Мушкетери

Темірбаська копальня існувала мало не з петровських часів… І ніхто не міг сказати, скільки віків до того брали тут люди мідну руду, що лежала на самій поверхні, а ще раніше — твердий блискучий кремінь.

Матвій засмучено дивився на полотнище. На круглому плато, що було затиснено між сопками, більше як на протязі двохсот років виникали то тут, то там каменоломні, шахточки, заводики, відвали, купи всякого сміття, а потім утворився кратер цього кар’єру, гідний доброго місячного цирку.

І скільки разів усе це було перерито та перелопачено! Що тут могло зберегтися?

Восьмикілометрова ділянка між сопками… Кращого місця для знака не знайшлося б і двадцять тисяч років тому. Але якщо знак і поставили, то, мабуть, не одна сотня років минула відтоді, як зникли його останні сліди.

Уламки знака давним-давно змішалися з камінням, що нагромаджене було тут скрізь, або розплавились у печі, потрапивши туди разом з рудою.

Але… — пустився в бійку — чуба не жалій.

— Починать розкопки! — скомандував Тарасюк, коли головний інженер залишив їх удвох,

…Ох, і не звичайні це були розкопки, і провадились вони не на звичному для археолога “полі”, а у великому світлому кабінеті, куди принесли їм усі карти й плани місцевості, що беруть свій початок ще з часів царя Гороха!

Два дні Григорій і Матвій витирали ліктями і коліньми пилюку із старих паперів та полотен. Знака не було. Заради справедливості варто додати, що не було й планів за цілі десятиліття.

Від сімнадцятого століття взагалі не збереглося жодного документа, про що, до речі, Тарасюка попередили ще в обласному архіві. Адже саме тоді в Темірбаші було збудовано перший завод і вилито перший дзвін…

Коли Григорій за допомогою Матвія докотив останній сувій до стінки, не без утруднень підняв його і прихилив у кутку, робочий день в управлінні комбінату вже скінчився. Було тихо.

Тримаючи в одній руці піджак, Тарасюк з усього маху ляснув по ньому другою рукою і зник за хмарою сірої пилюки. Матвій оглушливо чхнув і позадкував до дверей.

Григорій накинув піджак на широкі плечі, щиглем збив з лацкана прилиплу нитку й незворушно покрокував за Матвієм.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Отець Арсентій несе свій хрест

Зрозуміло, що це було чистісінькою авантюрою — на четвертий день після прибуття в Темірбаш стрімголов мчати в Шайтанову падину!

Але, з другого боку, — що ж робити, коли три основні надії рухнули в перші ж три дні?

Про крах першої основної надії — на геологічні й топографічні документи — ми вже розповіли.

Друга покладалася на лісничого. Замість класичного кремезного діда з зарослою бородою ми побачили довгорукого та довгоносого юнака, студента-заочника Ленінградського лісного інституту і майстра кінного спорту. А проте тутешню тайгу хлопець знав до дрібниць, виріс тут і посаду одержав, можна сказати, у спадщину від батька. За словами лісничого, в усьому районі ніяких загадкових предметів, що мали б розмір понад метр, не було відомо. Але як хлопець чесний і точний, він не схотів ручатися за предмети меншого розміру.

Третя основна надія — голова Темірбаського клубу туристів (цей був уже справжній дід — і кремезний, і з бородою, — шістдсятитрьохлітній пенсіонер, колишній паровозний машиніст) — спочатку думав, ніби його розігрують. А коли переконався, що розмова йде серйозна, винуватим голосом сказав:

— Хіба що в громадянську, коли я партизанити йшов, побували тут ваші марсіяни, та тоді ж і відлетіли назад, нічого нам не залишивши на згадку.

Після краху всіх цих надій не дивно було вдатися до авантюр. Тим паче, що в самій назві місцевості Матвієві і Григорію вчувалося щось космічне.

Можливо, все-таки Тарасюк умовив би Матвія залишитись у місті, якби не ^піддав жару відповідальний секретар міської газети “Красный горняк”.

Цей самий відповідальний секретар, неймовірно рудий юнак, насамперед доповів Тарасюкові та Матвію про все, що він думай над проблемами відвідання нашої планети гістьми із космосу в минулому, в сучасний момент і в майбутньому. А потім ознайомив їх з надрукованою півроку тому в “Красном горняке” статтею-бойовиком одного відомого в республіці літератора. Відомий літератор стверджував із властивою йому категоричністю, що не лише ім’я, але й походження падини (“величезної, схожої на лійку, з пологими краями екзогенної западини”) пов’язане з падінням метеорита, котрий, у свою чергу, міг бути, так би мовити, і не зовсім звичайним метеоритом.

Матвій вчепивсь у статтю, як рак, а Тарасюк тим часом спромігся пояснити відповідальному секретареві ситуацію.

Всі звичайні джерела інформації вичерпані. Потрібні принципово свіжі ідеї…

— Зрозумів! — відрапортував відповідальний секретар.

Він миттю одягнув пістрявий піджак з ромбиком університетського значка і зник за дверима.

Тарасюк підійшов до вікна й розчинив його. Звідти долинув громоподібний тріск мотоцикла, що від’їжджав.

— Сучасний інтелігент, — схвально мовив Тарасюк. — От сатана, глушителі зняв!

До Шайтанової падини дороги не було, і всю відстань — двадцять вісім кілометрів — мушкетери пройшли пішки. Потім, упевнившись у тому, що таємничі явища природи або цивілізація в затишній западині між трьома сопками повністю відсутні, Тарасюк присів на блідо-рожевий валун і з серцем штурхнув його добряче стоптаним підбором:

— Шах і мат! Коли тільки твій знак — не те, що лежить піді мною…

Бєлов критично примружився.

— Якби ось так, разом з твоєю фігурою, можна було б замислитись. А без неї… Діставай ковбасу! — і пошкандибав по воду до струмочка, що протікав поблизу.

Тарасюк захопив ротом край принесеного Матвієм казанка і почав закидати його над головою. Чулося лише приглушене булькання. Григорій поставив казанок, витер губи й сказав:

— Іще.

Матвій знову рушив до струмочка.

Від другого казанка йому теж нічого не лишилося, від третього — лише краплиночка.

Матвій акуратно сполоснув приплюснуту алюмінієву посудину, що пройшла разом з Григорієм не одну тисячу кілометрів, і напився. На денці ще лишилося трошки води.

Тарасюк скептично мугикнув і допив залишок.

Після хліба з ковбасою й води з струмочка треба було лягати на взяті з собою готельні ковдри і спати. Бо, як справедливо запевняв напередодні Григорій, вимагаючи, щоб вихід до Шайтанової падини було призначено не пізніше ніж о пів на четверту ночі, зробити п’ятдесят шість кілометрів за одну добу — завдання не під силу навіть Портосові. Особливо коли додати до перших двадцяти восьми кілометрів ще з добрих десять, які вони мали виходити по падині та по схилах навколишніх сопок, не дуже пристосованих до піших прогулянок.

На щастя мушкетерів, дощу вночі не було. Тарасюк прокинувся о пів на восьму, дістав кишеньковий томик віршів Гейне і, не встаючи, читав до пів на дев’яту. Тільки після цього він розштовхав Матвія, що спав безпробудним сном.

До готелю повернулися, коли на вулицях уже давно світили ліхтарі.

Чергова, видаючи од кімнати ключ, сповістила, що товаришів учених шукав один молодий, рудий, І один літній чоловіки. Сказали, що завтра зайдуть ще.

Тарасюк кивнув на знак згоди. Раз іще зайдуть, то для чого розпитувати?

Матвій, від утоми й рота не розкривши, поплентався на другий поверх у номер.

Тарасюк, як завжди, прокинувся о пів на восьму. В двері делікатно хтось стукав. Матвій сидів на ліжку, шепотів: “Зараз, зараз…” — і, не попадаючи ногами в туфлі, намагався одягти задом наперед штани.

Із спритністю витівника Тарасюк натягнув на себе ковбойку, вскочив у штани, кинувся до дверей і відчинив їх навстіж.

Легенько підштовхуваний у спину рудоволосим відповідальним секретарем до номера пропхався широчезний могутній чоловік невизначеного віку (може, п’ятдесят, а може, й усі сімдесят років), з благодушною синювато-багряною фізіономією, з носом такого ж кольору, товстими губами та ясно-синіми очицями. Під пахвою чоловік тримав згорток.