Мисливці за орхідеями

— Що ж, звіримося на карту й компас, — вирішив дядечко Франтішек. — Думаю, що ми трохи збилися з дороги.

— Так, — озвався Вацлав, — я теж так гадаю. Сана завів нас далеко на захід. Тепер треба повернути на південь й ані на крок не відхилятися від обраного напрямку.

— А як же наші вороги? Чи не нападуть вони знову? — висловив Єнік свої побоювання.

Дядечко Франтішек на мить задумався.

— Важко сказати напевно, але, на мою думку, вони більш не зважаться, бо розуміють, що тепер ми будемо на сторожі. — Трохи помовчавши, він додав: — Уранці нам доведеться самим поховати Плутона. Індіанці образяться, якщо ми попросимо їх це зробити, — вони гидують собакою.

— Плутон заслужив, щоб його поховали як слід, — мовив Єнік. — Бідолашний старий Плутон. Я ніколи його не забуду. А ти, Дієго, нас не покинеш, правда ж?

Юний індіанець не тямив себе з радості.

— Дієго охоче залишиться з білими, коли вони не проженуть його. Дієго служитиме їм вірно! — вигукнув він.

— Ходи з нами, хлопче, — мовив дядечко Франтішек, — тебе ніхто не скривдить.

Дієго радісно всміхнувся й вибіг із шатра.

Зірки на небі зблідли, знявся вітерець, стало прохолодно. Невдовзі червоний відблиск заграв на верхівках високих дубів. Швидко світало. Наші друзі, самі цього не помітивши, не склепили очей цілісіньку ніч. Коли настав ранок, вони викопали яму — могилу для вірного Плутона. Витягши мачете з його боку, Плутона поклали в яму й присипали землею. Як слід утрамбувавши могилу, зверху накидали купу колючих кущів, щоб дикі звірі не змогли вирити Плутонів труп.

Єнік метнувся до дуба й невдовзі повернувся з трьома жолудями, кожен завбільшки з індиче яйце. Хоча гватемальські дуби й не досягають висоти наших, зате на них ростуть надзвичайно великі плоди. Єнік посадив жолуді на Плутоновій могилі, сподіваючись, що з них виросте колись хоч одне дерево, яке огортатиме своєю тінню могилу їхнього вірного друга.

Подбали мисливці й про Сану. Дядечко Франтішек дав йому хініну, щоб трохи спала гарячка, а тоді звелів поставити коло пораненого воду та їжу.

Караван квапливо почав лагодитися в дорогу. Оскільки роботу справедливо розподілили між усіма членами експедиції, то незабаром лаштування до подорожі було закінчено. Швидко поснідавши, караван почав спуск пологим схилом.

Білі, озброївшись рушницями, охороняли загін, що його тепер вів Дієго. Лготка безперервно бігала навколо й надійно стерегла людей.

При денному світлі джунглі знову замовкли й поринули в легку дрімоту. Лише надокучливе дзижчання комах, шерхіт листя та чарівний спів птахів супроводжували наших мандрівників.

Минув іще один день, а джунглям не видно було кінця-краю. Ніде жодного людського сліду.

Джунглі — це гарна, але страшна пустеля. Ростуть там мільйони гарних дерев і кущів, як ніде в світі, буяють квіти, живуть звірі, комахи, змії, пташня й мільйони всіляких інших створінь, проте йдеш день, два, три, десять, а кінця джунглям не видно. Вони стомлюють людину своєю красою та гігантськими розмірами; стомлюють тим, що справляють на неї таку силу вражень, яку вона ніколи не спроможна збагнути. Очі людини бачать лише загальну картину джунглів, залишаючи поза своєю увагою численні деталі. Джунглі притуплюють нюх і зір людини, запаморочують її мозок вогким, напоєним різноманітними пахощами повітрям, заколисують монотонною музикою.

Входячи до Альп, мандрівник застигає від подиву. Очі його перебігають з одного краєвиду на інший і довго не можуть намилуватися красою небачених досі гір, голих скель, стрімких урвищ та смарагдових долин. Синь бистрих річок і потоків, зелень озер, білість хаток зачаровують його. Але не минає й двох тижнів, як він, наситившись красою скель та долин, стомлено відвертається від них і нестримно прагне повернутись на рівнину, на горбисту місцевість, де один милий пейзаж змінюється іншим, заспокоюючи й звеселяючи серце. Мертве каміння, похмурі хвойні дерева та низькоросла сосна, холодні льодовики і вбогі долини нараз перестають його вабити. І тільки повернувшись додому, на просторі лани, в гарні сади й тихі села, він з великою радістю відчуває, що лише тут земля — квітучий сад і лише тут домівка людини. І там, унизу, між своїми, мандрівник цей, можливо, інколи згадує про те, що гарного бачив він колись високо в горах.

Те ж саме можна сказати й про джунглі. Тут надто багато такого, чого людина неспроможна ані зажити, ані оцінити. Джунглі приголомшують її своїми розмірами. Крім того, на кожному кроці тут чатує стільки небезпек, що думка про них отруює всяке почуття захоплення. Не дивно, що під час переходу через джунглі людина швидко стомлюється: повсякчасна обережність, невпинне напруження нервів і сил украй виснажують її.

Тим часом, як караван рухався джунглями, до Сани наспіла допомога. Його спільники втекли недалеко й чули все, що кричали з Франтішкового наказу індіанці.

Грабіжники жадібно накинулися на те, що завжди залишається в покинутому таборі. Сана, добре знаючи звички своїх приятелів, вчасно сховав од них харчі й тепер спокійно чекав звинувачень та докорів, які й справді градом посипалися на нього. Розбійники не підмовилися од свого лихого задуму. Їхній ватажок вирішив іти слідом за експедицією, бо, може, те, що не пощастило їм тут, пощастить в іншому місці. В цьому, звичайно, не було нічого дивного, адже старе прислів'я каже: «Кішка ніколи не кине ловити мишей, а злодій — красти».

XII

ГВАТЕМАЛЬСЬКІ ЛІСОРУБИ

Ще цілих чотири дні простував караван на південь, перш ніж юний провідник сказав, що впізнає навколишню місцевість. Дядечко Франтішек теж зрозумів, що вони вже близько від мети своєї мандрівки. Праліс рідшав. Кілька разів перед очима здивованих мандрівників відкривалися широкі луги, облямовані стрімкими урвищами, а довгі лісисті гребені гір поступово знижувались у довгоочікувану рівнину.

— Пройдемо ще день у південному напрямку, — мовив дядечко Франтішек. — Може, якраз пощастить. Там, на узліссі джунглів, мабуть, ростуть численні види орхідей. Треба лише знайти зручне місце, де можна було б поставити курінь.

Цю пропозицію було зустрінуто з одностайним захопленням: усі вже ледь трималися на ногах від утоми. До того ж і харчі кінчалися, а дичина на лугах і в лісових заростях аж кишіла. Єнік уже наперед тішився, що знову спробує свого мисливського щастя.

— Ще день дороги — і ми будемо дома, — шепнув він Вацлавові, коли вони ввечері вкладалися спати.

Що хлопець розумів під словом «дома»? Хатину, дах над головою? Можливо. Чи просто місце, куди вони повертатимуться щодня протягом цілого місяця? Можливо, що й це. Бо справжній дім, про який він так часто згадував, дім, де залишились дорогі для нього люди, був дуже далеко, так далеко, що навіть надія на повернення заверталася назад з середини дороги, неспроможна перелетіти безкрає море, яке лежало між Гватемалою та Європою.

Лугами та вздовж узлісся йти було набагато зручніше й легше. Очі, стомлені джунглями, могли тепер спочивати на зеленому морі трав, стежити за зграями птахів, які здіймалися над мочарами, а груди могли вільніше дихати на широкому просторі. До мандрівників, які нарешті вибралися з тісного полону дерев, кущів та ліан, повернувся гарний настрій. Стомлені руки застромили ножі й сокири за пояси, притуплені почуття прокинулися знову, звільнившися від дурману важких запахів та вологого повітря.

А ночі! Казкові ночі, коли земля засинає під неосяжним небесним шатром, всіяним незліченними вогнями золотих зірок! На півдні небосхил темніший, і зорі там не здаються прибитими до порожнистої півкулі неба; навпаки, людина бачить, що ці чудові світила, які мерехтять у повітрі тропіків і відкидають веселкові промені в чорноту простору, світять звідкись із безмежної далини.