Невидимий риф

І запитав професора:

— Що відповісти тому кашалотові?

Жорлінг ще й досі не міг простити Жозефові Брауну, що той наставляв йому до скроні пістолет. Однак тепер у Жорлінгові знову пробудилася колишня пристрасть пілота. Він і гадки не мав, що через двадцять років після закінчення війни зможе тримати в руках штурвал літака. А це для колишнього льотчика — неабияка втіха.

Загорський схилився до мікрофона й сам відповів Браунові:

— Все гаразд, капітане! Провадимо дослідження! Ми наштовхнулися на захисний циліндр! Нехай корабель залишається в зазначеній зоні! Якщо станеться аварія — шукайте нас!

В ефірі знову виникли перешкоди, і Браунів голос загубився десь серед гучного шуму й тріску. Жорлінг набирав висоту. В повітрі навкруг вертольота із запаморочливою швидкістю крутилися лискучі кола. Вилицювате обличчя Абдула Хаміда зблідло, він майже лежав у кріслі й важко дихав.

— Тисяча п'ятсот! — повідомив Жорлінг.

— Тисяча п'ятсот! — повторив Загорський.

— Дві тисячі!

— Три тисячі!

— Чотири тисячі!

Малюнок циліндра зростав угору. Було важко дихати — бракувало кисню. Коли машина піднялася на п'ять тисяч метрів, Загорський збагнув, що дах цієї геометричної фігури куди вищий, ніж він сподівався, і наказав Жорлінгові спускатися долу. Механік спробував налагодити зв'язок з кораблем, та все марно: з приймача долинав тільки гучний шум і тріск.

Коли вертоліт спустився на висоту п'ятиста метрів, Загорський вирішив обстежити горизонтальну межу поля. Він уже визначив, що перешкода має форму височенного циліндра. А що, коли летіти низько над водою? Може, пощастить знайти якусь прогалину?

І він наказав Жорлінгові спрямувати вертоліт на невидиму перешкоду. Механік сполотнів.

— Це обов'язково треба, сер?

— Без заперечень! — стримано, але суворо зауважив йому професор і додав: — Летіть повільно і обережно!

— Ви наражаєте нас на аварію, сер!

Загорський ледве стримав гнів:

— Цього вимагає наука!

Вільямс Жорлінг підкорився наказу. Вони не пролетіли й кількох миль, як вертоліт спалахнув яскравим світлом. Промені шалено стрибали по металевих приладах, віддзеркалювались і враз зникали, а тоді спалахували знову. Жорлінг увесь тремтів, очі йому полізли на лоба, та професор не звертав на нього уваги. Тоненький грифель олівця швидко звужував обриси циліндра; там, на кораблі, таємниче сяйво виникало на значно більшій відстані від Абалули, ніж тут, угорі. Але де ж межа опору, де епіцентр цих загадкових сил? Цю мить фізик не думав ні про небезпеку, ні про можливу аварію. Треба будь-що скласти точну графічну схему зони невидимої перешкоди — на цьому мав завершитися перший етап досліджень експедиції.

Вертоліт повільно летів у молочно-рожевому сяйві, схожий на вогняну ракету. Коли до острова лишалося вісімдесят миль, Вільямс Жорлінг відчув, що машину почало струшувати. Інтервал між струсами становив п'ять хвилин. Раптові поштовхи, схожі на імпульси електричного струму, ставали дедалі частіші й відчутніші.

— Треба повертатися назад, сер! — попередив пілот Загорського.

— Ви знову виявляєте легкодухість! — сердито відказав йому фізик.

— Ми йдемо на неминучу смерть!

— Тримайся, Жорлінгу!

Голос механіка тремтів. Вертоліт струшувало, наче віз на невторованому шляху. Гримкотіли, надриваючись, мотори. Машина заплутувалася в павутинні таємничого випромінювання. Обличчя в Жорлінга вкрилося потом, він відчував, що не витримає цього напруження.

— Жорлінгу, не роби дурниць! — підбадьорював його професор. — Не губи самовладання!

Вільямс Жорлінг діяв, як автомат. Він був неспроможний обдумувати свої вчинки. А вертоліт заглиблювався в зачаровану атмосферу, де вирували якісь диявольські сили. Абдул Хамід ледве дихав, але не зводив очей з приладів. Кволим голосом щось шепотів у мікрофон, проте зрозуміти його було неможливо.

Загорський тільки-но зібрався щось у нього перепитати, коли помітив у морі два супутники, ті самі, що тривалий час супроводжували корабель. Тепер вони пливли так близько, що їх можна було добре розгледіти.

— Професоре! — вигукнув Абдул Хамід, але цю мить навальний повітряний струс, наче хвилею вибуху, підхопив вертоліт і поніс стрілою в сліпучих спалахах світла.

Запанувала мертва тиша. Новий поштовх, мов торпеда, жбурнув машину до якоїсь повітряної ями. Загорський відчув, як він раптом став зовсім невагомий, відокремився від сидіння, й над ним звилося велике барвисте шатро…

Його засліпило яскравим світлом, він склепив і знову розплющив очі. В густому рожевому тумані, — так буває на світанку, коли сходить сонце, — Загорський побачив вертоліт, що перекидьки падав униз, розмахуючи велетенськими лопатями, схожими на крила підстреленого птаха.

«Абдул Хамід, Жорлінг», — блискавично зринула в нього думка.

Загорський повільно падав долу, легко гойдаючись у повітряній колисці. Він відчував, що свідомість його затьмарюється, серце в грудях калатає — ось-ось розірветься. Мертвий птах падав перекидьки в море; течія зносила його чимраз далі. Загорського оповила слабість — він був у тому ж стані, що й під час першого наближення до Абалули. Повіки очей склеплювалися, він силоміць розплющував їх, напружено шукаючи Абдула Хаміда, але ніяк не міг знайти його в навколишньому тумані. Можливо, Хамідів парашут злився з барвами загадкового сяйва і плив десь поруч із парашутом Загорського…

Загорський падав щораз нижче. Сили залишали його. Раптом він стрепенувся. До нього мчали два лискучі тіла, вкриті сріблястою лускою. Це були не підводні човни й не катери — тіла скидалися на якісь кола аеродинамічної форми. Вони не пливли, ні, — просто линули над водою, мов велетенські альбатроси, безшумно, не залишаючи за собою довгих хвостів пінявої води.

Лискучі тіла швидко наближалися. Море блищало вже майже під ногами в Загорського. Загорський напружив останні сили, озирнувся навсібіч, але ні вертольота, ні Хаміда, ані Жорлінга не було ніде — він бачив перед собою тільки дивні машини, що рухалися над поверхнею моря… Потім усе кудись зникло…

ВУЗОЛ ЗАГАДКИ РОЗВ'ЯЗУЄТЬСЯ

… Молочно-біла імла розвіялась, і звідкись почало точитися сліпуче, яскраве світло. У вухах відлунювалися звуки гучних частих ударів. Вони зливалися з ревінням прибою, свистом вітру, словами незнайомої мови; пекуче дихання обпалювало Загорському обличчя. Раптом усе вкрилося густим димом, а в тому диму засновигали темні постаті. Гучні удари й гуркіт прибою вщухли. Загорський знову відчув себе таким легким, невагомим, як тоді в захмарній колисці. Незнайомі вигуки стихли, віддалилися, і тепер кожен звук сприймався, мов луна.

Та за мить знову заревів прибій, засвистів шпаркий вітер, посилився гомін голосів, і серед страшенного шуму чийсь знайомий голос пошепки повторював:

— Професоре! Ви чуєте мене? Ви чуєте мене, сер? Це я, Хамід! Ви чуєте мене, професоре?

Звідки долинає цей незнайомий голос? Хто такий Хамід? Здається, Загорський уже колись чув це ім'я! Все переплуталось, нитки пам'яті губилися в сліпучому світлі, рвалися від ударів барабана, від ревіння прибою. Невже все це було уві сні? А чий то голос гукає його? Хто такий Хамід? Кого він кличе? А що означає цей туман, це мерехтливе сяйво, ці тіні, що танцюють навколо нього?

— 32°47′ і 76°24′!

Це вже професор Теодор Загорський почув цілком розбірливо. Цифри промайнули в його потьмареній свідомості й перегукнулися з такими самими числами, що закарбувалися йому в пам'яті. Загорський стрепенувся. В голові йому наче трохи прояснилося.

Вертоліт дзижчав, мов жук. Провалюючись у хмарах диму, Загорський спускався на парашуті, мружачи очі. Внизу блищав океан. Аж раптом почала тонути людина. Професор наближався до неї, бачив її червоний каучуковий круг. Але людина була не сама. Виднілася ще одна постать, яка боролася з трикутним полотном; чувся гуркіт моторів.