Мисливці за орхідеями

Червоний серп місяця низько повис над джунглями.

Єнік лежить нерухомо. Він страшенно стомився й відпочиває в тіні трьох дубів, під якими караван розташувався на ночівлю. Хлопець дивиться на крони дерев і мріє. Коли дядечко Франтішек вважатиме, що тут можна поповнити їхню колекцію орхідей, то мандрівники затримаються тут трохи довше.

Ліворуч гримить, стогне й гуде ліс, як звичайно ввечері. А праворуч розкинувся чудовий луг — широкі савани, всіяні незліченними квітами. Єнік звернув на них увагу ще завидна, як тільки експедиція дісталася сюди. Над лугом мелькають тіні: це полюють велетенські кажани. Непогамовно скрекочуть жаби, і лише вряди-годи різкий скрик болотянки, схожий на свист стріли, що летить низько над головою, порушує їхнє одноманітне скрекотіння.

Нараз із того боку, де було прив'язано в'ючаків, долинув крик індіанців. Тварин доводилося прив'язувати досить далеко від табору, бо комахи, приваблені сюди їхнім запахом, нестерпно дошкуляли й людям.

Замріяний Єнік не зразу збагнув, у чім річ. Та не встиг він отямитись, як гримнув рушничний постріл, а за ним і другий.

Єнік злякано схопився. Ні дядечка Франтішка, ні Вацлава поблизу не було, а крики не припинялися. Та за якусь хвилину вони змінилися на радісні вигуки.

Єнік побіг туди, де були прив'язані в'ючаки. Серед групи індіанців він побачив дядечка Франтішка, Хосе й Вацлава.

— Нам неймовірно пощастило! — вигукнув дядечко Франтішек. — Тягніть його до вогню!

В метушні ніхто не звертав на Єніка уваги — всі були дуже зайняті: спільними зусиллями волокли до табору щось страшенно важке.

Незабаром Єнік про все дізнався. Індіанці прибігли повідомити «дона Франтішка», що якийсь великий хижак підкрадається до в'ючаків. Франтішек і Вацлав, не зволікаючи ні секунди, схопили рушниці й метнулися за ними. Вони прибігли саме вчасно: якийсь спритний хижак уже встиг стрибнути на одного з в'ючаків. У темряві важко було що-небудь розрізнити, тому Франтішек вирішив просто відігнати звіра пострілом, але все-таки націлився, перш ніж спустити курок. Коли після пострілу звір упав і з страшним ревінням почав качатися по землі, стрілець підбіг ближче й націлився ще раз. Гримнув постріл, ревіння ввірвалося, й за хвилину звір перестав метатися.

Ту ж мить до поціленого хижака підскочили індіанці з мачете в руках, але в цьому вже не було потреби: звір був мертвий. Незабаром його підтягли до вогнища. Неправильної форми чорні плями на шкурі звіра свідчили про те, що це був найстрашніший ворог усього живого в гватемальських джунглях — ягуар. Перша куля перебила хижакові хребет, друга поцілила знизу в груди і, очевидно, зачепила серце.

Такого звіра Єнік бачив уперше в житті. З жахом дивився він на вищирені зуби, на блискучі зелені очі, яких уже торкнулася тінь смерті. Хлопець затремтів і притулився до дядечка Франтішка.

— Бачиш, — мовив той, — ось такі бешкетники та їхні родичі й не дають нам уночі спокійно спати. Тепер на одного розбійника й крикуна стало менше. Ягуари, щоправда, уникають зустрічі з людьми, зате охоче нападають на свійських тварин, що й довів сьогодні цей сміливець. Ну, та ми застукали його на місці злочину, й він за все поплатився. А тепер ходімо спати. Мертвий ягуар пахне не дуже приємно.

Єнік, Вацлав і дядечко Франтішек попростували до свого шатра під дубами, а індіанці розклали нове багаття, ближче до в'ючаків.

Тільки наступного ранку Єнік зміг як слід роздивитися ягуара. Хлопець страшенно здивувався, коли дядечко Франтішек звелів не чіпати труп звіра й швидко лаштуватися до відходу.

— Пошукаємо трохи зручніше й безпечніше місце, — сказав він. А коли Єнік запитав, чи візьмуть вони з собою хоч шкуру ягуара, Франтішек відповів: — Ні в якому разі. Нас прислали полювати на орхідеї, а не на хижаків. У нас нема потрібних засобів, щоб уберегти шкуру від псування, та й бажання тягати її скрізь з собою, зрештою, теж нема. Я гадаю, що індіанці не дадуть пропасти цьому плямистому хутру й не проминуть такої нагоди.

Караван ішов узліссям цілих вісім годин, перш ніж знайшов зручне місце для табору. Франтішек вважав за краще розташуватися на якій-небудь височині, звідки добре видно все навколо й завжди можна вчасно помітити небезпеку.

Індіанці вже почали були знімати в'юки із тварин, коли раптом до табору прибіг Дієго й повідомив, що неподалік він помітив дим. Франтішек знову схопив рушницю й швидко пішов за юним індіанцем, звелівши нікому не виходити з табору.

Лготка бігла попереду: її гострий нюх вже здалеку вловив запах диму й людський, мабуть, теж.

За чверть години Франтішек помітив два вози, криті брезентом, і велике багаття. Біля вогню сиділи якийсь чоловік і жінка.

Жінка саме підвішувала над полум'ям мідний казан.

«Це мирні люди», — з полегкістю відітхнув Франтішек і, не дбаючи вже про обережність, швидко закрокував до вогню. Але Лготка вважала за свій обов'язок випередити його й, підбігши до людей на віддаль пострілу, коротко загавкала.

Чоловік і жінка дуже здивувалися. Вони з цікавістю стежили за білим, слідом за яким ішов юний індіанець.

— День добрий! — привітався до них Франтішек.

Чоловік доторкнувся до капелюха:

— Хто ви й чого від нас хочете?

— Я мандрівник і теж хочу знати, хто ви, — відповів Франтішек. — У місті я не питав би вас про це, але в джунглях, самі розумієте, треба знати свого сусіду.

— Ми члени артілі лісорубів, — пояснив чоловік. — Наші товариші пішли оглядати ліс.

— Вас багато?

— Сім чоловіків і ось ця жінка.

— Яке дерево ви шукаєте?

— Голубе.

— А де ваш старший?

— У лісі. Але він незабаром повернеться.

Франтішек розглянувся по табору лісорубів.

— Ми розташувалися неподалік, — мовив він. — Якщо я прийду сюди години за дві, то, мабуть, застану його?

— Звичайно! Хай вам щастить!

— До побачення. Лготко, ходімо!

Повернувшись до табору, Франтішек і Дієто розповіли про все, що бачили й чули.

— Хоч лісоруби й спустошують ліси, проте зустріч з ними радує мене. Звичайно, це мирні люди, й коли ми розташуємося поблизу них, то принаймні матимемо більшу безпеку, — зробив короткий висновок Франтішек. Потім звелів усім перебратися трохи далі на південь — горбів тут було багато — вибирай який хочеш.

Десь за годину Дієго дав знати дядечкові Франтішку, який відпочивав у шатрі, що до табору простують якихось двоє незнайомих — очевидно, лісоруби.

Франтішек вийшов їм назустріч і ласкаво привітався з ними.

Обидва чоловіки, метиси з узбережжя, на знак того, що на думці в них нема нічого лихого, подали Франтішку руки й увійшли на його запрошення до шатра. Вони підтвердили те, що сказав Франтішку чоловік біля вогнища. Лісоруби справді збиралися отаборитися тут, бо знайшли поблизу багато голубого дерева, а головне тому, що сюди порівняно легко можуть дістатися підводи. Вони сказали, що їхня група — передовий загін великої партії лісорубів. Таких груп тут близько десяти, й усі вони працюють на дона Мігеля Серпенту, котрий поставляє деревину якійсь гамбурзькій фірмі. Передові загони рубають та обробляють дерева, а інші дбають лише про транспортування деревини. Чоловіка, який так добре був з усім обізнаний і давав пояснення Франтішкові, звали Хуан Брачате, а його друга — Баб Панса.

Франтішек усміхнувся. Він мимоволі згадав Санчо, вірного зброєносця Дон-Кіхота: портрет цього ненажери, брехуна й провінційного мудрагеля наче був змальований з сеньйора Панси, який сидів тут, широко розставивши коротенькі ноги й погладжуючи кругленьке черево.

Розповівши про все, Хуан Брачате знову подав руку дядечкові Франтішку. Це означало, що за довір'я він вимагає довір'я. Бо досі йому ще ні разу не доводилося зустрічати чужинців, які збирали б у джунглях квіти, — а це вже чогось варте, оскільки Брачате було понад п'ятдесят і по джунглях він вештався змалечку.

Наостанку Брачате сказав, що він і сеньйор Панса дуже раді з такої зустрічі. Сеньйор Панса спромігся лише на одну фразу, увічнити яку ми неспроможні, бо вона була надто малозрозуміла.