Страница 25 из 29
Уже вкотре переглядав він схеми, підрахунки, висновки наукових спостережень, занотовані на квадратних аркушиках паперу, уважно вдивлявся в кожну цифру, в примхливі ламані лінії, знову підраховував, робив припущення, та все було марно…
За ілюмінатором блищала осяяна сонцем вода Двигуни корабля, що допіру були заглохли, знову гуркотіли Матроси трохи заспокоїлися й зайняли свої місця. Тільки Педро Грін категорично відмовився виходити з трюму й досі ще тримав у руках маленький засмальцьований медальйончик.
Втомлений Абдул Хамід, геть знесилений пропасницею, відпочивав на палубі.
Жозеф Браун пожадливо ковтав тютюновий дим, похмуро дивлячись на спокійну гладінь океану. Він удруге врятував корабель від полону диявольської стихії, але проскочити крізь загадковий бар'єр навколо Абалули знову не зміг.
Здавалось, один тільки Фенімор Кріпс лишався байдужий до того, що хвилювало Загорського й Брауна. Він не думав про небезпеку, не відчував напруженості й спокійнісінько прогулювався собі палубою корабля.
Жозеф Браун чистив кишеньковим ножиком свою голландську люльку з нікельованим мундштуком, коли його раптом покликав до себе професор Загорський. Була саме передобідня пора, і Брауна дуже здивувало це запрошення. Щоразу, як океан ущухав і корабель повертався на висхідну позицію, фізик усамітнювався, й ніхто, крім Абдула Хаміда, не переступав порога його каюти.
Течія однесла корабель на таку саму відстань од острова, як і раніше, і щоб знову повернутися до зони дії таємничих сил, треба було плисти щонайменше добу. Цей час матроси відпочивали, відсипалися, лагодили свій одяг, — словом, потроху поверталися до нормального життя. Було спокійно — не загрожувала ніяка небезпека, не шаленіли бурі, не світилися загадкові промені й несподівані поштовхи не струшували корабель.
Тим-то, коли Абдул Хамід підійшов до Жозефа Брауна, капітан спідлоба глянув на нього й запитав:
— Які будуть вказівки від султана Абалули?
Та асистентові було не до жартів.
— На вас чекає професор!
— Професор? — здивувався Браун.
Хамід кивнув головою.
— Це вже він щось надумав!
Жозеф Браун сховав ножика, затиснув у зубах люльку й, важко ступаючи, рушив до каюти Загорського.
Професор зустрів його словами:
— Ваш вертоліт — двомісний?
— Тримісний! — відповів Браун.
— Чудово! Ми полетимо, а ви триматимете корабель у цьому квадраті! — І він простяг капітанові папірця, де були точно зазначені широта й довгота, між якими мав перебувати корабель.
— Хто має пілотувати вертоліт?
— Макс Шнайдер!
Загорський пильно глянув Браунові у вічі.
— Отже, пілота немає?..
— Є, сер! Вільям Жорлінг під час війни був льотчиком! — відповів капітан.
Браун зняв трубку телефону й набрав номер. Почувся гучний Жорлінгів голос.
— Приготуйте вертоліт до польоту! — наказав Браун.
— Але ж…
— Вертоліт має бути готовий до польоту! — повторив Браун і поклав трубку на важіль.
За півгодини Вільямс Жорлінг уже сидів за кермом. Над широкою палубою, наче ураган, ревів потужний двигун новенького блискучого вертольота
Професор Загорський і Абдул Хамід зайняли у вертольоті свої місця Весь екіпаж корабля вийшов на палубу проводжати трьох сміливців. Професор був мовчазний. Браун знав, чому той мовчить, і дуже хвилювався. Якесь внутрішнє передчуття підказувало Браунові, що з вертольотом станеться нещастя. Він міцно потиснув руку Загорському, і очі в нього зволожились:
— Щасливого повернення, сер!
Загорський хитнув головою. Гуркіт мотора заглушив Браунові слова. Професор підняв угору руку, вертоліт легко відірвався від палуби, пролетів над капітанським містком і почав швидко набирати висоту. Абдул Хамід раптом відчув, як йому до голови прилила кров, але зразу ж опанував себе.
Загорський схилився над мапою, підраховуючи відстань корабля до «невидимого рифу», — так він називав кордон загадкового випромінювання. Його непокоїла думка: як діє це випромінювання на висоті? Може, Абалула вкритий невидимим електромагнітним дахом?
Абдул Хамід не зводив очей з транзисторного приладу — Вільямс Жорлінг набрав висоту п'ятсот метрів і взяв курс на південь. Щоб дістатися до умовного кордону, вертольотові треба було летіти дві години.
— Зменшіть швидкість, Жорлінгу! — наказав у мікрофон професор і розстебнув куртку.
Йому було важко дихати. Він утретє чекав тієї миті, коли підтвердяться або ж спростуються його припущення. Машина повільно наближалася до лінії перешкоди.
Якої висоти досягає випромінювання? Можливо, воно охоплює лише невеликий шар повітря? Загорський припускав також, що острів Абалула може бути оточений цим випромінюванням з усіх боків і таким чином цілком ізольований від навколишнього світу.
Годинник відлічував секунди, стрілки невпинно рухалися вперед, відстань до острова скорочувалась. Загорський чув, як калатає його серце. Він хвилювався, як ніколи досі. Абдул Хамід відчув себе зле й відкинувся на спинку сидіння.
Вертоліт плавно линув уперед.
— Сер, ви чуєте мене, сер? — озвався в навушниках Жорлінгів голос.
— Чую! — відповів Загорський.
— Ви нічого не помічаєте?
— Ні, а що сталося?
— Знову з'являються миготливі кола!
— Знову? — Загорський широко розплющив очі.
Він трохи помовчав, оглядаючись навкруги, а тоді запитав:
— Яка відстань до острова?
— Двісті миль!
— Усі дані співпадають! — зітхнув Загорський.
— Що накажете робити? — запитав механік.
— Курс не міняти!
— А чи немає небезпеки?
— Якої небезпеки?
— Що ми впадемо в океан!
— Ні, немає, Жорлінгу! — відповів Загорський.
— І все ж треба вжити застережливих заходів! Перевірте парашути й рятувальні пояси! Якщо перекинемось, сміливо стрибайте вниз! Парашути надійні!
Професор Загорський зовсім не думав про парашути й рятувальні пояси. Зараз для нього найважливіше за все — з'ясувати, чи справді Абалула має захисний дах, на якій висоті той дах і який він за формою — пірамідальний чи циліндричний? Загорський дивився на мапу, подумки малюючи вертикальні перешкоди, зазначав висоту, на якій вони перебувають, і відстань до острова.
Вільямс Жорлінг регулярно повідомляв:
— Висота — шістсот!
— Шістсот! — повторював Загорський.
— Дев'ятсот миль!
— Дев'ятсот!
За півгодини — знову:
— Шістсот!
— Шістсот!
— Вісімсот!
— Вісімсот!
— Сер, зверніть увагу! З'являється рожевий туман! — раптом озвався Жорлінг і тут же злякано зашепотів:
— А ось і кола! Погляньте, сер!
І справді: попереду то з'являлися, то зникали миготливі кола… Щоразу, коли вертоліт наближався до невидимої перешкоди, ці кольорові кола яскраво спалахували. На мапі в Загорського навколо острова Абалули вимальовувалося графічне зображення велетенського циліндра. Тепер було цілком ясно, що Абалула оточений якимось ще не відомим науці електромагнітним полем. Лишалося тільки визначити, на якій висоті закривається «кришка» того циліндра. Тому Загорський наказав пілотові:
— Піднімайся вгору, але вперед не рухайся!
— Спробую, сер!
У приймачі зачувся тріск, і в розмову Вільямса Жорлінга несподівано втрутився гучний бас Жозефа Брауна. Пілот настроївся на хвилю корабельної станції, і в навушниках залунав капітанів голос:
— Хай тобі дідько, Жорлінгу, де ти? Вертоліт зник з наших очей! Передай, як себе почуває професор! Що ви там помітили? Ви повернетесь на корабель, чи будете приземлятися на Абалулі? Слухай мене уважно, Жорлінгу!
Професор Загорський сумно всміхнувся. Вільямс Жорлінг повідомив:
— Знову блищать круги!