Острів тисячі самоцвітів

— Не знаю, не знаю… Я побоююсь, що з тобою буде зле. Ти повинен нас любити, хлопче! Це перша заповідь божа! І затям, ми все для тебе зробили! Могли ж замість тебе взяти іншого хлопця, куди ліпшого, а може, навіть білого, або принаймні не такого чорного, як ти. Ти ж не думаєш, що ти світлий і гарний?

— Ні, місіс Маккормік, — відказував Тікірі. — Я знаю, що я дуже чорний і негарний.

— Це добре, — всміхалася пані, трішки заспокоєна. — А тепер згадай, в якому стані ти до нас прийшов, до мене і пана Маккорміка. Бруд так аж капотів з тебе, а тхнуло як! А ми тебе взяли, привітали, вмили тебе, нагодували. Але для тебе це, мабуть, нічого не важить!

— Ні, — сказав Тікірі. — Я знаю, що це добре. Дякую вам.

— Мені не треба! — скромно вигукнула пані. — Богові повинен дякувати. Ми лиш його знаряддя, а він — безмежно добрий. І ти це повинен пам'ятати! Чого, думаєш, ми взяли тебе? Аби привабити твою чорну душечку. Але чи привабили ми її насправді? Скажи, що ти відчуваєш до бога? Заглянь у себе, прислухайся…

Вона товкла, товкла воду в ступі, аж поки втомлювалась і йшла переодягатися. Йдучи до дверей, як правило, зупинялась і зблизька дивилася на Тікірі.

— Бог не дав мені діток, але натомість послав мені тебе. Не знаю, чим я завинила. Та, скільки стане моїх кволих сил, нестиму цей хрест.

Але іноді материнська ніжність опановувала її так, що пані нахилялася до Тікірі й зводила йому пальцем підборіддя:

— Покажи мені свої оченята. Очі — віконця до душі, це ти, мабуть, знаєш?

— Так, знаю, — казав Тікірі.

— Ну, й, — всміхалася пані. — Не одвертайся, не соромся. Хоч я біла, але всі ми походимо від Адама та Єви. Ти ж бо вже знаєш, хто то були Адам та Єва?

— Знаю, — стогнав Тікірі.

— Це чудово. Тож ти знаєш також, що вони згрішили і їх вигнано з раю. Май це собі за приклад.

— Гаразд, матиму, — видушував з себе Тікірі. Він зціплював зуби, аби не крикнути чогось страшного. Чого саме — не уявляв собі, знав лише, що тоді його вигнали б з раю, і це було б іще страшніше, бо він умер би від голоду. Колись він нерозважно подався у світ, не журячись тим, як прогодується. Тепер він на таке не зважився б… Та мить, коли овочівник ухопив його за руку й розмазав йому по обличчі гнилий дур'ян, та мить залишила в Тікірі незгладний слід. Наче рана, що ніяк не гоїться й пече, коли торкнешся її… І ти вже боїшся ворухнутись, аби не діткнутися тієї рани.

Тож Тікірі мусив зоставатися тут. І ненавидів пані Маккормік так безмежно, як іще нікого досі. Що більше начиняла вона його любов'ю, то гірше було йому. Він почав навіть оддавати перевагу Джімові з Арізони — той хотів лише грошей, що їх Тікірі міг би кінець кінцем вижебрати, коли б зважився; та й кухареві Ука Еларі, котрий тільки хотів, щоб вони з Бандалою працювали за нього й не стромляли носа до його злодійства. А чого, власне, хоче пані Маккормік? Невже вона справді думає, що може намовити або примусити його любити її?

Якось він замалим не спитав про це в служниці Анулли, котра відтоді, як він почав прати й прасувати, стала трохи привітніша. Але останню мить вирішив, що краще мовчати: Анулла жила в Маккорміків змалку, давно вже була християнка й, мабуть, сказала б господині. Цих християн ніхто не добере. А крім Анулли, тут не було більше нікого, хіба ще сінгалка-куховарка — імені її Тікірі не знав, бо вона була глухоніма й усі її звали «Глуха».

Тікірі був тут такий самотній, що, певно, плакав би цілі ночі, якби не мав свого самоцвіту. Він витягав його щоразу, як випадала вільна хвилина.

Що зростала його зненависть до пані Маккормік, то дужче поривало його втікати до свого самоцвіту. Він став такий необачний, що сідав увечері на сходах веранди, ловлячи в своєму чарівному люстрі відблиски призахідного сонця.

Тут його якось заскочила пані Маккормік.

Тікірі почув її, аж коли вона низько схилилася над ним. Скулився, сховав самоцвіт у жмені. Але пані Маккормік не могла поскаржитися на поганий зір.

— Що то таке?

— Нічого…

— Не бреши, я бачила щось! Розтули долоню. Дужче!.. Що це?

— Нічого, звичайний собі камінець, — затнувся Тікірі; випадок з Джімом Пічем навчив його, що краще не вимовляти слово «самоцвіт».

— Ой ні, — лукаво закрутила головою пані Маккормік. — То, певне, незвичайний камінець. Покажи!.. Але ж і гарний! Ти його любиш, еге?

— Так, — прошепотів Тікірі.

— А мене любиш?

— Так, — кивнув Тікірі.

— Але камінець любиш дужче, еге?

— Ні, — тихо мовив Тікірі.

— Доведи мені це! — усміхнулася пані. — Ти хочеш мені це довести?

— Так.

— То дай мені цей камінець! — переможи сказала пані.

Тікірі мовчав. Дивився в землю, але не бачив нічого.

— Чи ти не досить мене любиш?

— Так.

— Справді? Подивись гарненько до свого сердечка, поспитай його.

— Так.

— Тож даси мені…

— Так!!! — вигукнув Тікірі.

Так само дивився він у землю й так само не бачив нічого. Наче ця страшна жінка взяла разом із самоцвітом його очі. Вночі Тікірі лежав на своїй рогожі й наслухав шурхіт ящірок і дзижчання комах. Уранці зловив дві сороканіжки й кілька мух, пхнув їх до сірникової коробочки, вичекав хвилю, коли Глуха вибігла з кухні, пошматував ту нечисть і кинув до меленого м'яса, що з нього готували господині обід. Не знав, як іще помститися.

Але зненависть не поменшала. Не мав Тікірі вже самоцвіту, котрий правив тепер за прес-пап'є на письмовому столі в пана Маккорміка, а тому вдень і вночі придумував найстрашнішу помсту. Ходив і працював, потупивши очі, аби пані не постерегла, що з ним діється, бо й ходячи, й працюючи, думав про помсту. Він навіть примудрився мстити з допомогою тієї молитви, що її пані Маккормік склала для нього першого ж вечора й що лунала так:

— …І від щирого серця молюся за пана й пані Маккормік, котрі взяли мене брудного й смердючого.

Тікірі дійшов того, що досить трохи змінити слова, аби змінився цілий зміст. Тепер він молився залюбки й дуже голосно:

— … котрі взяли мене брудні й смердючі.

Так тривало кілька днів, поки пані Маккормік помітила це. Вона зблідла від обурення. Але Тікірі вдавав, ніби не тямить, про що, власне, йдеться, й зрештою пані пояснила все тим, що цей недоумок не осягнув таємниць англійської мови.

Тікірі дуже тішився з своєї витівки, але обачність підказувала йому, що найкраще розвіяти підозру. Тож надалі він молився без похибок, із великим захватом. Дивлячись на господиню, всміхався так віддано, що серце в пані Маккормік тануло, як масло. За тиждень вона вирішила, що звірятко вже досить приручене, аби його на хвильку можна випустити з клітки. Аби впевнитися, почекала ще день… А коли вранці почула, як Тікірі наспівує, розвішуючи білизну, то подумала, що йому вже можна довірити кілька рупій, бо тут він, очевидячки, почуває себе щасливо, і йому й на гадку не спаде втекти звідси. Тож щойно хлопець довів до ладу білизну, вона послала його по м'ясо.

Тікірі вилетів, як птах, і відразу за рогом почепився на машину, повну пляшок, котра їхала бозна-куди, але напевно не до різника.

Машина ззаду мала зручний підніжок, і Тікірі весело їхав аж до гавані. Там він сплигнув, щоб розглянутися, чи не здиба десь Бандалу.

А машина з пляшками їхала далі й далі, аж до готелю «Голл фейс», і спинилася перед відчиненим вікном, з якого Бандала саме дивився на море.

Великий готель

Готель «Голл фейс» здивував Бандалу своїми розмірами, своїм кольором і своїми воронами.

Пишна, яскраво-червона будівля на кілька під'їздів стояла за містом, біля океану, але гуркіт прибою марно змагався з карканням ворон: вони хмарами кружляли над дахом готелю, над пляжем з білим, як цукор, піском і над лісом пальмових пеньків. Колись тут був чудовий пальмовий гайок — але дирекція готелю звеліла вирубати його, сподіваючись у такий спосіб спекатися ворон, які гніздились у кронах пальм. Дерева загинули, а ворони спокійнісінько переселилися в інше місце, але щодня вертали до готелю, принаджені купами покидьків. Про все це Бандала дізнався, звісно, пізніше.