Чорні дияволи

— Тоді хвилинку, — сказав Нечай і гайнув під дерева.

У хаті кисло пахло хлібом. Вони посідали на лавки. Запнувши вікна рядном і старим кожухом, дід засвітив каганець.

Нечай уже встиг розповісти дідові, що матері в Одесі не застав, що вона з Світланою поїхала до родичів у Баку. Зараз він мовчав, вслухаючись у голос Гасовського, який розпитував діда про румунів. Чи не знає він, де в них важка батарея?..

— Як не знати? Вона якраз за толокою. До неї щось верст із вісім.

Гасовський подивився на годинника, звірив його з ходиками, що висіли на стіні. Мабуть, не встигнуть… Туди вісім кілометрів та назад…

— Не пройдете, хлопці, — дід покрутив головою.

— А чого, Романе Кіндратовичу?..

— Там скрізь румуни. Охорона.

— Мусимо пройти, — сказав Гасовський. — Нам до зарізу треба.

— Ну, коли так… Та ви їжте, їжте, — дід підсунув до Гасовського варену картоплю. — Щось придумаємо.

Посеред столу стояв чавунчик з охололою картоплею. Сало, загорнуте в ганчірочку, дід нарізав тоненькими шматочками.

— От тільки хліба малувато, — він розвів руками.

— Байдуже, у нас галети, — сказав Гасовський.

— Раніше я б вас медом почастував, — дід зітхнув. — От, дожився… Усе забрали. Корів забирають, свиней. 1 вулики забрали. Хазяй-ни… — останнє слово він вимовив з неприхованим презирством.

Кость Арабаджі наліг на сало. Потім заходився біля картоплі.

Гасовський розстебнув кітель. Знову почав розпитувати діда про румунів. Чи багато їх у селі? Як часто бувають облави?

— Нишпорять, — мовив дід. — Майже щоночі будять. Коли Петрусь постукав, я вже подумав, що то знову вони…

Гасовський занепокоївся.

— Дарма, — сказав дід. — Я вас так сховаю, що ніколи не знайдуть.

— Заснути б часинку! — Кость Арабаджі сито потягнувся.

— Так ви лягайте…

— Я повартую, — сказав Нечай.

Він хотів остатися з дідом наодинці, розпитати його про Ганнусю. І коли друзі полягали на підлозі, а дід прибрав зі столу чавунчик і миски, загасив потім каганець, Нечай слідом за ним вийшов у сінці.

— Знаєш, кого я бачив у Севастополі? Ганнусю, сусідчину дочку, — сказав Нечай. — Вона там учиться.

— Знаю, знаю, вона мені сказала, — відповів дід.

— Ганнуся? Коли?..

— Та недавно Вона додому повернулася, саме як почалася війна. А потім прийшли румуни, і її наче вода змила.

У Нечая тенькнуло серце.

— Пропала?

— Люди кажуть… А може, виїхала.

— Не вірю, — сказав Нечай. — А де її мати?

— Тут, де ж їй бути. Та ти до неї не йди. Вона з цими песиголовцями заодно, — він плюнув. — Німкеня вона, хіба ти не знав? Крамер її прізвище. Чоловік у неї був гарною людиною, комуніст. А вона… Живеш з людиною по-сусідськи. І раптом виявляється…

Невже й Ганнуся?.. Нечай боявся навіть подумати про це. Ні. Не може бути! Хоч і кажуть, що яблуко від яблуні… Але ж він Ганнусю краще знає. Краще від усіх на світі.

— Романе Кіндратовичу! Нечай упізнав голос Гасовського.

— Я знову про ту батарею. Як туди пробратися? Допоможіть.

— Є в мене думка… Туди воду возять. Щодня.

— Хто?

— Та наші ж, із села. На минулому тижні я теж возив. Можу знов…

— Аз вами не можна?

— Куди тобі… Он Петрусь — інша річ. його в селі знають. Скажу, що онук повернувся, допомагає по хазяйству… Якась там одяганка в мене знайдеться…

Він замовк. Здається, машина. Точно. І ніби зупинилася…

— Буди своїх, — пошепки сказав Гасовському і підняв ляду погреба. — Мабуть, румуни…

У дворі вже було чути чужі голоси.

Румуни пробули в хаті до ранку. Їх набилося туди чоловік з десять. Чи вони збилися з дороги, чи вирішили просто переночувати в хаті?

Сидячи в холодному погребі, Нечай чув їхні кроки і голоси.

Ось якийсь із них зупинився над його головою. Румун, звичайно, бачить, що стоїть на ляді погреба. Чи не здумає він підняти її, щоб чимось поживитися? Якщо так, доведеться стріляти. І тоді…

Він уже картав себе, що привів друзів до діда. Це через нього вони опинилися в кам'яному мішку. Він не думав про те, що румунів утричі більше, що їм досить кинути в погріб одну-єдину гранату… Журився тільки тим, що не виконають завдання.

У погребі було волого, як у склепі, і Нечаю приверзлося, що вони тут живцем поховані. Невже цьому не буде кінця?

Його фланелівка і штани все ще були вологі. Вони не встигли висохнути і тепер холодили тіло. У Нечая зуб на зуб не попадав. Оце вскочили!..

На своїй потилиці він відчував дихання Костя Арабаджі.

Було темно. Крізь вузьку щілину в погріб пробивався один-єдиний промінь світла.

Та ось голоси над головою ніби стихли, віддалилися. Й одразу загурчав мотор. Потім піднялася ляда погреба, і яскраве денне світло вдарило Нечаєві в очі.

— Поїхали… — сказав дід. — Гей, хлопці, ще живі? Вилазьте…

Його слова заглушив гуркіт. У цебрі, що стояв у сінях, захлюпала вода.

— Важка заговорила, — сказав Гасовський, коли виліз із погреба. — Справді, до неї кілометрів вісім, не більше.

Важка румунська батарея била з невеликими інтервалами. Один залп, другий, третій… Замовкла вона зненацька, ніби оглухнувши від власного гуркоту.

І тоді Гасовський знову сказав:

— Виручай, Романе Кіндратовичу. На тебе вся надія.

Нечаїв дід виявився хитрюгою. Він узяв лопату й пішов у сад; невдовзі повернувся з пляшкою горілки. У Костя аж слина потекла. Старий, лукаво поглядаючи на Костя, старанно витер пляшку, сховав її в кишеню і кудись подався. За годину повернувся повеселілий.

Домовився з місцевим старостою, щоб той на завтра переніс його чергу везти румунам воду. Староста дав перепустку і на внука, бо старому ж важко налити сорокавідерну бочку.

Староста пам'ятав Петра ще хлопчиною, який приїжджав до діда на канікули, і в його задурманеному горілкою мозку Нечай усе ще лишався хлопчаком. Староста й не подумав, що відтоді, як він бачив хлопчака, минуло кілька років, і колишній школяр став дорослою людиною, здатною носити зброю.

Наступного дня, ще тільки благословлялося на світ, старий уже розбудив онука.

— Збирайся! — коротко наказав він.

Дід бадьорився, але з усього видно було, що тривога за внука ні на хвилину не залишала його — розумів: коли з Петрусем щось трапиться, він собі цього довіку не простить. А трапитися може все. Такий час…

Нечай швидко переодягся. Поверх старого піджака надів латану ватянку, насунув на голову вилинялий картуз, і одразу став схожий на сільського хлопця. Потім провів рукою по неголених щоках.

— А повернись-но, сину, як сказано в Гоголя, — зажадав Гасовський і схвально кивнув: — Годиться.

Треба було йти. А ноги ніби приросли до долівки. Як вийти на люди? Як дивитися на румунів, що хазяйнують у селі, і нічим не видати себе?..

Гасовський обняв його за плечі і легенько підштовхнув до дверей. Давай, голубе… Лейтенант примусив себе усміхнутися. Чим він ще може допомогти Нечаєві?

— Тримай, — він простягнув йому свій пістолет. — На всяк випадок.

— Заздрю тобі, — сказав Кость Арабаджі. — Все-таки краще, ніж відсиджуватися в погребі.

— Розмови… — гримнув Гасовський. — Ну, йди…

Сонце вдарило Нечаєві в очі. Стримуючи серцебиття, він ступав поруч з дідом курною дорогою. Он у тій хаті колись жила Ганнуся! Як би дізнатися, що з нею? Він одвернувся, опустив очі.

Село ніби вимерло. Тільки на городах де-не-де порпалися жінки. Та на майдані перед сільрадою стояли румунські вози з сіном.

Воду на батарею возили в пожежних бочках. Дід вивів з конюшні пару буланих кляч і запріг їх у воза. Потім розібрав віжки і сів на передок. Нечай сів поруч.

Клячі повільно ступали натрудженими ногами, відмахувались хвостами од мух. Відро, приторочене позаду воза, порожньо деренчало. Коли вони під'їхали до колодязя, там стояло кілька підвід. Було чути, як гримить цеп і, натужно намотуючи його, повискує дерев'яна корба.