Страница 25 из 41
Коли всюдихід наблизився на відстань півкілометра, Камов, не опускаючи бінокля, сказав:
— Я знаю, що це таке. Це зореліт, але значно менший від нашого.
— Зореліт?.. Ми не самі на Марсі?
— Очевидно. Найімовірніше, що це американський зореліт Чарльза Хепгуда.
— Цікава зустріч! — розчаровано сказав Пайчадзе. — А я думав, побачимо щось варте уваги. Повідомити Бєлопольського?
— Встигнемо. Розмова призначена на тринадцяту годину. Немає підстав порушувати графік, тим більше, над ми через півхвилини будемо на місці.
Всюдихід пройшов прямо через густі зарості і опинився на піщаній площадці такого ж озера, як те, де вони залишили свій корабель. Місцевість була настільки схожа, що їм на секунду здалося, ніби вони вернулися «додому». Але це враження швидко зникло.
Всюдихід зупинився за десять кроків від американського зорельота, який лежав на піску, немов казковий крилатий кит. Він був сріблястого кольору і мав не більше дванадцяти метрів завдовжки і два з половиною метри завширшки. Довгі загострені крила, розміщені в нижній частині фюзеляжа, надавали йому вигляду транспортного літака. Коліс не було. Камов відзначив сам собі, що крила не вбираються під час польоту. Вся задня частина закрита була товстою шовковою тканиною.
— Дуже цікаво! — сказав Камов. — Зореліт, який опускається на планету за допомогою парашута. Таке мені й на думку не спадало. Адже крил цілком досить для плавного спуску. Намудрував щось містер Хепгуд.
— Де американці? — запитав Пайчадзе. Справді, біля зорельота нікого не було видно.
— Вони або сплять, або кудись пішли, — відповів Камов.
Він уважно подивився навкруги і раптом різко схопив за плече свого супутника.
— Дивіться! — сказав він тремтячим голосом.
За кілька кроків від них на піску темніла велика пляма. Великий поламаний годинник валявся рядом з відірваною людською ногою, взутою в черевик на товстій підошві. Недалеко лежала розбита магнійова лампа.
— Погана історія! — сказав Камов. — Тут сталася трагедія! Невже весь екіпаж загинув? Залишайтеся на місці, — додав він, одягаючи кисневу маску. — Я вийду. Треба з'ясувати це питання.
— Будьте обережні, Сергію Олександровичу! — Пайчадзе теж одягнув маску. — Це — «вовки», яких ми ще не бачили. Це їхня робота.
Камов витягнув револьвер із кобури і засунув його за пояс. Пайчадзе взяв у руки гвинтівку і, натиснувши на кнопку, опустив шибки всіх вікон.
— Не залишайте всюдихода ні за яких обставин! — сказав Камов і, відчинивши двері, вийшов назовні.
Підійшовши до темної плями, він нахилився й уважно оглянув людську ногу, відірвану трохи нижче коліна. Ніяких інших решток тіла не було видно.
«Чому тут годинник? — подумав він. — Як він тут опинився? Навіщо магнійова лампа? Одна людина чи кілька загинуло тут? Як довідатися про це?»
Звук замка, що клацнув, змусив його швидко випростатися.
У корпусі зорельота відчинилися двері. Камов машинально відзначив про себе, що двері відчиняються на завісах, а не зсуваються, як у них. «Незручно!» майнула думка.
З'явилася людина, одягнута в темносиній комбінезон. Киснева маска закривала обличчя американця.
Він, неначе в роздумі, зупинився на порозі дверей, потім стрибнув униз і попрямував до Камова. Хода була нерівна.
— Здрастуйте! Ви російські зореплавці? — голос звучав глухо з-під щільної маски.
— Так, — відповів Камов. — Хто ви такий? Бейсон здригнувся від несподівано голосної відповід!. Камов (він пізнав його) говорив англійською мовою.
— Я член екіпажу американського зорельота, — відповів він.
— Ми так і подумали, коли побачили ваш корабель. Як на зріст, то ви не Чарльз Хепгуд, а я думаю, що цей зореліт прилетів сюди під його керуванням. А де він сам?
— Оце все, що від нього залишилося, — Бейсон показав на відірвану ногу. — Сьогодні вночі на нас напав невідомий звір. Він розтерзав Чарльза Хепгуда. Я сам ледве врятувався, вистрілявши всі патрони, але врятувати товариша не міг.
— Який вигляд має цей звір? — швидко запитав Камов.
— Це була товста волохата змія сріблястого кольору. Я бачив її тільки під час короткого спалаху магнію і не міг як слід роздивитися.
— Тоді не дивно, що ви не вбили звіра, вистрілявши всі патрони, — сказав Камов, — оскільки стріляли в суцільній темряві.
Бейсон густо почервонів, але Камов не помітив цього.
— Хто ще є з вами? — запитав він.
— Нікого. Ми були вдвох.
— Як вас звати?
— Ральф Бейсон, кореспондент «Нью-Йорк таймс».
— Значить, ваша експедиція не мала ніякої наукової мети?
— Хепгуд провадив спостереження.
— Правда, він був великий вчений. Шкода, що він загинув, — і, раптово осяяний здогадом, Камов подивився в очі американцеві. — Ви сказали, що звір напав на вас сьогодні вночі. Коли ви прилетіли?
— Вчора пізно ввечері. А ви?
— Чого ж ви вийшли із зорельота вночі? В невідому темряву, що таїть небезпеки? Чому ви не зачекали світанку, як зробили це ми? Я знаю, навіщо це ви зробили. Цей годинник і ця лампа свідчать про вашу мету краще за всякі слова. Але дозвольте вам сказати, містер Бейсон, що ви з Хепгудом поводилися як хлопчаки.
Камов був глибоко обурений. Йому було шкода, що Чарльз Хепгуд загинув так безглуздо.
— Ми прилетіли на Марс, — говорив він далі, побачивши, що Бейсон не відповідає, — на двадцять чотири години раніше, ніж ви, але вийшли із зорельота тільки учора вранці. І ніякого годинника не фотографували. Нам не потрібні безглузді рекорди.
— Ми хотіли бути першими, — сказав Бейсон. — Ми боялися, що ви, містер Камов, нас випередите.
— Ви мене знаєте?
— Хто не знає «Місячного Колумба»! Ви і містер Пайчадзе досить знамениті, щоб пізнати вас, особливо на
Марсі.
— Що ж ви думали робити після загибелі Хепгуда? — запитав Камов. — Умієте ви керувати зорельотом?
— Ні, — просто відповів Бейсон. — Я думав покінчити з собою і зробив би це, коли б ви не прибули в останню хвилину.
Камову стало шкода цієї людини.
— Вибачте мені, — сказав він, — якщо я говорив різко. Мені боляче, що Чарльз Хепгуд даремно загинув, і це вивело мене з рівноваги. Вам зовсім нема чого накладати на себе руки. Ви повернетесь на Землю з нами.
Камов підійшов до всюдихода і переказав Пайчадзе розмову з Бейсоном.
— Вони обидва дорого заплатили за свою легковажність, — сказав він. — Цей кореспондент ще молодий, але вже посивів. Мабуть, за одну цю ніч.
Поки Камов говорив з Пайчадзе, Бейсон напружено обдумував своє становище. Лаври першості вислизнули: росіяни випередили їх. Поразка була цілковита. Мало того, що вони не перші прибули на Марс, — він, Бейсон, змушений повернутися на Землю, врятований російськими зореплавцями, як цуценя, витягнуте за шкірку з калюжі. Попереду нічого, крім глузувань з безталанного зореплавця. Бейсон краще від інших знав, яка нещадна американська преса.
«От якби було навпаки, — думав він. — Якби на Землю повернувся американський зореліт, а російський загинув. Я став би мільйонером».
Він здригнувся від того, що йому несподівано спало на думку… Камов тут… Він уміє керувати зорельотом. Захопити його… Примусити летіти на Землю! Російський корабель без Камова і Пайчадзе загине. Хто повірить, що було не так, як розповість він, Бейсон, який врятував російського вченого. А якщо в Радянському Союзі й повірять Камову, то все одно в Америці прославлятимуть його— Бейсона. Багатство тоді твердо забезпечене!
Ослаблий від тривалого пияцтва і жахливих подій минулої ночі, мозок Бейсона ледве працював. Він ясно не усвідомлював того, що задумав. Для нього було очевидним одне: прийняти пропозицію Камова — це значить зганьбити себе і втратити все. Треба спробувати.
Камов знову підійшов до нього.
— Ми повинні вирушити назад, — сказав він. — До нашого зорельота майже сто п'ятдесят кілометрів. Візьміть із собою свої особисті речі. Їх, мабуть, не дуже багато?
— Зовсім не багато, — відповів Бейсон. — Я швидко зберуся. Ходімо зі мною в наш зореліт і огляньте його. Шкода залишати його тут, але доведеться, оскільки його командир загинув. А на вашому кораблі вистачить місця для мене?