Острів тисячі самоцвітів

І мав на це повне право, бо за ті п'ятдесят років, що очолював Товариство «Friend In Need» (тобто «Друг у скруті») в Коломбо на Цейлоні, він спіткався із стількома дивовижними людьми й з такими безталанними долями, що напевно давно б утратив радість від життя, якби не знав, що всі ті долі, всі ті лиха — наслідок лиш одного: люди забули бога, котрий є найбільше щастя, тому, природно, щастя забуло про них.

Життя навчило Джефрі Маккорміка, що руїни людей, до яких він так по-батьківськи промовляв, невиліковно засліплені: вони шукають причин свого лиха в чому завгодно, тільки не у власній безбожності. Отже, він не сподівався їх переконати й не дивувався, коли їх не переконував. Не дивувало його навіть, коли хтось із цих грубіянів у нападі люті чи відчаю посилав його до біса. Це Джефрі Маккорміка не вражало й не ображало. Мав свої правила, свої переконання, які зводилися до одного: за зло плати добром!

Згідно з цим своїм правилом він ізнов тільки смутно, докірливо всміхався — і тоді давав грішникові те найліпше, що взагалі міг дати: нагоду примиритися з усевишнім.

— Йди до хреста біля каплиці, — казав Маккормік, — і молись. Я буду з тобою духом і очима, бо дивитимуся на тебе у вікно й, коли треба, покличу тебе.

Понад півгодини не витримували навіть найтерплячіші, бо хрест стояв на осонні; звичайно грішники тікали вже за десять хвилин, дарма, що священик обіцяв їм картку на обід.

Таке й іще гірше ставалося безперестанку, і твердячи, що його ніщо вже не може здивувати, Маккормік мав святу правду. Однак, коли недавно він побачив перед собою хлопця-тубільця з біблією в руці й на власні вуха почув, що той хоче стати християнином, то на мить онімів. Нічого такого йому ще не траплялося.

Потім Маккормік подумав, що цього смердючого шибеника, мабуть, послав якийсь бродяга, котрий боїться сам прийти, бо вже отримав милостиню, або ж утік од хреста й тепер сподівається, що він, Джефрі Маккормік, піймається на гачок і дасть хлопцеві гроші. Але Маккормік відразу ж відігнав цю підозру: хто з ним — Маккорміком — раз познайомився, той не може бути такий простодушний…

Потому йому здалося, ніби хтось його — Джефрі Маккорміка — хоче взяти на глузи, тому й викупав малого лотрика у гноївці й підкупив, аби пішов до FINS і зіграв тут комедію. Таке може бути. Але як дошукатися правди? Послати хлопчиська до хреста? Ні, хлопець очевидячки поганин і молитися не тямить…

Так міркував Маккормік, перш ніж удався до свого другого найпевнішого й найліпшого засобу, себто проповіді.

Він поставив Тікірі до кута кабінету, відчинив двері, аби протяг послабив пах дур'яну, сів коло відчиненого вікна й довго своїм знаменитим, солодким голосом говорив про правдивість і любов. Коли замовк, щоб витерти лоба, зчудувався: хлопець стоячи спав.

Тож Маккормік удався до третього перевіреного способу. Власноручно приніс із кухні тарілку рису з м'ясом, поставив її так, щоб Тікірі добре бачив і чув їжу, і сказав, що вечеря буде за хвильку, одразу ж, як ти, хлопче, розкажеш усе щиро. Хто тебе послав? Звідки ти? Чия це книга?!! На жаль, Тікірі весь час казав те саме, тільки все тихіше й тихіше, дихав уривчастіше, а очі його, втуплені в тарілку, ставали щораз більші, аж здалося, що вони на пів-обличчя блискучіші від порцеляни:

— Хочу стати християнином. Книга моя. Втік із дому. Батько вмер. Послав мене білий чоловік, як звати, не знаю. Дайте, будь ласка, їсти, я голодний.

Джефрі Маккормік дав йому наїстися.

Спершу, однак, звелів служниці, аби вмила хлопця та обстригла йому чуприну, від якої так огидно тхнуло. Сінгалка Анулла, якій припало це невдячне завдання, затуляла носа, лаялась і торгала Тікірі що є сили.

— Негіднику! — бурчала Анулла. — Ой, смердить! Сиди, а то видеру тобі ці патли. Тьху, ну й гидота! В чому це ти купався, вошивцю?.. Ой, зомлію…

Була вона не зла жінка, але, як багато сінгальців, не любила тамільців.

Тільки по тому сів Тікірі до тарілки з холодним рисом.

Він їв так жадібно, що помітив пані Маккормік, аж коли наївся. Вона сиділа в тіні, коло стіни, біля свого чоловіка, й тримала його руку в своїй, як мати тримає рученя сина, котрий потребує захисту. Була вона куди більша, дужча, ніж він, Джефрі Маккормік. Віяло од неї чимось велелюбним, материнським.

— Тобі смакує? — лагідно поспитала вона в Тікірі.

— Так, мемсагіб.

— Тож їж, їж, — мовила пані Маккормік підбадьорливо. — А чого ти плачеш?

— Я не плачу, мемсагіб.

— Та ну! — засміялася пані, встала, і Тікірі побачив, що вона іще більша, ніж йому здавалося; коли пані схилилася над ним, в її очах забриніли сльози. — Та ну! Твоя чуприна… Вона ж бо так смерділа. Чого це вона так смерділа, чого ти такий брудний?

— Не буду, мемсагіб…

— Не зви мене мемсагіб. Зви мене пані Маккормік. У нас нема сагібів і кольорових, у нас є лиш добрі християни або погані християни. Яким християнином ти хочеш бути?

— Добрим, пані Маккормік.

— Ах, Джефрі, — вигукнула пані зворушено, — я вірю, що з цього… з цього створіннячка ми зробимо людину, коли докладемо рук. Ось побачиш, так буде, Джефрі!

Джефрі Маккормік одкашлявся. Він уже впевнився: хлопця ніхто не послав, аби пожартувати, — він прийшов сам, і тільки тому, що був голодний. Ну то гаразд, бог не погребує й голодною овечкою — аби тільки про це не пішов поголос, бо вельми приємний будинок ураз стане пеклом: сюди посуне ціла хмара таких хлопчисьок. Хоч доброчинна установа покликана передовсім надавати одноразову допомогу білим чоловікам і жінкам — але ж це не притулок із ночівлею та повним утриманням для голодних тубільців. З другого боку, тяжко знехтувати першого тутешнього хлопця, котрий прийшов з біблією, де кінець кінцем написано чорним по білому: «Хай малі приходять до мене» і «Вчіте всі народи…»

— Ось побачиш, так буде, Джефрі, — повторила пані вперто.

— То я можу… то я зостанусь у вас? — вигукнув Тікірі. Очі хлопцеві метнулися до Маккорміка, до його довгастого, худорлявого лиця, до його срібно-сивої чуприни, до його замислено нахмурених брів. — Прошу вас! Я дужий, з усім упораюсь, я вже служив у сагібів! Я направду дужчий, ніж… ніж…

— Ніж що?

— Ніж будь-який дорослий чоловік!

— Тут тобі потрібна не сила м'язів, а сила віри, — проголосив Маккормік, своїм звичаєм поблажливо-прихильно всміхаючись. Його осяяло: взяти в будинок слугу — це зовсім інше, ніж узяти учня, а слуга, зрозуміло, водночас буде учнем. Але цього ніхто не повинен знати; й ніхто не може сподіватися, що він узяв більше слуг, ніж треба.

— Справді хочеш учитися? — спитав, щоб упевнитися.

— Так! — вигукнув Тікірі. — Навчуся геть усього… і прати, й прасувати білизну.

— Я не це мав на мислі, — знов усміхнувся Маккормік. — Тут ти вчитимешся любові, бо християнський бог є любов. Розумієш?

— Так, — відповів Тікірі вражено.

— Чудово! — зрадів Маккормік.

Того ж вечора пані склала для Тікірі першу молитву, в якій він дякував християнському богові за те, що пан і пані Маккормік узяли його до себе, хоч він був брудний і тхнув. Тікірі вивчив молитву без жодної похибки й проказував її з таким почуттям, аж пані просльозилася.

Зненависть

На подив, виявилося, що до прання й прасування в Тікірі куди більше хисту, ніж до християнської любові, яку йому пан і надто пані вперто втовкмачували. На відміну од пані Ліндсей, котра хотіла, щоб її всі боялися (це було дуже зле), пані Маккормік мріяла, щоб її всі любили (це було куди гірше). Вона звикла сидіти у ванькирчику, де Тікірі прав і прасував, дивилась, як хлопцеві працюється, й говорила про милосердя й доброчинність, що ними вона ощасливила хлопця.

— Ти повинен нам бути вдячний, мені й панові Маккорміку. Ти нам удячний?

— Так, — кивав Тікірі. — Так, дуже.

— Ти кажеш це якось непевно! Чи це мені так здається? Придивись, прислухайся до свого сердечка, може, ти в ньому щось виявиш!

Пані Маккормік смутніла й зітхала: