Чорні дияволи

Він бачив, що Кость стежить за ним. Потім, щоб не думати про його повну флягу, Кость одвернувся і почав дивитись на дорогу, що вже спустіла. Нечай теж глянув у той бік. Понад дорогою криво й косо стояли телеграфні стовпи з обірваними дротами. Запилене небо над ними було важке, задушливе.

— Ну, а що далі робитимеш? — спитав Гасовський, звертаючись до Костя Арабаджі. — Ти хоч флягу підбери. Може знадобитися.

— Не знаю, — щиросердно признався Кость і побрів у очерет.

— Ну що, знайшов? — спитав Гасовський.

— Ага…

— Бери мою, пий… — Сеня-Сенечка подав Костеві свою флягу. — У мене ще повна.

Треба було б відмовитися. Кость розумів це, але його рука сама потяглася до чужої фляги.

— Тільки май совість, — застеріг Гасовський.

— Я ковтну… Разок…

Відірвавши флягу від губів, він повернув її Сені-Сенечці, втерся рукавом фланелівки і сказав:

— Одразу полегшало. Цікаво, котра тепер година?

— Третя… — відповів Гасовський. — Бачиш — на дорозі нікого. Румуни, певно, обідають. Можна й нам підживитися.

Він ніяк не міг придумати, чим би відвернути увагу хлопців. Обід?.. На це піде хвилин з п'ять, хіба довго зжувати галету? Треба б щось інше, слід відволікти їх од думок про воду, про румунів, які незабаром знову з'являться на дорозі, про небезпеку. Він, Гасовський, відповідає за всіх.

Нараз у нього сяйнула думка.

— Хочете, я вам розповім, як одного разу виручив датського принца… Що, не вірите? У нашому театрі ставили «Гамлета», ось уже дають третій дзвінок, і помічник режисера, помреж по-нашому, визирає із-за куліс і робить режисерові знаки, що все пропало… Зал переповнений, ніде яблуку впасти, уявляєте? А Гамлета немає… Чи то захворів, чи то загуляв, уявляєте? Офелія — в сльозах, Клавдій, король датський, його сам Небесов грав, схопився обома руками за голову. Скандал. Відмінити спектакль? Пізно… Декорації поставлені, актори загримовані, а Гамлета немає… А тут я. Підійшов до помрежа і кажу: «Можете покластись на мене. Гасовський не підведе. Я цю роль знаю напам'ять». І що ви думаєте? Довелося їм випустити мене. Режисер страшенно зрадів Та в нього, каже, і зовнішність підходить, я давно помітив. Це в мене, значить. І от я з'являюсь у бархаті, при шпазі… «Бути чи не бути?» — питаю при мертвій тиші залу. А сам думаю: «Звичайно, бути…»

Розповідаючи, Гасовський так захопився, що почав жестикулювати. Він зобразив помрежа, що страждав від задишки, потім гордого актора Небесова і зворушливу Офелію… Гасовський то випинав нижню губу, як Небесов, то витріщував очі, як товстий помреж, то соромливо кліпав віями, як Офелія. Йому навіть вдавалося змінити голос.

— Публіка двічі викликала мене на біс, — закінчив Гасовський і скромно потупив очі.

— А що було потім? — спитав Кость Арабаджі.

— Потім? — Гасовський зітхнув. — На другий день одужав наслідний принц…

— У нас у Балаклаві теж був випадок… — почав Кость Арабаджі.

Іншим разом Гасовський, напевне, осадив би його. А зараз він навіть заохочував Костя. Мовляв, давай…

Про що розповідають рибалки? Звичайно, про казкові улови. Кость почав божитися, що якось до них у сіть ускочила о-о-от-та-а-кен-на акула. Що, в Чорному морі не водяться акули? Він сам так думав. А вони зловили акулу. Сіру, з величезними плавниками… Її потім у музей забрали. Якийсь учений з борідкою спеціально приїжджав з Москви.

— Живу?

— Вона вже була мертва. До живої — спробуй підступися. Знаєш, які в неї зуби? — відповів Кость. — Ви що, не вірите?

— Віримо, — заспокоїв його Гасовський.

Дійшла черга і до Нечая. «Ну, а що ти скажеш?..» — подивився на нього усміхнений Гасовський. Нечай прийняв естафету від Костя, вступив у гру. Але про що розповідати? Народився, бігав до школи… Біографія, як і у всіх. Нічого видатного в його житті ще не було.

— Давай про Ганнусю, — підохочував Кость.

О ні!.. Про Ганнусю вони нічого не почують. Цього ще не вистачало! Він, Нечай, краще розповість про свого батька, про те, як він плавав на «купцях»… Але й цим Гасовського і Костя навряд чи здивуєш. Тим більше, що він не звик прибріхувати. Тоді, може, розповісти їм про діда? Дід у нього чудовий. Пасічник. Йому зараз під сімдесят. До речі, він живе зовсім близько. Вони могли б до нього завітати.

— Кажеш, близько? — перегинав Гасовський і чомусь глянув на Якова Бєлкіна, який продовжував чукикати на руках гвинтівки, замотані в бушлат, наче це була сповита дитина.

— А де саме?

Нечай розповів.

— Так, так… — повільно мовив Гасовський. Вони дочекаються ночі. А далі? Бродити безцільно, навмання, не мало рації. Розпитувати місцевих жителів? Коли б не наткнутися на зрадників. А їм за всяку ціну треба виконати завдання, виявити цю кляту батарею. Не цієї ночі, так наступної. І зовсім непогано мати якийсь притулок…

— Мабуть, ми провідаємо твого діда, — сказав Гасовський, звертаючись до Нечая. — Порадуємо його. Не заперечуєш?

Нечай кивнув. Ох і здивується ж дід, коли побачить свого Петруся! Та й Нечаєві хотілося подивитись, як дідові живеться під румунами. Він знав, що дід норовистий. Від нього всього можна чекати.

— Як гадаєш, він нас прийме? — спитав Гасовський. — Чи можна буде в нього пересидіти десь у клуні?

— Звичайно. Він тільки з вигляду сердитий, бурчить.

— Тоді вирішено, — сказав Гасовський. — Беремо курс на діда.

— А водиця в нього є? — спитав Кость Арабаджі, якому знову захотілося пити.

— Колодязь у дворі, — відповів Нечай. — А вода в ньому… Щелепи зводить.

Гасовський знову поглянув на годинника, потім на небо.

Небо було низьке, притьмарене. По ньому котився гуркіт далекої артилерійської канонади. А назустріч цьому гуркоту, до передової, уже торохтіли битим шляхом обозні хури й грузовики.

Нарешті сонце пірнуло в пилюку, згасло, і степова далечінь стала бузковою. З моря подув свіжий вітрець. І хоч по небу ще прокочувався грізний гарматний гуркіт, тепер, оскільки вже вечоріло, було чути навіть тихе шарудіння очерету.

— Лиман перейдемо вбрід, — сказав Гасовський.

Уже стемніло. Комарі ще більше оскаженіли. Гасовський побрів слизьким дном. Усі інші — за ним. Ішли обережно, повільно.

Лиман, на щастя, був неширокий. Перейшовши його, вони потрапили у вапняну балочку, розляглися, викрутили кльоші і фланелівки. Чекати, поки просохнуть, не було часу.

— Веди, Нечай, — наказав Гасовський.

До села було ще кілометрів шість. Нечай повів друзів в обхід, городами. Він не мав сумніву, що в селі повно-повнісінько румунів, і не хотів ризикувати. Ще добре, що дідова хата стоїть край села, ніби на відшибі. Непоказна хатинка. Румуни на таку навряд чи позаздрять. Солдати люблять, коли в домівці є господиня, котра й обід зварить, і білизну випере. А яка користь із діда?.. У денщики вже не годиться, дуже старий.

— А ти не збився з дороги? — спитав Гасовський. — Ми вже он скільки відмахали.

Замість відповіді Нечай підняв руку, прислухався.

Було тихо. Вдалині темніли дерева. Тепер і Гасовський побачив, що за ними стоїть хата. Він вийняв пістолет.

— Я сам… — тихо мовив Нечай. — Ви мене тут зачекайте… В разі чого, свисну двічі.

Він побіг до дерев. Потім, підкравшись до тину, причаївся за ним, прислухався. Нікого… Тоді він зник у саду.

Пахло гнилими яблуками і ботвиною. На городі нічого не було — дід уже викопав картоплю. Але пасіки не виявилося на місці. Хтось забрав вулики. Невже румуни?

Біля хати валялося старе колесо без обода. Під стіною стояли граблі. А ось і колодязь і сплющене залізне відро… Дід так і не полагодив його — не дійшли руки.

Хата була замкнена. Підкравшись до вікна, Нечай тихо постукав у шибку. У діда сон чуткий.

— Хто там?

— Це я… Петрусь…

Стало тихо. Потім почулися швидкі кроки, рипнули двері — і Нечай уткнувся обличчям у шорстку бороду, що пахнула самосадом.

— Я не сам… Можна?

Тільки тепер дід побачив у внукових руках гвинтівку.

— Нащо питаєш? Усім місця вистачить…