Мушкетери

— Цього слід було чекати, — поважно вимовив він. — Наука не може терпіти легковажності, тому що легковажність не задовольняється наукою.

Товстий палець Дудникова постукав по скафандрі, зображеному на обкладинці журналу:

— Ось куди йдуть народні гроші. Та ще іноземною валютою! Між іншим, я був єдиною людиною, котра виступала проти поїздки Кремньової в Саммілі. Мене не послухали — і ось результат. На-яв-ний!

— Що ж тепер буде? — вболіваючи, спитав молодий співробітник.

— Тепер буде все, що має бути в таких випадках, — відповів Дудников.

Через тиждень до Саммілі пішла телеграма на ім’я керівника експедиції Тарасюка:

ПРОДОВЖЕННЯ РОБІТ НЕДОЦІЛЬНЕ КРП НЕГАЙНО ПОВЕРТАЙТЕСЬ КРП ЗА ДИРЕКТОРА ДУДНИКОВ.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Бєлов виписує метрику

— Я не маю ніяких підстав не вірити вам, люба Майє Степанівно. Інститут східних мов дав вам найкращу атестацію. І Григорій Петрович, — академік поклав руку на плече Тарасюкові, що втупився злим поглядом у підлогу, — і Матвій Михайлович… І взагалі я вважаю за краще вірити людям… До того ж, відверто кажучи, коли б я не був у цей час на конференції у Варшаві, я б не дав згоди на припинення роботи в Саммілі. Але тепер діло зроблено. Інтерв’ю Сміта кинуло тінь на вашу знахідку, Майє Степанівно. Відразу можна було дати спростування, тепер — пізно. Відкликання експедиції з Саммілі важко не сприйняти як підтвердження версії Сміта.

Щоб спростувати цей наклеп і повернути вам добре ім’я, тепер не досить нашої довіри до вас. Як це не сумно — не досить. Тепер потрібні докази!

Академік поглянув на присутніх. Дудников відвів очі і нерозуміюче стиснув плечима. Тарасюк насупився ще більше. Бєлов, прикусивши губу, все записував на аркуші паперу якісь формули.

— Не розумію, — тихо сказала Майя, — які потрібні ще докази? Адже я знайшла його. Він — є. Кожний може побачити його і переконатися. Він зображений на скелі тією ж фарбою, що й бики Саммілі… А якщо хтось повідомить, ніби мене не існує, я теж повинна буду заперечувати це?..

— Співчуваю вам, але змушений повторити — потрібні докази!

— Є тільки один вихід, — сказав Тарасюк.

— Я б не зважився на таке категоричне твердження, — сказав академік. — Чому тільки один?

— Іншого не бачу… Треба знайти нові зображення космонавтів! Важко собі уявити, щоб знайдене зображення в ущелині Джаббар було єдине. Безсумнівно, в інших печерах є чимало подібних портретів. І перш за все треба шукати їх у тому ж таки Джаббарі!

— Якщо так, то слід набратися терпіння і чекати вістей від професора Гізе, — зазираючи в очі директорові, швидко сказав Дудников. — Та й на краще, коли нові зображення будуть знайдені дослідниками, що не належать до нашого сектору. Чи не так?

— Не зовсім! — різко відповів академік. — Чекати біля моря погоди — не зовсім правильний шлях до істини.

— Але іншого шляху, мабуть, немає, — сказав Дудников.

— А можливо, все-таки є? — академік допитливо глянув на Бєлова.

Матвій зрозумів цей погляд.

— Я вже цікавився вохрою. Тарасюк стверджує, що фарба, якою користувалися невідомі художники (на цих словах Дудников посміхнувся), ніколи не випалювалася. Отже, мій метод не застосуєш.

— І все-таки вихід має бути, — впевнено сказав академік. — Вам, Матвію Михайловичу, треба залучити до цієї справи інших фізиків. А вам, Григорію, потурбуватися про те, щоб зразки фарби швидше попали в Москву…

Хтось сказав, що основним рушієм у техніці завжди були лінощі. Одній людині було ліньки ходити пішки — і вона винайшла автомобіль. Інша лінувалася прати білизну в ночвах — і придумала пральну машину. І так далі.

Це, звичайно, жарт. Справжнім рушієм прогресу завжди була неможливість вирішити нове завдання старими методами.

…Здавалося б, що Матвій і раніше не витрачав часу даремно. Його аналізи ставали все точнішими й точнішими. Чи давно вія не міг визначити різниці в мільйон років?

А останні моделі приладу помилялись не більше як на сто тисяч років.

Не більше, але, на жаль, і не менше. Така точність була ще придатна до якоїсь міри при визначенні віку саммілітів. Але зараз вона нікуди не годилась. Вимагалося знайти якийсь абсолютно новий принцип виміру: ніякими поступовими вдосконаленнями, ніякими доробками старого методу обійтись було неможливо. Неможливо вже через одне те, що поступово — отже довго.

Поки йшлося тільки про самміліти, Матвієві навіть багато місяців не здавалися надто довгим строком. Врешті-решт, камінь є камінь. Лежав тисячі, коли не мільйони років, — полежить ще з рік.

Тепер йшлося про долю його друзів — про долю Майї, Тарасюка. І про долю всієї справи.

Тут уже не тільки рік, не тільки місяць — кожен зайвий тиждень, кожен зайвий день ставали нестерпно довгими.

Раніше Матвій почував себе просто тим, хто починає. Людиною, котра ввела м’яч у гру. Щонайбільше — одним із команди. Тепер він знав: усе залежить од нього. Гол у ворота противника може забити лише він.

Ні, вирішити завдання старим методом було неможливо! І ця неможливість, як уже не раз траплялося в науці, наштовхнула Матвія на відкриття. Власне кажучи, сам він не вважав це відкриттям. Навпаки, коли в нього виникла думка скористатися наведеною радіацією, він обома руками схопився за голову і гірко застогнав: “Телепень!”

Наведена радіація і справді не була новиною. Відтоді як було виявлено космічні промені, вчені знали, що вони бомбардують усе, що є на поверхні Землі. Ніби маленькі снаряди, в’їдаються космічні часточки в людей, у дерева, в каміння, залишаючи невидимі сліди.

А якщо заховати камінь у печеру? Що станеться тоді? Лише невеличка частина космічних снарядиків проб’ється крізь склепіння печери і дістанеться каменю. Решта застряне у товщі склепіння. Тому в захованому в печері камінні далеко менше потривожених атомів, ніж у тому, що лишилося назовні, без захисту. Настільки менше, наскільки довше він пролежав у сховищі.

Але хіба все це стосується лише каменю? Звичайно ж, ні! Замість каменю в печеру можна помістити глиняний черепок чи монету. Або грудочку вохри. Так, вохри, хай йому біс!

Вісім днів знадобилося для того, щоб переправити в Москву чотири грами жовтої фарби, яку Фернан нашкріб з ноги Майїного космонавта, — і всі ці вісім днів Матвій не стуляв повік.

Та все ж таки він би не встиг закінчити розрахунків, якби не Григорій, що мотався наче віхола по інститутах, лабораторіях, конструкторських бюро і блискавично виконував усі Матвієві доручення: умовляв, діставав, домагався, пробивав, переконував…

І коли пробірка з жовтим порошком на дні потрапила в лабораторію Бєлова, її вже чекав новий прилад. Щоправда, він не був таким викінчено компактним і гарним як термоаналізатор з його райдужним стовпчиком. Великий чорний циліндр, схожий на голландську піч, не вміщав усієї апаратури, і дроти тягнулися від нього вгору — до чарунок транзисторів, униз — до трансформатора, убік — до осцилографа.

Зате точність його була чудова. Вчора на останньому випробуванні тричі повторений дослід з єдиним привезеним Тарасюком саммілітом дав числа: 19200, 19800 і 21000. Тобто двадцять тисяч плюс-мінус тисячу років. Сумнівів не могло бути — маленька напівпрозора груша з’явилася на Землі двадцять тисяч років тому. Всього двадцять тисяч років тому!

…Взявши з Тарасюкових рук дорогоцінний жовтий порошок, Бєлов виштовхнув Григорія за двері, розділив вміст пробірки на десять рівних частин і почав дослід.

Він вийшов із лабораторії опівночі на четверту добу, зробивши підряд десять найскладніших досліджень.

В його зубах хрустів задубілий бублик, руку відтягував важкий портфель. У портфелі лежала метрика Майїного космонавта.