Страница 8 из 31
— До повороту приготуватись!
Дивлюся — цей Фукс стоїть, як свічка, руки в кишенях, з цікавістю дивиться на паруси.
Ну, тут вже я просто до нього звернувся.
— Фукс, — кричу, — набивайте грот!
Він стрепенувся, подивився якось розгублено — і давай усе підряд запихати в кубрик: рятувальні круги, запасний трос, ліхтарі. Поворот, звичайно, не вийшов, прогавили…
— Одставити! — кричу.
Він тоді всі пожитки назад витаскав і поставив біля самого фальшборту.
Ну, я бачу, дістався матрос! Анітелень! Вже я до чого людина спокійна, але тут і мене злість взяла.
— Гей, ви Фукс, — кажу я, — який же ви, в чорта. матрос?
— А я, — відповів він, — не матрос, я тепер просто так, застряв на мілині, а друзі мені порадили клімат змінити…
— Дозвольте, — перебив я, — а мені ж Лом казав, що ви добре в картах розбираєтесь?
— О, це скільки завгодно, — відповідає він. — Карти — це моя спеціальність, карти — це мій хліб, тільки не морські, а, вибачте, гральні карти. Я, коли хочете знати, я карточний шулер за професією.
Я так і сів.
Ну, посудіть самі, що мені з ним робити?
Списувати на берег — це ще добу потратити. Вітер міцнішає, от-от підніметься шторм і оселедці розбіжаться. А з другого боку, возити з собою цього шулера баластом — теж нецікаво: він не тільки морські команди, він жодної снасті не знає. Я було розгубився.
Але тут у мене з'явилася блискуча думка. Я, знаєте, люблю інколи розкласти пасьянс на дозвіллі, й у мене знайшлась на судні колода карт. То я до кожної снасті прив'язав швидко по карті, привів яхту до вітру й повторив маневр.
— До повороту приготуватись! Розв'язати трійку пік, підтягнути чирвового валета, змотати жирову десятку…
І, знаєте, поворот удався на славу, й цей Фукс дійсно так в картах розбирався, в темряві часом і то масті не плутав.
Отак і пішли далі. Йдемо, лавіруємо. Вітер міцнішає. Так би воно ще нічого, але оселедці мене непокоять. Хто їх знає, як вони переносять погоду? А мені спішити нічого, вантаж не терміновий, то й навіщо рискувати? Я вирішив відстоятися в порту.
РОЗДІЛ VI,
який починається непорозумінням, а кінчається несподіваним купанням
Поблизу острова Уайт я звернув направо й пішов у Саутгемптон, в Англію. Кинув якір на рейді, Лома залишив стерегти оселедців, а ми з Фуксом сіли на ялик і причалили до берега. У чудовому місці висадились: трава підстрижена під гребінку, доріжки посилані піском, і скрізь такі красиві загородки й написи: «Тут не ходити, садиба Арчібальда Денді».
Тільки ми висадились, не встигли ногою ступити, нас оточили джентльмени у фраках, котелках, з білими галстуками. Чи то містер Денді із своїм сімейством, чи то міністр закордонних справ з почтом, чи то агенти таємної поліції — по одягу не розбереш. Ну, підійшли ближче, привіталися, розговорились і, знаєте, що виявилось? Виявилося, що це в них жебраки. В Англії так просто жебрачити суворо заборонено законом, а у фраці — будь ласка. Якщо хтось і подасть, вважається, що жебраків нема, а просто допоміг джентльмен джентльмену.
Ну, я роздав їм якісь копійки, йду далі. Раптом назустріч — ще один. Довгий, наче версту проковтнув. Порівнялися. Він скидає капелюх, вклоняється церемонно. Ну, я, звісно, пошукав у кишені, виудив дві копійки й просто йому в циліндр. Я ждав подяки, а він, уявіть собі, спалахнув, фиркнув, вставив в око монокль і дуже по-зажно промовив:
— Арчібальд Денді, есквайр. З ким маю честь?
— Капітан далекого плавання Христофор Врунгель, — відрекомендувався я.
— Дуже приємно, — каже він. — Захищайтесь, капітане!
Я почав було просити вибачення, та де там! Бачу — пізно. Які вже тут вибачення! Він поставив циліндр на травичку, скинув фрак… Ну, і я, знаєте, вирішив постояти за себе: скинув кітель, зайняв бойову позицію.
Фукс теж не розгубився, взяв на себе роль судді, одійшов трошки вбік і на все горло крикнув:
— Секунданти, аут! Гонг!
Містер Денді застрибав, запихкав, закрутив кулаками. Схоже, як, знаєте, хлопчаки в паровоз граються. Кинувся на мене. Довелося й мені попрацювати кулаками.
Я не люблю давати волю рукам, але тут бокс, благородна сутичка, — я розмахнувся… і ледве встиг стримати удар.
Бачу — кепська штука: пропорції наших постатей зовсім різні, й куди б я не цілив — однаково влучу нижче пояса. А це, знаєте, це за правилами. Він же, навпаки, лупить повітря над моїм кашкетом. І теж — по-пустому. Перший раунд такі закінчився без результатів.
Але вирішувати бій все одно якось треба було, й тут нас виручив Фукс.
— Прошу, капітане, — каже він і підставляє плечі.
Я скочив на нього верхи й бачу — зовсім інша справа. Я тепер на рівні противника, так би мовити, й можу вступити в бій на законній підставі. Фукс піді мною стрибає, поривається в бій. Ну, я бачу, пора діяти.
— Давайте, Фукс! — кажу.
Йому, очевидно, було нелегко, але він бадьоро прохрипів:
— Гонг!
І ми почали знову…
Містер Денді бився блискуче. Я одержав жорстокий удар в перенісся, але тут згадав молодість, пришпорив Фукса, перейшов у інфайтинг і наніс противнику нищівний оперкут.
Він завмер на секунду, заплющив очі, опустив руки по швах і раптом повалився, як щогла. Фукс вийняв у нього з кишені жилетки годинник і почав голосно відлічувати секунди. Хвилин через сорок містер Денді отямився. Потер щоку, здивовано глянув на всі боки, помітив нас з Фуксом, схопився і став поправляти свій одяг.
Я вдруге відрекомендувався, попросив вибачення, пояснив причину непорозуміння. Ну, й, знаєте, помирилися. Познайомились. Потисли один одному руки, розговорилися, подружилися навіть. Потім оглянули його садибу, зайшли додому, випили по чашці чаю, посиділи біля каміна й пішли до мене на «Біду».
Містер Денді оглянув мою яхту, був дуже захоплений нею й почав лічити по пальцях.
— Сьогодні четвер… значить, завтра п'ятниця, післязавтра субота… Містер Врунгель, — вигукнув він несподівано, — вас послало саме провидіння! В неділю великі національні гонки. Ви повинні їх виграти. Я сам піду з вами, й цього разу містер Болдуїн буде осоромлений.
Я, кажучи по правді, одразу не збагнув, про що йде мова, але містер Денді мені все пояснив. У нього там, виявляється, є сусід, містер Болдуїн. І ось вони з цим Болдуїном у всьому змагаються: хто знатніший, у кого галстук красивіше зав'язаний, у кого люлька краща… Але все це так, між іншим, а головна, бач, суперечка йде між ними про яхти. Обоє, виявляється, запеклі парусники, і як тільки гонки — все ладні віддати, аби тільки втерти ніс один одному.
Ну, й, знаєте, цей Денді глянув на мою «Біду» оком знавця, оцінив її якості й зрозумів, що з таким судном у будь-яких гонках, при якій завгодно погоді перемога забезпечена. Одне слово, вмовляє мене взяти участь.
— Підемо, — каже. — Гонки цікаві, судно у вас чудове, й, повірте слову джентльмена, ви візьмете великий королівський приз і малий приз адмірала Нельсона.
Я за призами не дуже ганяюсь, але так, у гонках, чому ж не виступити? Судно чудове, команда надійна, ну і я не вперше за стерном. Шанси є…
Я вже було погодився, але тут пригадав: оселедці… Куди їх подіти? Ну, пояснив містеру Денді, шо не можу розпорядитися судном, що зв'язаний оселедцями по руках і по ногах. Він спочатку засмутився, але потім обіцяв і це владнати. Й, уявіть, справді владнав. Того ж дня я одержав дозвіл і ввів увесь табун у портсмутський адміралтейський док.
Потім ми підготували яхту: борти змазали салом, прибрали все зайве, як перед боєм, обтягнули такелаж. А ранком у день гонок містер Денді прийшов на «Біду» в білому кітелі, з люлькою в зубах. Він звелів навантажити на «Біду» два ящики сода-віскі, на випадок несподіваної поразки, вставив в око монокль, закурив і сів на кормі.