Патетичний блуд

«Дека, мені треба селітру, порох, бензин і купу сірників».

«Ти задовбав».

«Дека, я в натурі. Сьогодні».

«Ну...»

«Без «ну». Сьогодні».

Він підводиться з ліжка, солодко потягується, повільно одягає штани і врешті погоджується, але не обіцяє, що все необхідне знайде до вечора, можливо, прийдеться один-два дні почекати. Я почекаю, якщо така біда. Після того, як умивається, чистить зуби і ставить чайник на електроплиту, каже, що бачив Таню, вона ображається — давно до неї не заходимо. Добре, на днях провідаємо, але ти мені знайди те, що треба. За вікном похмурішає, захмарюється, зривається вітер, небо прориває важкий, шквальний дощ. З безнадією дивлюся на це, бо така раптова зміна погоди й похолодання мені не на руку. Дека каже, що ось і гаплик теплу, така осінь буде аж до зими. По підвіконні прискореним темпом тарабанить дощ, нині навряд чи висуну з общаги носа, не маю парасолі. Ми п'ємо чай, триндимо, так минає година. Дека каже, що кілька пачок патронів від «макара» бачив удома в знайомого студента-баяніста, він живе недалеко, у хрущовці відразу за музпедом, його старий — капітан у місцевій військовій частині, а патрони, мабуть, запаси з радянських часів, так от, той баяніст умні книги збирає, дипломну пише з музичної естетики чи іншої туфти, можна буде йому потрібну книгу підкинути. Я кажу, що подарую йому «Філософію мистецтва» Шеллінга, бо кращого поки нічого не маю, за дві пачки патронів — канає? Дека позіхає, що з ним перетре. Пауза. Баяніст хрєновий; і чого в баяністів, бляха, є патрони, а в мене нема? І на фіга баяністам патрони? Його ж баян від них краще не гратиме. Дека запитує, чи буду хряцати. Звичайно, що буду, зранку ні хріна на кишку не кинув, від голоду — дикий підсос, а ти думав, чайочком відмажешся? Дека усміхається, висипає на сковорідку вчорашню варену картоплю, ложкою згрібає її в одну купу і збоку вибиває два яйця, які одразу починають смачно шкварчати.

«Старий, — усміхаюся до нього, — я так люблю шару, що навіть не уявляю, як без неї житиму; нічим себе не париш, живеш — як дихаєш, а що буде колись — боюся про це навіть думати».

«Да, — каже він із задумою, — цей час ми будемо згадувати як найщасливіший період нашого життя, Віталя, згадаєш мої слова, ми цього поки не розуміємо, але минуть роки, тільки тоді...»

«Як я люблю їсти, — беруся за картоплю зі смаженим яйцем — до речі, тобі за це воздасться». Потім ідемо до мене, він бере з полиці запилений томик Шеллінга, який я навіть не розкривав і до якого останнім часом торкалися своїми лапками тільки таргани. «Пензлюй вже до свого баяніста, бо я хочу спати. Хай мені присниться Марлен Дітріх у молодості або Жульєт Бінош на крайняк».

«І будеш дрочити?»

«Після Даші не маю сили».

«Дивися, щоб не загнала тебе».

Певно, думає, що я безнадійний, але ж сам нічим не кращий: бухає, займається розпустою, допомагає здійснитися моєму злу (знає, що я хочу підпалити колимагу Валєри). Я можу йому про все це сказати, але тоді наша розмова затягнеться на годину-другу, погрузне у глибинах людської мудрості й дурості, з обов'язковим згадуванням великих імен... яка нудьга, спати, спати і ще раз спати. Найголовніше, що Дека мене любить. Він іде шукати баяніста. Пауза. Бляха, чого людям так подобається, коли їх люблять? Вони тоді ладні крутити хвостом, як гарний песик за шмат ковбаси, і забувати про все на світі. Відчувати насолоду від любові ближнього до себе або нав'язувати свою любов ближньому — це споживацька стратегія. Інколи межа між щирими любовними почуттями і цим шкурництвом така ілюзорна, що стає страшно, особливо тоді, коли матиме у плітках людей подвійне трактування. Раптом я розумію Ліду, чого вона так прохолодно поводиться зі мною. Невже їй накапали, що я нікчема й покидьок? Кому це потрібно? Не вірю, що наш розрив відбувся через мою дурнувату писанину та банальну фразу «поки не старе тіло». Вона ж розумна жінка і сама повинна думати про ці речі. Зрештою, це трапилося тоді, коли я гостював у Деки в Чернігові. Хто з нею міг говорити про мене? Валєра? Настя? Навряд чи Ліда з нею знайома. А може це на краще, що я залишаюся сам? Ні від кого нічого не чекаєш, ні з ким нічого не ділиш, усе — страхи, мрії, бажання — носиш у собі, з усім злом і добром.

Уже дві години, як сидимо з Декою за моїм столом: він розбирає патрони — витягує плоскогубцями кулі з гільз і висипає порох на аркуш паперу (баяніст, мудило рідкісне, на Шеллінга поміняв лише одну пачку). Поруч нього я — на інший папір акуратно зчищаю із сірників сірку. Боюся, що пороху буде мало. Закінчивши з патронами, Дека допомагає мені. П'ємо пиво «Губернатор» і продовжуємо. Він ніяк не може вкурити, на хріна мені робити цей «бікфордів шнур»; пояснюю, що це дасть змогу відбігти метрів на сімдесят-сто від машини й загубитися, якщо дасть Бог, в інших вуличках.

«Ти доганяєш, що таке знаходитися від місця злочину на відстані ста метрів? ти зможеш розчинитися і заникатися, щоб тебе не побачили ніяка мішком прибита бабуся чи випадковий алкаш-приблуда».

«Ну прямо тобі голівудівський бойовик», — сміється Дека. Він кепкує, що підготовка цієї «штуки» надто розумацька, — «а не можна якось простіше, по-іншому?»

«Можна. Але як?»

«Вимочувати мотузку, потім її сушити, — кисло зиркає на мене, — це якісь дешеві панти з претензією на агента 007».

«Дека, що ти від мене хочеш? Можна зробити інакше. Не заперечую. Можна обережно підрізати йому гальмівні трубки, вони з ґуми, тільки легко надрізати, біля одного-двох коліс, коли він летітиме на шаленій швидкості й раптово гальмуватиме під диким тиском, їх просто розірве, йому кранти забезпечені. Але я не хочу чужу смерть брати на себе; а що, коли в машині сидітиме Ліда? чи, не доведи Боже, її мала? Це відпадає. Можна залізти під машину й перерізати ґумову трубку з бензином, дочекатися, коли він достатньо витече, і кинути недопалок, — і це можна зробити. Але в іномарки дуже низька посадка, і я не знаю, де саме та трубка тягнеться. Хіба це простіший спосіб? А завдяки цій мотузці я виграю секунд двадцять-тридцять і встигну відбігти».

Коли ми завершуємо, я беру порожню літрову банку, розчавлюю і розкачую нею сірку, яка відразу дробиться. Більшу частину пороху та сірки висипаю в банку, перемішую і заливаю бензином, порох і сірка злипаються, виделкою довго калатаю, щоб усе це розчинилося. Дістаю мотузку, яку виокремив із товстого плетеного шнурка для білизни, і кидаю її в банку. У двері стукають, я здригаюся і ховаю банку під ліжко. Заходить Даша, трішки морщиться.

«Що це ви робите? Смердить бензином».

«Штани замастив у фарбу, відчищав», — кажу їй.

«Може, треба випрати? Дай мені».

«Дякую, не треба».

Чорт, чого її принесло! Дека сміється і каже, не слухай його, він обманює тебе, він пив бензин, це така мода зараз пішла — бухати бензин. Да ну вас, каже Даша й запитує, чи прийду до неї сьогодні. Як скажеш, маленька, але після опівночі. Дякувати Богу, вона звалює до себе. Дістаю банку з-під ліжка й пальцями вимочую мотузку, занурюю в речовину, викручую, і так разів десять, потім лишаю її в розчині на день настоятися. Дека запитує, що робитиму далі. Я усміхаюся, головне вже зроблене, завтра висушу мотузку, один кінець запхаю в презерватив із начинкою селітри, пороху й сірки, а потім найскладніше... це треба буде кинути в бензобак, підпалити мотузку і... ноги на плечі. Селітру обіцяла привезти з дому Юля, яка зранку поїхала з Ніжина, а завтра, в неділю, повернеться. Через два дні можна буде полювати на машину Валєри. Виходжу в блок, господарським милом вимиваю руки від бензину. Дека стоїть на порозі моєї кімнати й запитує, чи все добре зважив, можна ж обійтися без цього, розумієш, ти не виграєш, не розумію, навіщо ці дешеві й марні зусилля. Хай кожен робить те, що йому призначено, відповідаю зі сміхом. Ага, ти ще займися медитацією перед боєм, самурай засушений. Чому Дека не розуміє, що в таких вилупків, як Валєра, гнила карма і що їм протягом їхнього гівняного життя треба більше страждати? Я виб'ю з нього впевненість — знищу його машину, бо для таких даунів тільки машина є показником їхнього становища у світі. В Ніжині бандюки часто підпалюють машини одне одного, тому для Валєри пережити це буде природно, от коли б йому запхали в дупу вила — це навряд чи впишеться у міський контекст. Витираю брудненьким рушником руки і кажу Деці, що я нічого оригінального не вигадую, а лише стилізую під те, що може трапитися і без моєї участі. Дека каже, що сьогодні ввечері нас чекає Таня. Обов'язково прийдемо. Мені не подобається понура погода, що триває вже другий день. Добре, що хоча би не дощить, не знати в яких умовах доведеться підпалювати Валєрину іномарку. Дека запитує, чого я скис. «Не знаю», — розводжу руками. Він позіхає, що скоро з пар прийде Юля, треба начистити картоплі й поставити варити суп. Дивно слухати такі речі, таке враження, що його вже з головою накрило сімейне життя; супчик, картопелька, що далі? — брудні труси, шкарпетки, посуд? Раптом мені здається, що Дека зі своєю лагідною вдачею, зі своїм поверхневим, неперетравленим буддизмом і «добрими» переконаннями бути завжди етичним... стане найсумліннішим слухняним чоловічком, яких коли-небудь приручали жіночки. Хочу крикнути йому в саме вухо: «сос!», «полундра!», «клони атакують!»... але в мені все позіхає, обм'якає, заспокоюється, бо йому вже нічим не допоможеш, вічна пам'ять героям, амінь. Він іде, а я йому так нічого й не кажу. Мабуть, це нечесно з мого боку.