Страница 24 из 41
— Так.
— Я піду в лабораторію. Сергій Олександрович просив проявити сьогоднішню плівку. Я скоро повернуся.
— Ідіть.
Бєлопольський уважно подивився на свого молодого товариша
— Ідіть, — повторив він, — і не хвилюйтеся! Вони повернуться вчасно. Немає ніяких підстав для хвилювання. Якщо навіть на Марсі є великі тварини, вони не насміляться напасти на всюдихід.
— Я побоююсь не нападу, — відповів Мельников. — Але уявіть собі такий випадок, що кисневий балон почне протікати і вони залишаться без повітря. Або поламається мотор чи сам всюдихід. Може розірватися гусениця — і вони не зможуть відремонтувати її. Якщо це трапиться на великій відстані від зорельота, вони загинуть.
— Борисе Миколайовичу, — сказав Бєлопольський, — ви вже могли, по-моєму, переконатися, що все на нашому кораблі найвищої якості. Всюдихід не виняток. А щодо кисневого балона, то він не один на всюдиході і не картонний. І протікати він ніяк не може. Згадайте, як Сергій Олександрович під час приймання наказав скинути один такий балон з десятиметрової висоти, і він після цього залишився цілісінький.
— Пам'ятаю, але все-таки…
— Мене б на вашому місці турбувало інше, — говорив далі Бєлопольський. — Є одна теоретична небезпека. Підкреслюю — тільки теоретична. На Марсі бувають піщані бурі. Вони настільки сильні і захоплюють таку величезну площу, що ми спостерігаємо їх із Землі в наші телескопи. На гладенькій і рівній поверхні Марса повинні бути сильні вітри, що виникають від нерівномірного нагрівання повітря в різних частинах планети. Спокій атмосфери, який ми спостерігаємо ці два дні, мене дуже дивує. Вітри піднімають величезні маси піску і несуть його з великою швидкістю. Ось де небезпека. Але, повторюю, це небезпека теоретична. Всюдихід розрахований на такий випадок. Його мотор повинен справитись, а курс можна держати за радіомаяком. Крім того, бурі особливо сильні не тут, а в тих пустелях, які ми бачили. Не забудьте, що ми зараз на дні глибокої западини. Навряд чи всюдихід вийде за її межі. Отже, не турбуйтеся, — наші друзі повернуться цілі і неушкоджені.
Бєлопольський говорив спокійним, рівним голосом. Його доводи були логічні й обгрунтовані, але Мельникова не обманув його вдаваний спокій. Він відзначив про себе надто вже довгу розповідь, таку невластиву для Костянтина Євгенійовича. Взявши апарат, він проліз у люк і попрямував до своєї фотолабораторії.
Бєлопольський провів його співчутливим поглядом. Він добре розумів його стан.
«Ми перебрали з ним всі небезпеки, які нам відомі, — подумав він. — А скільки може бути інших, про які ми й уявлення не маємо!»
Він зітхнув і повернувся до радіостанції. Червона точка, як і раніше, горіла рівним, заспокійливим світлом. Тонкий промінь її безмовно свідчив, що на всюдиході все благополучно. «Ми побоюємося за них; вони, напевно, турбуються за нас. Що ж, так і повинно бути. І так буде всі чотири дні», сказав він сам собі.
Минула година, і між всюдиходом і зорельотом знову відбулася коротка розмова. Нічого нового не було. Всюдихід ішов по такій же місцевості, як і раніше. Все було гаразд.
Для Мельникова і Бєлопольського цей ранок тривав нескінченно довго. Сонце повільно котилося до зеніту. Термометр, що був назовні, показував п'ятнадцять градусів тепла.
— І це на екваторі! — зауважив Мельников.
— Так, холодна планета.
Судячи з висоти сонця, було близько одинадцятої години «за місцевим часом», як висловився Бєлопольський, коли Камов повідомив, що вони проїхали сто кілометрів.
— Мотор працює чудово, — сказав він. — Ми пройдемо ще кілометрів п'ятдесят, а потім повернемо на південь.
Минуло дві години після цієї розмови. Настав час чергового зв'язку, а рація мовчала. Стрілка годинника давно проминула призначену хвилину, індикаторна лампочка, як і раніше, показувала, що радіостанція всюдихода працює; слабке потріскування в гучномовці свідчило, що з рацією зорельота теж все гаразд; але зв'язку не було.
Бєлопольський рішуче ввімкнув мікрофон.
— Чому мовчите? — голосно промовив він. — Відповідайте!.. Відповідайте!..
Він підождав і знову повторив ті самі слова. Мельников, затамувавши подих, напружено прислухався.
— З всюдиходом нічого не трапилося, — сказав Бєлопольський, з усієї сили намагаючись говорити спокійно. — Його станція працює. Може, вони вийшли з нього.
— Обидва?
Це питання змусило Бєлопольського здригнутися. Камов говорив, що ні за яких обставин вони не залишать всюдихід одночасно. Хтось мав залишитися в ньому. Але чому ж вони не відповідають?
— Сергію Олександровичу!.. Арсене Георгійовичу!.. Чому мовчите?.. Відповідайте!.. Відповідайте!..
Відповіді не було.
В обсерваторії настала тяжка мовчанка.
Мельников і Бєлопольський, приховуючи один від одного болісне хвилювання, не зводили очей з червоної точки індикатора.
Обидва боялися, що лампочка раптом погасне. Ледве чутне потріскування здавалося їм дуже гучним, і вони щосекунди сприймали його за очікуване клацання ввімкненого мікрофона.
Та минали хвилини за хвилинами, а рація вперто мовчала…
ПОСТРІЛ
Всюдихід швидко і легко йшов по щільно утрамбованому часом піску.
Широкі гусениці залишали за собою виразний слід. Білий корпус добре відбивав сонячне проміння, і всередині всюдихода було нежарко.
Сидячи у м'яких зручних кріслах, Камов і Пайчадзе ночували себе чудово. Трохи втомлива була одноманітність навколишньої місцевості, але вони не втрачали надії побачити, нарешті, що-небудь цікаве і пильно дивилися навкруги. Іноді доводилося об'їжджати озера, і один раз вони мало не застряли в сипучому піску. Гусениці раптом провалилися, але Пайчадзе з блискавичною швидкістю дав задній хід — і машина щасливо вибралася з несподіваної пастки.
— Справжнє болото, — сказав Камов. — Тільки піщане. Треба буде дослідити це місце.
Від зорельота їх відділяло вже понад сто кілометрів, але ця обставина їх аніскільки не бентежила; і всюдихід з тією ж швидкістю рухався вперед і вперед.
Камов був певний, що потужний мотор, любовно зроблений спеціально для них уральським моторобудівним заводом, не підведе. За дві години роботи він навіть не нагрівся і був такий холодний, як і на початку дороги. Здавалося, що сила, яку він має, жартома несе маленький всюдихід, і гусениці з рівномірним м'яким шелестом безперервною стрічкою без напруження переливалися через ведуче колесо.
— Добре змайстрували, — похвалив Пайчадзе. —
І швидко!
— Недарма ж ми тричі складали його на Землі, — сказав Камов. — Пригадуєте, як бурчав Костянтин Євгенійович, коли я зажадав втретє скласти?
Пайчадзе засміявся.
— А пригадуєте, — сказав він, — як Матвій Іванович лаяв вас, коли зламали гаєчний ключ?
Камов згадав старого уральського майстра, який учив їх збирати всюдихід, і посміхнувся.
— «З інструментом, юначе, треба поводитися дбайливо, акуратно, з любов'ю!» Так, здається, він сказав, Арсене Георгійовичу?
— Так.
Камов подивився на годинник.
— Пів на дванадцяту.
— Проїхали сто сорок кілометрів. Час повертати. Ми обстежимо місцевість на південь кілометрів на п'ятдесят, а потім вирушимо до зорельота.
— Повертаємо?
Камов трохи підвівся і уважно оглянув у бінокль місцевість попереду всюдихода.
Скрізь одне й те ж: зарості й пісок.
Він збирався опустити руку і дозволити повернути на дев'яносто градусів, та раптом різко нахилився вперед.
— Що це таке? — сказав він. — Подивіться, Арсене Георгійовичу!
Пайчадзе підніс бінокль до очей.
Кілометрів за два, праворуч від шляху всюдихода, над синім килимом рослин, видно було якесь довге тьмяноблискуче тіло. Воно підносилось на рівній місцевості, чітко відрізняючись своїм виглядом від форм марсіанської рівнини, які вже стали для них звичними.
— Неначе металеве, — сказав Камов.
Не чекаючи команди, Пайчадзе повернув до поміченого предмета. Нетерпляча цікавість змусила його збільшити швидкість.