Страница 42 из 46
Близько сьомої вечора заходжу до Тані, Деки поки нема. Вона порається за столом, нарізає квадратиками сир, складає їх на тарілку з порізаною копченою ковбасою і запрягає мене відкоркувати пляшку червоного вина. Я дивуюся й запитую, яке сьогодні свято.
«Мені сьогодні дуже паршиво».
«Що сталося?»
«А, — махає рукою, у неї настільки бліде й розгублене обличчя, що ось-ось потечуть сльози, — потім скажу. Хочу посидіти з вами, як у старі, добрі часи, побалакати про що завгодно».
«Таня...»
«Вова написав, щоб його не чекала».
Пауза.
Закручую штопор у корок і повільно тягну на себе, в мене нічого не виходить, ставлю пляшку на підлогу, затискаю ногами і пробую ще раз. Ледве-ледве справляюся, сміюся із себе, мабуть, це дистрофія. Таня кисло усміхається, на мить відірвавшись від своїх сумних думок. Не знаю, як їй зарадити. Коли западає тривала мовчанка, я кажу, що все, Танюша, минеться, Вова Бера — серйозний пацан і, думаю, з тобою хоче поступити тільки чесно (раз таке написав), він розуміє, що ти молода і в тебе все попереду, що твоя молодість не заслуговує на довгі роки чекання, поки він не відбуде свій термін; пауза; Таня, якщо він сказав, щоб ти його не чекала, значить, він тебе справді любить, і це, як на мене, якась найвища стадія любові — без поневолення всілякими зобов'язаннями того, кого любиш, ти мусиш це розуміти саме так; пауза; думаю, він би з цим погодився. «Віталя, я не уявляю, як мені без нього жити! Розумієш?!»
Заходить Дека, кидає на Таню уважний погляд, придивляється і розпитує, що сталося. Вона відразу бере себе в руки, усміхається, ніби нічого не бувало, і запрошує до столу. Таня одягнута в тонкий бежевий светр, що облягає її гарні груди, руки та спину, тримається рівно, впевнено, іронічним, наказним тоном примушує вечеряти, і тільки в синіх очах ще не гаснуть тривога і смуток. Розливаю в горнятка червоне вино, відчуваю його добрий запах, ми п'ємо за те, щоб у нас усіх було все добре. Банально і просто. Таня каже, що має прийти ще й Хо-хо, але цей завжди запізнюється. Ми їмо, а вона спостерігає за нами і сміється. Я запитую, чого їй весело.
«Так люблю дивитися, коли мужики хавають, вони тоді схожі трохи на псів — їдять швидко, і трохи на дітей — бо такі незахищені».
«Я буду псом» — вигукує Дека, починає гавкати й накидається на мене, аби вкусити.
«Ану пішов, ану пішов звідси!» — кричу на нього, і Дека залазить під стіл, скавулить. Таня, певно, шокована побаченим, оторопіло дивиться на мене й каже, що ми придурками були і придурками помремо.
«Ату її, ату!» — Дека хапає Таню за ногу, і вона з вереском вискакує з-за столу. В кімнату заходить Хо-хо, але незграбно, задом. Ми здивовано стежимо за ним, кожен, завмерши на своєму місті, і лише тоді, коли він зачиняє ногою двері й розвертається до нас, тримаючи перед собою програвач на платівках, починаємо сміятися. Хо-хо також недоумкувато зиркає на кожного з нас, особливо на Деку, який так і не вибрався з-під столу.
«В нього що, температура?»
Ми з Танею регочемо, а Дека насуплено бурмоче, що це в тебе, шланг заштопаний, температура. Хо-хо ставить програвач на підлогу, вмикає в розетку, дістає з коробки платівку.
«Ану, ну, що він там притарабанив, — кажу я, — маестро, музику».
«Польські народні, катят?» — запитує він.
Таня пропонує сідати за стіл і менше патякати. Після кількох чарок ми з Танею виходимо на перекур у рекреацію, але оскільки там курить п'яненька компанія, йдемо на балкон.
«Ну, а як у тебе справи?» — запитує в мене, вітер розвіює її волосся, і вона зараз надзвичайно красива. Навіть не знаю, що на це відповісти, Таня ніби читає мої думки і говорить: кажи, як є. Таня розпитує про батьків, коли планую їхати додому. З жаром у грудях виливаю їй душу, що, певно, скоро повернуся в Тернопіль, можливо, що навіть через тиждень, батько доживає останні місяці, треба встигнути, він і так злиться.
«А як на особистому фронті?»
«Таня, я, здається, втратив усе, що тільки міг втратити».
«І нічого неможливо повернути?»
«Не знаю».
Таня затягується і дивиться вдалину, де місто поволі поглинають вечірні сутінки. Я думаю про своє. Краєм ока стежу за її обличчям. Таня бліда й схожа на воскову фігуру, навіть тонка цигарка в її завмерлих пальцях виглядає несправжньою. Вона повертає до мене голову з дивним виразом обличчя, ніби згадує важливе і хоче про це сказати, розпитує про Ліду, не вірить, що у нас усе так повернулося. Глухим голосом кажу, що сьогодні піду до неї. Да-да, підбадьорює мене, ти маєш це зробити, треба боротися, навіть коли здається, що все. Ми докурюємо, але йти ще не хочеться. Думаю: скоро почнеться дикий дубак, а в мене нема нічого з теплого одягу, не знаю, як пережити зиму, особливо непокоїть взуття: старі зимові черевики тріснули в лівій підошві й подерлися на носі, навіть нема що ремонтувати. Дека казав, що в Чернігові на гуманітарні знайде мені теплу куртку, а ось взуття доведеться купувати нове та якісне, збирати гроші — і купувати; не візьмеш же, сміявся він, недоноски після якогось тупого араба чи американця, в якого на ногах був грибок та інші неприємні речі. Да, всі ці ескімоси, араби, апачі, зулуси... всі вони нечистоплотні. Тому взуття після них краще не брати; куртку, піджак — ще куди не йшло, а взуття — в жодному разі. Таня несподівано запитує, чи вирішилися мої проблеми; пауза; в Тернополі... Думаю, скоро вирішаться. Вона здивовано дивиться на мене, ніби не розуміє, що я маю на увазі.
«Таня, — кажу їй чесно, — я не знаю, чи мені треба туди їхати, розумієш — як би це пояснити переконливіше? — мені там можуть відірвати...»
«Віталя, — перебиває мене, — тобі треба їхати, ти сам це знаєш, відклади зараз усе, батько — найголовніше».
Повертаємося до наших, Хо-хо й Дека сидять один навпроти одного, гаряче сперечаються, хто найкращий викладач на факультеті. Дека каже, що його круто вставляє тільки теорія музики. А Хо-хо триндить, що потрібна також і майстерність, бо який ти музикант без майстерності? ніякий, сам подумай: ну кому нада крейзі-інтелектуал із дерев'яними пальцями, який не здатний зіграти свою партію? музикант має бути віртуозом, і нас не повинно хвилювати, що він думає про Мерло-Понті чи Адорно. Ти задрав мене зі своєю блядською майстерністю, не погоджується з ним Дека, я не хочу бути механічною мавпою, треба мати й серйозні уявлення про музику. Ми з Танею перебиваємо їх, що закінчується вино, треба змотатися в магазин, у вас є прекрасна нагода договорити по дорозі. Вони підводяться, бурчать і виходять. Я думаю про Таню і Беру.
«Що робитимеш?» — дивлюся на неї. Її обличчя здригається, очі стають заляканими, вологими, втомлено каже:
«Я не можу стільки про це думати. А ти що будеш робити?» — несподівано відчайдушно сміється.
«Піду до Ліди, хоча мені Валєра заборонив».
Таня каже, що знає цього Валєру, він із багатьма пересварився, в нього чимало ворогів. Це мені на руку — думаю про себе. Я все одно піду до неї. Коли приходять Дека та Хо-хо, я випиваю з ними і збираюся до Ліди. Таня каже: бережи себе; я цілую її в щоку й виходжу.
Біля Лідиних воріт перш аніж відчинити хвіртку, я кілька хвилин вагаюся, чи заходити. Мені раптом здається, що наш зв'язок — це вже давня історія, яка навряд чи по-справжньому й існувала, ніби з того часу минув не місяць-другий, а кілька довгих і безжальних років, що приборкали наші серця, пригасили почуття, і в пам'яті все покрилося пеленою байдужості. Думка про те, що невідомо, чи вдасться коли-небудь побачити Ліду, ніби сама підштовхує моє безвольне тіло до дверей, підіймає в'ялу руку і змушує натиснути на кнопку дзвінка. Мене трусить, ніби в лихоманці, я так хвилююся, що боюся втратити рівновагу і не звалитися на землю. Ліда відчиняє, на мене ллється коридорне світло, в її прохолодних, байдужих очах на якусь мить спалахує вогник зацікавленості, але одразу гасне, і я розумію, що, прийшовши сюди, зробив дурницю. Нічого не говорю, лише невпевнено дивлюся на неї. Які тут ще потрібні слова? Я прийшов просити прощення, щоб залишитися з цією жінкою, або по зневагу, яка мене прожене. Хочеться плакати, гостро відчуваю жалюгідність, яка мені інколи притаманна.