Подорож Досвітнього мандрівника

Юстас (на відміну від інших хлопців) ніколи про скарби не мріяв, однак відразу ж побачив користь від них у цьому новому світі, до якого він так по-дурному втрапив, провалившись вдома крізь картину у спальні Люсі.

— У них тут немає податків, — сказав він. — Тож скарби не треба віддавати урядові. З кількома такими штуками я зможу непогано провести тут час — наприклад, у Келормені. Здається, це найстерпніше місце у цих краях. Цікаво, скільки я зможу взяти? Оцей браслет — можливо, камінці на ньому — то діаманти — я натягну собі на зап’ястя. Трохи завелике, але якщо підтягнути аж до ліктя, буде якраз нормально. А тоді напхаю повні кишені діамантів — вони легші від золота. Цікаво, коли вже припиниться цей пекельний дощ?

Він заліз на найменш незручну частину купи, що переважно складалася з монет, і вмостився чекати. Однак після сильного переляку — особливо якщо йому передував похід горами, людина почувається знесиленою. Юстас заснув.

У той час, коли він посопував уві сні, решта завершила обід і почала всерйоз непокоїтись через його відсутність.

— Юстасе! Юстасе! Агов! — кричали вони, аж поки не захрипли. Каспіян подув у свій ріг.

— Його немає поблизу — інакше він почув би цей звук, — сказала Люсі, сполотнівши.

— Нестерпний хлопець, — мовив Едмунд. — Навіщо йому було отак втікати?

— Але ми мусимо щось робити, — сказала Люсі. — Він міг загубитись чи впасти в яму, чи потрапити до рук дикунів.

— Або його розірвали дикі тварини, — додав Дриніян.

— Якби так, всі відчули б полегшення, скажу я вам, — пробурмотів Рінз.

— Пане Рінз, — сказав Рипічип, — ви ніколи ще не казали нічого більш недостойного вас. Та істота мені не друг, але він все-таки королівської крові і, оскільки він наш супутник, знайти його або помститись за нього у разі смерті — справа нашої честі.

— Безперечно, ми повинні знайти його, якщо зможемо, — втомлено мовив Каспіян. — Оце так неприємність. Це означає пошуки та нескінченні неприємності. Клятий Юстас.

Тим часом Юстас спав, спав і спав. А прокинувся від болю в руці. Місяць світив у вхід печери, а ліжко зі скарбів начебто стало набагато зручнішим: він взагалі майже не відчував його. Біль у руці здивував хлопця, але він тут же зрозумів, що справа у браслеті, одягнутому на руку нижче ліктя, — він наче став тіснішим. Мабуть, поки хлопець спав, у нього розпухла ліва рука.

Він поворушив правою рукою, щоб відчути ліву, але завмер, навіть на сантиметр її не пересунувши, і нажахано прикусив губу. Бо рівно навпроти нього, трохи правіше, там, де місячне світло падало на підлогу печери, рухалась страшнюча тінь. Хлопець відразу впізнав її: то була драконова лапа. Вона заворушилась, коли Юстас ворухнув рукою і завмерла, коли знерухомів він.

— Ой, який же я дурень, — подумав Юстас. — Ну звісно, у тварюки є друг, він лежить поруч зі мною.

Кілька хвилин він не наважувся і м’язом ворухнути. Просто перед очима бачив два тонких струмочки диму, чорного на тлі місячного світла — точнісінького такого, як дим з носа того іншого дракона перед його смертю. Це було настільки моторошно, що хлопець затамував подих. Димок зник. Коли довше стримувати подих вже було неможливо, Юстас тихенько видихнув. Тієї ж миті два струмені диму з’явилися знову. Але навіть тоді він не зрозумів, що відбувається.

Незабаром Юстас вирішив, що обережно просуватиметься вліво і спробує вибратися з печери. Можливо, істота спить — і, так чи інакше, то його єдиний шанс. Але, звісно, перш ніж рухатись ліворуч, він поглянув у той бік. О жахіття! З того боку також стирчала драконяча лапа. Ніхто не звинувачуватиме Юстаса, що тієї миті він розридався. Розмір власних сліз, що скрапували на скарби, здивував його. До того ж сльози видавались неймовірно гарячими, аж парували.

Але користі з плачу не було. Він мусив спробувати якось вибратися з-поміж двох драконів. І Юстас почав простягати праву руку. Драконова права лапа повторила точнісінько той самий рух. Тоді хлопець вирішив зробити те ж лівою. Драконова ліва кінцівка також поворухнулась.

Двоє драконів, з обох боків від нього, повторювали його рухи! Юстас не витримав — і просто кинувся навтьоки.

Все загриміло та заскреготало, забрязкотіло золото, полетіло каміння, щойно хлопець кинувся геть з печери, гадаючи, що то обидва дракони женуться за ним. Він не насмілювався озирнутись і мчав до озерця. Скручена туша мертвого дракона вимальовувалась у місячному світлі — таке видовище налякало би будь-кого, однак Юстас майже його не зауважив. Він хотів залізти у воду.

Але тільки-но дістався до краю водойми, як трапилося дві речі. Спершу його наче громом ударило: хлопець усвідомив, що втікає на всіх чотирьох кінцівках — з якого це дива він таке втнув? А потім, нахилившись над водою, він на мить подумав, що з води на нього дивиться ще один дракон. Але тут же усвідомив правду. Драконова морда в озері була його власним відображенням — сумнівів не було. Воно рухалось разом з ним: відкривало і закривало рота точнісінько, коли він відкривав і закривав свого.

Поки Юстас спав, він перетворився на дракона. Заснувши на драконових запасах з жадібними, драконячими помислами, він і сам став драконом.

Це все пояснювало. Поруч з ним у печері не було двох драконів. Лапи праворуч і ліворуч були його власними лапами. Дим виходив з його ніздрів. А щодо болю у лівій руці (точніше, тому, що раніше нею було) — ззизивши ліве око, він побачив, що з нею трапилось. Браслет, який так зґрабно сидів на руці хлопця, виявився замалим для грубезного драконового лаписька. Прикраса глибоко увіп’ялася в луску, а навколо цього місця пульсувала спухла плоть. Він вчепився в браслет зубами, але не зміг зірвати його.

Незважаючи на біль, його першим відчуттям було полегшення. Більше він не мав чого боятися. Він сам був жахіттям, і ніхто на світі — хіба що лицар, та й то не кожен — насмілився б його атакувати. Тепер він міг би зійтись у двобої з Каспіяном чи Едмундом. Однак щойно про це подумавши, Юстас зрозумів, що не хоче цього. Він хотів дружити з ними. Хотів повернутися до людей, розмовляти з ними, сміятися та ділитись тим, що має. Бідолаха усвідомив, що він — монстр, відрізаний від людської раси. Страхітлива самотність охопила його. Хлопець почав усвідомлювати, що решта зовсім не були демонами. І замислився над тим, чи він сам був настільки приємною особою, за яку завжди себе мав. Йому бракувало їхніх голосів. Одне добре слово він з вдячністю прийняв би навіть від Рипічипа.

Подумавши про це, бідолашний дракон, котрий раніше був Юстасом, пронизливо заридав. Могутній дракон, котрий гірко плаче у світлі місяця посеред порожньої долини, — таку картину важко уявити.

Врешті-решт нещасний вирішив, що таки спробує відшукати шлях на берег. Він зрозумів, що Каспіян ніколи не відплив би звідси без нього. І відчував, що у той чи інший спосіб, але зможе показати людям, ким є насправді.

Він як слід напився води, а тоді (знаю, це звучить шокуюче, але якщо добре все обмізкувати, то так воно не є) з’їв майже повністю мертвого дракона. Він зробив уже половину справи, коли раптом усвідомив, що робить. Тому що, розумієте, хоча розум його був розумом Юстаса, однак смаки й рішення виявились драконячими. А дракон нічого так не любить, як свіжу драконятину. Ось чому так рідко можна знайти більше ніж одного дракона на країну.

А тоді Юстас почав видряпуватися з долини. Почав він це зі стрибка, а, стрибнувши, виявив, що летить. Він геть забув про свої крила — і це стало неабиякою несподіванкою — першою приємною несподіванкою за тривалий час. Він знявся високо у повітря і побачив численні гірські вершини, що лежали внизу у місячному сяйві. Наче срібна пластина, виблискувала під ним затока, на якорі стояв «Досвітній мандрівник», а в лісі поруч з берегом мерехтіли вогні табору. З неймовірної висоти він єдиним порухом спрямував себе у цьому напрямку.

Люсі спала дуже міцно, бо не лягала аж до повернення пошукової групи, сподіваючись почути добрі новини про Юстаса. Групу очолював Каспіян. Її втомлені учасники повернулись назад дуже пізно. Ще й принесли тривожні новини. Вони не знайшли ані сліду Юстаса, зате бачили в одній долині мертвого дракона. Намагаючись дивитися на все з позитивної точки зору, учасники групи запевняли інших, що навколо не може бути інших драконів і що той був мертвий уже о третій годині дня (саме тоді вони його й знайшли), тож малоймовірно, що за кілька годин до того він міг кого-небудь убити.