Мушкетери

Через годину все було закінчено. Ігумен монастиря Святого Гільйома розібрався в цифрах на котушці Фернанового фотоапарата і зрозумів, що його не обдурюють. Рукопис сфотографували — двічі з обох боків. Решту плівки тут же засвітили. Фернан написав розписку. Отець Філіпп, котрий добре розумівся на юридичних премудростях, причіпливо перечитав її кілька разів і заховав у сейф, видавши натомість “контракт” Халіда.

— От тепер, — сказав на прощання Фернан, — я з задоволенням скуштував би бургундського!

— Яке може бути бургундське в святій обителі? — розвів руками отець Філіпп.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Христос і поліцейські

Стиснувши долонями худі щоки, Халід дивився, як коцюрбиться в полум’ї і перетворюється на дим страшний папір, підписаний дідусем Джафаром. В чорних хлопчикових очах блищали сльози.

— От і все! — весело сказав Фернан, підніс попільницю до вікна і здмухнув з неї купку попелу. — От і все! — повторив він. — І досить сумувати. Скоро побачиш дідуся!

Хлопчик схопив велику Фернанову руку і притисся до неї лобом. А коли підвів голову, в його очах уже не було сліз.

— Я думав, що Бог обдурив мене, — серйозно мовив Халід. — Я просив грошей, а він дав мені стару шкіру. Але Бог всемогутній. Він зробив так, що стара шкіра стала дорожча за гроші. Як мені віддячити йому?

— Коли б Господь знав, що написано на цій старій шкірі, він зробив би так, щоб ніхто й ніколи не знайшов її! — усміхнувся Фернан.

— Чому? — здивувався хлопчик.

— Це довга історія, І навряд чи ти зрозумієш її.

— Я постараюсь!

— Гаразд, спробуємо… Мабуть, отець Філіпп розповідав тобі про Ісуса Христа?

Халід ствердно кивнув головою.

— Так ось, у всій цій історії з Ісусом Христом, сином божим, є немало загадкового й незрозумілого. Наприклад, незрозуміло, чому жодна людина, яка жила в ті самі часи, що й, за словами Біблії, Христос, нічого про нього не знала. Адже ж тоді було чимало знаменитих учених — Плутарх, Йосиф Флавій, Сенека, Філон Александрійський. Вони залишили свої книжки. І в жодній з цих книжок нема й слова про засновника християнської релігії, великого чудотворця Ісуса. Ну як це пояснити?

— Не знаю, — простодушно відповів хлопчик.

— Або ще така загадка, — вів далі Фернан. — Незрозуміло, чому за тисячі років до того, як, згідно Євангелія, народився Ісус Христос, багато народів вірило в богів, що були дуже схожі на Христоса? Наприклад, Христос народився 25 грудня. І, як це не дивно, саме того ж дня — 25 грудня — лише за багато століть раніше, народився, на думку стародавніх жителів Індії, Будда, на думку стародавніх єгиптян — Гор, на думку стародавніх іранців — Мітра. А коли пригадати, що розповідали про всіх цих богів, то можна здивуватися ще більше.

Скажімо, у Мітри була матір’ю діва Майя — точна копія діви Марії. Коли Мітра народився, до нього на поклін першими прийшли пастухи — так само, як до Ісуса. І далі все було страшенно схожим. Після таємної вечері Мітру розіп’яли, він здійнявся на небо, обіцяючи повернутися на землю і вчинити страшний суд над грішниками. Люди, що вірили в Мітру, носили хрест, як і значно пізніше люди, що вірили в Христа… Ну як пояснити цей дивний збіг?

— Ну, а тепер слухай уважно! Стара шкіра, котру ти знайшов у печері, загадала нам ще одну загадку. На ній написано, що за двісті літ до Христового народження спаситель уже ходив по землі, читав проповіді, був не по правді звинувачений і помер мученицькою смертю. Виходить, що спаситель помер за багато років до народження спасителя. Але ж не може людина померти до того, як народиться?

— Не може! — усміхнувся Халід.

Це в нього не викликало, мабуть, ніяких сумнівів.

— Звичайно не може! — підтакнув Фернан. — І коли подумати як слід, то всім цим загадкам є одна і дуже проста розгадка. Все, що сказано в Біблії про Ісуса Христа, — байка. Насправді саме такої людини не було. А раз не було, то зрозуміло, чому ніхто із жителів тих часів нічого про нього не чув. Релігійну байку про Христа склали тоді, коли і Плутарх, і Сенека, і всі інші вже повмирали.

Дуже просто пояснюється і загадка про однаковий день народження. 25 грудня день починає збільшуватись, а ніч зменшуватись. Майже всі стародавні жителі думали, що в цей день народжується бог Сонця, котрий починає перемагати пітьму. Казки про таких богів складались у всіх країнах задовго до того, як була вигадана байка про Христа. Одна така стародавня казка написана на старій шкірі, що пролежала в глечику понад дві тисячі років. І, як я уже сказав тобі, це дуже неприємна для Бога казка. Бо вона ще раз стверджує, що ніякого Бога немає.

— Але хто тоді поклав цю шкіру в глечик? Хто спрямував мої ноги до печери? Хто примусив господаря віддати мене вам? — невпевнено спитав хлопчик.

Фернан розсміявся.

— Найлегше відповісти на твоє друге запитання. Хто спрямував твої ноги до печери? Таж коза Жозефіна! Шкіру сховали жителі Хірбету, коли рятувалися від ворогів багато сотень років тому. Ну, а все інше — запам’ятай, мій хлопчику: людина, навіть звичайнісінька людина, може зробити далеко більше, ніж найгеніальніше вигаданий Бог!

— Звичайнісінька людина… — тихо повторив Халід. Потім глянув просто Фернанові у вічі, зніяковіло усміхнувся і так само тихо промовив: — Ні… Не звичайнісінька…

Він підхопився, кинувся до дверей, і Фернан почув, як зарипіли східці під його ногами…

У Халіда були прекрасні ноги. В правому боці вже кололо, у скронях стукотіло, а ноги все несли й несли його невтомно.

Він вибіг з міста, минув руїни, лишилася позаду піраміда. Сонце ще тільки здіймалося в зеніт, але й шлях був немалий. Якщо не бігти, навряд чи встигнеш, доки стемніє.

Гори наближались. Сіро-зелена маса поступово розпадалася на окремі скелі та дерева. Ось уже видно й стежку, що веде до перевалу.

— Стій, — пролунав над Халідовим вухом оглушений окрик. Чиясь важка рука лягла йому на плече.

Хлопчик озирнувся й побачив жовтий поліцейський мундир.

— Хто такий? Куди?

— У мене пропала коза, пане. Господар уб’є мене!

— Ану вертайся звідки прийшов!

Халід не встиг більше вимовити й слова, як його силоміць повернули назад, і… він мало не впав од важкого стусана.

— Щоб духу твого тут не було!

Зробивши кілька кроків, Халід озирнувся.

На стежці, широко розставивши ноги, стояли троє кремезних поліцейських і, посміхаючись, дивилися на нього.

Що вдієш? Хлопчик поплентався назад. Він дійшов до повороту і ще раз озирнувся.

Двоє поліцейських нахилилися до сірника, якого підніс їм третій. На Халіда вони, очевидно, вже не звертали уваги.

Скориставшись з цього, хлопчик ящіркою шмигнув у кущі.

Він проповз рачки метрів з двісті і зупинився, щоб відсапатись.

Голоси поліцейських було чутно зовсім поруч.

— Шкода хлопчину! — почув Халід. — Йому за козу голову відірвуть.

— Наказ є наказ!

— Але ж видали його не заради такого голодранця?

— Сказано нікого — значить, нікого…

Нічого не зрозумівши, Халід поповз далі.

Голоси чулися все тихіше і нарешті зовсім зникли.

Тоді він підвівся й короткими перебіжками — від валуна до валуна, від куща до куща — помчав у гори.

Біля печери кущі були таки добре притоптані, ніби там пройшла ціла отара кіз.

Хлопчик деякий час прислухався, чи не пролунає поблизу скрип щебеню або чийсь голос. Проте ніщо не порушувало тиші, і нарешті він наважився — вискочив з-за кущів і через два стрибки опинився біля знайомої ущелини.

Гиря була на місці. Халід взяв її на плече і знову заліз до своєї схованки серед густого колючого чагарника. Тепер треба було чекати темряви.

На світанку Фернан почув дивний стук. Він розплющив очі, натис кнопку лампи і трохи підвівся. У відчинене вікно зі свистом влетів камінь і вдарився об стінку.