черепахи, якізраділи золотавому й ніжному генеральському лайну в пахучих водах басейну, - оттобі й маєш!..” - але він стерпів цю ганьбу, стерпів ще не один підступ своєїстарості, - тільки скоротив до мінімуму прислугу, аби менше було зайвихсвідків: ніхто не мусив бачити, як вінудень і вночі блукає, мов неприкаяний, оцим нічийним домом, обгорнувши головузмоченим у горілці ганчір’ям, та аж виє з відчаю, знавіснілий від запахукамфори й від нестерпного головного болю, хоч навіть своєму особистому лікаревіні разу не прохопився й словом, що в нього болить голова, бо добре знав: цей.біль - від старості, і нічим тут не зарадиш; ще задовго до того, як небо облягалигрозові хмари, він відчував, що біль наближається кам’яним громом, і наказував:“щоб мене ніхто не смів турбувати!” - - а коли в скронях у нього хтось нібипочинав крутити турнікет, кричав: “нікому сюди не заходити, що б там нескоїлося!” - пекельний турнікет крутився й далі, і йому аж череп тріщав: “невпускати нікого, навіть самого Господа бога - волав він, як навіжений, - якздихатиму, й то не впускати! к чорту всіх!” - немилосердний біль засліплювавйого, не давав йому дихнути, не давав навіть подумати про цей довічний відчай,- та ось починалася благословенна злива, і він ніби вдруге на світнароджувався, і кликав нас до себе, - ми подавали йому на столик перед німимтелевізором тушковане м’ясо, квасолю з салом, кокоси, смажені банани, - неймовірнавечеря, як на його вік! а втім, їжа вичахала, бо він так і не куштував нікого,поки дивився якийсь давній пригодницький телефільм і доходив висновку: урядявно намагається щось приховати від нього, - мало того, що показують той самийфільм, то ще й якось не так крутять, - “хай йому чорт, - заспокоював він себе,- якби там справді щось погане скоїлось, я вже досі знав би”, - і він кунявсобі й далі, не беручись до вечері, аж поки дзвін собору не бив восьму, - тодівін зводився і викидав страву до вбиральні, як робив це вже давно, в один і тойже час, аби ніхто не здогадався про цю ганебну річ: його шлунок не приймаєніякої їжі, - а він же хотів, щоб люди й досі бачили його таким, яким вінзалишався в легендах славетних своїх часів, бо нині міг жити хіба що самимитими легендами, коли його охоплювала лють на себе самого після кожногопринизливого випадку - із тих, які на старість не дивина; він волів би забути,що ледве живий, що це він пише на стінках убиралень: “ХАЙ ЖИВЕ ГЕНЕРАЛ! СЛАВАСПРАВЖНЬОМУ МУЖЧИHI!”; що він якось тайкома вжив чудодійного зілля, щоб за однуніч тричі побути з трьома різними жінками, і розплатився за цю свою старечунаївність сльозами - не так від болю, як від безсилої люті, - вчепившись заланцюжок водозливу в убиральні, він плакав: “матусю моя ріднесенька БендісьйонАльварадо, покарай мене, очисть мене своєю вогненною водою!..” - а втім, вінкраще за будь-кого знав, що тоді, як і завжди, в постелі йому бракувало нечоловічої снаги, а кохання, бракувало інших жінок, не таких, як ті нікчемні,котрих йому постачав його приятель прем’єр-міністр, - “аби я, чого доброго,зовсім не відвик од цього діла після того, як закрили сусідню жіночу школу!” -це були безкості самиці, - “тільки для вас, мій генерале!” - їх привозилилітаками просто з амстердамських вітрин, з будапештського кінофестивалю, зіталійського узбережжя, - “мій генерале, погляньте лишень, яке це чудо!” - цебули найвродливіші жінки світу, вони чекали на нього в позі скромних учительокспівів у напівтемному кабінеті, артистично роздягалися й лягали на плюшевийдиван, - на їхній ніжній, золотавій, наче меляса, шкірі, ніби відтиснутіфотоспособом, залишалися смужки від купальника, і пахло від цих неймовірнихкрасунь ментоловою зубною пастою та квітковими лосьйонами, - та поруч лежавякийсь незворушний величезний віл, - “наче він із цементу зроблений! що ятільки не витівала, щоб розворушити його, до яких способів не вдавалася, а віннавіть уніформи з себе не скинув!..” - зрештою йому набридла ця хваленакрасуня, ця холодна мертва риба, і він сказав їй: “ну, досить! іди собі, дочко,в черниці!” - проте власна млявість так занепокоїла його, що того ж вечора,годині о восьмій, він застукав у пральні жінку, яка саме несла прати солдатськубілизну, і одним махом повалив її на порожні ночви, - вона скочила й хотілавтекти, злякано виправдовуючись: “сьогодні я не можу, генерале, їй-богу, менеякраз навідав вампір!..”, - але він притис її обличчям до пральних дощок і взявїї ззаду з таким біблійним запалом, що в бідолашної жінки аж серце хруснуло, івона простогнала: “ну й звір же ви, генерале!.. ви наче на осла вчилися!..” - айому цей стогін болю полестив більше, ніж найсміливіші дифірамби йогопрофесійних підлабузників, отож він призначив тій пралі довічну грошовудопомогу на виховання дітей і вперше за стільки років знову заспівав, кладучикоровам на ніч корму: “пресвітлий місяченьку!” - співав він без гадки просмерть, бо навіть в останню ніч свого життя не міг дозволити собі такуслабкість - думати про щось безглузде; він перелічив корів, раз і вдруге,виспівуючи: “ти шлях осяваєш мій темний, ти зірка моя провідна!” - чотирьохкорів таки десь не було; і він повернувся в палац, перелічив курей, що спали навіце-королівських вішалках, перелічив сонних птахів перед тим, як понакриватиклітки полотняними накривалами, - “сорок вісім”, - підпалив сухі коров’ячікізяки в коридорах, від вестибюля аж до конференц-залу, і згадав далекедитинство, і вперше по-справжньому побачив себе самого, тремтячого від холодуна крижаному вітрі плоскогір’я, побачив свою матусю Бендісьйон Альварадо - воназабрала в шулік на смітнику трохи баранячих тельбухів і збиралася готуватиобід; пробило одинадцяту, і він пішов гасити світло, ще раз оглянув палац,присвічуючи собі лампою, побачив себе самого в темних дзеркалах - ажчотирнадцять генералів брело з лампою в руці; побачив у глибині дзеркала вмузичній залі корову, яка лежала догори черева, - “ану гей звідси! - гукнув вінна неї, - здохла вона, чи що? от тобі й маєш!..” - він пішов сказати охороні,що в дзеркалі мертва корова, і наказав прибрати її завтра вдосвіта, -“обов’язково прийміть її геть, бо налетить повно грифів!” - розпорядившись так,він із лампою в руці заходився шукати в колишніх канцеляріях на нижньомуповерсі трьох інших корів, які десь заблудилися, - він шукав їх у вбиральнях,під столами, в кожному дзеркалі, а потім піднявся сходами нагору і оглянув тамкімнату за кімнатою, але знайшов лише квочку, яка вмостилася під рожевоюмоскітною сіткою якоїсь послушниці давніх часів - він навіть імені її не пам’ятав;потім він з’їв ложку меду на сон грядущий, заховав банку з медом назад утайник, - на очі йому потрапив папірець, де була записана якась знаменна дата,пов’язана із славетним поетом Рубеном Даріо - “хай возсідає він одесную бога!”- він знову згорнув папірець і поклав його на місце, повторюючи подумкимолитву: “отче і вчителю наш, чудотворцю небесний, ти, що тримаєш літаки в небіта кораблі на морі”, - наче безнадійно хворий на безсоння, тягнув він своївеличезні ножища крізь останні перебіжні світанки - зелені спалахи маяка,наслухаючи гомін вітрів, які оплакували море, і в душі його лунала музикаякогось весілля, де його колись мало не вбили - по-зрадницьки, в спину - черезнедогляд господа бога; зненацька він наткнувся на корову, одну з тих, що заблудилися,і заступив їй дорогу: “ану гей звідси!” - завернувши корову, він рушив доспальні і, йдучи повз вікна, побачив у кожному з них безліч вогнів: тосвітилося місто без моря, - він відчув гарячий дух його загадкового нутра, йоготаємничий одностайний подих, він побачив місто двадцять три рази, і раптом, якзавжди, відчув непозбутній болісний острах перед мінливістю цього безмежного,незбагненного океану - народу, що спав, приклавши руку до серця, - і нараз в ін збагнув, як ненавидять його ті, що любили його найбільше, - йому ставилисвічки, наче святому, йому молилися, аби він полегшив муки породіль і врятувавумирущих, - і проклинали ту, котра його народила, коли бачили його сумні очі,скорботні уста, руку замисленої нареченої за віконцями з куленепробивного склав сомнамбулічному лімузині давніх часів; ми цілували слід його чобота в багнюці- і проклинали його, зичили йому лютої смерті, коли спекотними вечорами бачилизі своїх патіо мандрівні вогні у вимерлих вікнах президентського палацу; “ніхтонас не любить”, - зітхнув він, зазирнувши в колишню спальню покійноїптахівниці, яка розмальовувала іволг, у спальню своєї матусі БендісьйонАльварадо, чиє тіло давно вже стало прахом, - “доброї смерті, матусю”, - сказаввін їй, - “доброї смерті, синку”, - озвалася вона зі свого склепу; рівно одванадцятій він повісив лампу на гачок біля дверей, і зненацька йому аж подихзабило: смертельно занила грижа, засвистіла моторошно, біль заповнив собоюцілий світ; востаннє він зачинив двері спальні на три замки, три засуви й тризащіпки, приніс останню жертву своєму переносному пісуару, влігся на долівці,як був: у штанях із грубої тканини, що їх він носив удома з тих пір, колискасували аудієнції, в смугастій сорочці без накладного комірця, в тапочкахінваліда, - ліг долілиць, підклавши під голову правицю замість подушки, івідразу ж заснув, але по другій раптово прокинувся, увесь мокрий від поту, - ажодежа на ньому прилипла, - прокинувся очманілий від передчуття циклону, - “хтотут?” - поспитав він тремтячим голосом, бо хтось же гукав його уві сні, тількичомусь назвав його чужим іменем: “Никаноре!” - і вдруге: “Никаноре!” - хтосьувійшов до кімнати, не відсуваючи засувів, бо міг заходити й виходити самохіть,проникати крізь які завгодно стіни, - і тоді він побачив її, “це була смерть,мій генерале, ваша смерть!” - одягнена в лахміття, наче покаянний грішник, зкостуром у руш, - навколо її черепа в’юнилися могильні трави, а з тріщин укістках росли земляні квіти, і древні здивовані очі її дивилися з глибиниоблізлих очниць, - тільки побачивши її на повен зріст, він збагнув, що це вона кликала його: “Никаноре! Никаноре!” - боцим найменням смерть зове всіх людей, коли приходить по наші душі, - але вінскрикнув: “ні, смерте, мій час іще не настав!.. я маю вмерти уві сні, в сутініканцелярії, як споконвіку роковано мені віщими водами в мисках ворожок!..” - тасмерть одказала: “ні, генерале! ви вмрете зараз, отут, і вмрете, як є: босий, уцьому жебрацькому вбранні, що на вас! хоч ті, хто знайде ваше тіло, скажуть, щознайшли його на підлозі в канцелярії, - в полотнянім мундирі без ступеневихзнаків, із золотою острогою на лівому закаблуці, - вони скажуть так, щоб несуперечити віщуванням ваших ворожок!” - так воно й сталося, - тоді, коли віннайменше цього хотів, коли він після стількох років безплідних ілюзій тільки-нопочав здогадуватися, що люди не живуть, хай йому чорт, а животіють, коли віносягнув, хоч і пізно, що найдовше і найдіяльніше життя марнується на те, щобнавчитися жити; він повірив колись, що не здатен кохати, бо так вирекли йомуйого загадкові німі долоні, на яких не було ліній долі, та незримі прикметикарт, - і він спробував одурити свою безславну судьбу ревним поклоніннямпорочній самотності влади, - він зробився добровільною жертвою власної секти,щоб спопеліти в полум’ї цього вічного жертовника, - він віддавався злочинам ібрехні, він блаженствував у безбожжі та безчесті, і подолав свою гарячковужадібність і свій природжений страх лише для того, щоб до кінця свого вікузберегти в руці свою скляну кульку, не розуміючи, що це - бездонне зло,пересичення яким породжує новий апетит, - “до кінця всіх віків, мій генерале!”- він знав ще з самого початку, що його обдурювали, аби догодити йому, що йомулестили небезкорисливо, що скрізь на його шляху силоміць, зброєю, зганяли юрбилюдей з їхніми радісними вигуками і продажними гаслами: “ХАЙ ЖИВЕ У ВІКАХ ЙОГОПРЕВОСХОДИТЕЛЬСТВО!” - і він, старіший за свій вік, зучився жити цимзлидарством слави, бо впродовж своїх незчисленних літ пересвідчився, що брехнязручніша за сумнів, вигідніша за кохання і тривкіша за правду; він уже нічомуне дивувався, коли дожив до ганебної фікції - правління без влади, прославляннябез слави і покори без авторитету, коли в потоці жовтого листя своєї осеніпереконався, що ніколи не був цілковитим господарем своєї влади, приреченийпізнати життя лише з вивороту, а не з лиця, приречений розгадувати шви ірозплутувати нитки піткання та вузли основи химерного гобелену уявноїдійсності, так ніколи й не здогадавшися, що єдино реальним було те, видиме,життя, яке ми бачили зовсім з іншого боку, ніж ви, мій генерале, - з бокузлидарів: тут текли жовтим листям наші незліченні літа страждань і нашіневловні миті щастя; тут кохання несло в собі зародок смерті - зате це булосправжнє кохання, мій генерале; тут ви самі були всього-на-всього непевнимпривидом зі скорботними очима, які дивилися на світ крізь запилену фіранку навіконці поїзда, ви були самим лише тремтінням безмовних губ, миттєвим помахомбозна-чиєї руки в атласній рукавичці, руки старого без долі, - ми так ніколи йне дізналися, ні хто він такий, ні який він із себе, і чи не гра уяви - цейбезглуздий тиран, котрий не знав, де лицевий, а де зворотний бік цього життя,яке ми любили так палко і так невситимо, а ви боялися навіть уявити собі, боялисядізнатися про те, що ми добре знали: це життя - важке ñ скороминуще, алеіншого немає, генерале! - що ж, ми знали, хто ми такі, а він так ніколи й неосягнув ні себе, ні нас, цілий вік прислухаючись до ніжного свисту своєї грижі,грижі старого мерця, якого смерть зрубала під корінь одним ударом, - крізьтемний шерех останнього скрижанілого листя своєї осені летів він до похмуроїкраїни забуття, із жахом учепившись у зітліле лахміття вітрил на суденцісмерті, чужий несамовитим людським юрбам, які вийшли на вулиці і заспівали відщастя, і вже навіки байдужий до музики визволення, до святкових феєрверків, дорадісних дзвонів, які принесли світові добру вість про те, що безмірний часвічності нарешті скінчився.