Подорож Досвітнього мандрівника

Клайв Стейплз Льюис

Подорож Досвітнього мандрівника

Присвячую Джеффрі Барфілду

Розділ перший

КАРТИНА У СПАЛЬНІ

Був собі хлопчик на ім’я Юстас Клеренс Скрабб — і на це він таки заслуговував. Батьки кликали його Юстасом Клеренсом, а вчителі — просто Скраббом. Друзі до нього не звертались, бо він їх не мав. Маму й тата він називав не «мамою» й «татом», а Гарольдом та Альбертою. То були дуже сучасні й прогресивні люди: вони не вживали алкоголю, не курили, були веґетаріанцями і носили особливу білизну. Вдома вони мали зовсім небагато меблів, кілька простирадел на ліжках, а вікна завжди тримали прочиненими.

Юстас Клеренс любив тварин, особливо жуків, якщо ті були мертвими й пришпиленими до карток. Йому подобались інформативні книжки, а ще він мав картинки з елеваторами для зерна та іноземними дітьми-товстунами, котрі робили вправи у зразкових школах.

Кого Юстас Клеренс не любив, то це своїх кузенів, чотирьох Певенсів: Пітера, Сьюзан, Едмунда та Люсі. Однак він майже зрадів, почувши, що Едмунд та Люсі приїдуть погостювати. Глибоко всередині він полюбляв командувати й зачіпатись; і, хоча й був хирлявим малюком, котрий не міг протистояти у бійці навіть Люсі, не кажучи вже про Едмунда, він знав десятки способів, як зіпсувати життя своїм гостям у власному домі.

Едмунд та Люсі анітрохи не хотіли їхати до дядька Гарольда й тітки Альберти. Та вибору не було. Того літа тата запросили на чотири місяці до Америки читати лекції, і мама збиралася з ним, оскільки вже десять років не мала справжньої відпустки. Пітер щосили готувався до екзаменів — на канікулах його мав тренувати старий професор Кірк, у чиєму будинку колись, у роки війни, діти пережили дивовижні пригоди. Якби професор і надалі жив у тому будинку, то запросив би до себе всіх чотирьох. Та відтоді він збіднів і жив у малому котеджі лише з однією додатковою спальнею. Брати усіх до Америки було б надто дорого, тож поїхала тільки Сьюзан.

Дорослі вважали її найвродливішою, до того ж вона не хапала зірок у навчанні (хоча в іншому й була зрілою як на свій вік), тож мама сказала, що Сьюзан «візьме набагато більше від подорожі до Америки, ніж молодші». Едмунд та Люсі намагались не заздрити талану Сьюзан, проте канікули у родичів видавалися їм жахіттям. «Для мене все ще гірше», сказав Едмунд, «ти принаймні матимеш власну кімнату, а я ділитиму спальню з тим останнім смердюхом Юстасом».

Ця історія починається певного пообіддя, коли Едмундові та Люсі вдалося викрасти кілька цінних хвилин насамоті. Звісно, розмовляли вони про Нарнію — свою власну таємну країну. Гадаю, у більшості з нас є власна таємна країна, та майже у всіх вона уявна. У цьому відношенні Едмундові та Люсі пощастило більше. Їхня таємна країна була справжньою. Вони вже двічі побували там: і не граючи або мріючи, а насправді. Безперечно, потрапити туди вдалося завдяки магії — це єдиний шлях до Нарнії. І там їм було обіцяно, — чи майже обіцяно — що певного дня вони повернуться знову. Можете собі уявити, скільки вони про це говорили при кожній нагоді.

Діти сиділи на краю ліжка в кімнаті Люсі і дивилися на картину на стіні навпроти. Це була єдина картина у всьому будинку, яка їм подобалась. Натомість зовсім не подобалась тітці Альберті (ось чому її повісили у крихітній кімнатці нагорі), але позбутись її вона не могла, бо це був весільний подарунок від когось, кого не варто було ображати.

На картині було зображено корабель, що плив просто на вас. Він мав позолочений ніс у формі драконячої голови з роззявленою пащею, лише одну щоглу і одне велике квадратне вітрило яскраво-пурпурового кольору. Там, де закінчувались позолочені крила дракона, можна було розгледіти зелені боки корабля. Він щойно опинився на вершечку дивовижної блакитної хвилі, яка, сходячи піною та бульбашками, котилася на вас. Корабель, вочевидь чимдуж гнаний уперед веселим вітром, ледь кренився на лівий борт. (До речі, якщо ви взагалі збираєтесь читати цю історію і якщо досі цього не знали, затямте собі: лівий бік корабля — якщо дивитися спереду — це лівий борт, а правий бік — правий борт). Саме з цього боку й падало на корабель сонячне світло, тож вода тут мінилась зеленим і пурпуровим. З протилежного боку тінь вітрильника робила воду темно-синьою.

— Питання в тому, — мовив Едмунд, — чи не стає тобі ще гірше, коли дивишся на Нарнійський корабель і не можеш туди потрапити.

— Це краще, ніж нічого, — відповіла Люсі.

— А Нарнійський корабель такий гарний.

— Продовжуєте бавитися в стару гру? — запитав Юстас Клеренс, котрий підслуховував під дверима, а тепер увійшов, гигочучи. Минулоріч, гостюючи у Певенсів, він підслухав розмови дітей про Нарнію — і тепер запопадливо їх дражнив. Звісно, він думав, що то все вигадки, а оскільки сам був надто тупим, аби щось вигадати, то й не схвалював цього.

— Тебе не запрошували, — коротко кинув Едмунд.

— Я намагаюсь вигадати лімерик, — сказав Юстас. — Щось типу:

Певні діти, що гралися в Нарнію, Дурнуватими стали і марними…

— Ну, почнемо з того, що «Нарнія» і «марними» не римується, — сказала Люсі.

— Це асонанс, — мовив Юстас.

— Не питай його, що таке ассі-як-там-його, — сказав Едмунд. — Він аж пищить, так хоче, щоб його запитали. Мовчи — і, може, він забереться звідси.

Більшість хлопчаків, зустрівши такий прийом, або вимелися б геть, або оскаженіли. Тільки не Юстас. Він продовжував стояти і шкіритись, а тоді знову заговорив.

— Вам подобається ця картина? — запитав він.

— Заради Бога, нехай він не заводить свою пісню про мистецтво і все таке, — поквапливо сказав Едмунд, та щиріша за нього Люсі вже мовила:

— Атож. Вона мені дуже подобається.

— Це огидна картина, — оголосив Юстас.

— Згинь — і не бачитимеш її, - відрізав Едмунд.

— Чим вона тобі подобається? — запитав Юстас у Люсі.

— Ну, по-перше. — мовила Люсі, - тим що здається, ніби корабель по-справжньому рухається. А вода виглядає дійсно вологою. А хвилі такі, наче опускаються й піднімаються.

Звісно, Юстас мав, що на це відповісти, та промовчав — з тієї простої причини, що, глянувши на хвилі, він побачив, ніби ті справді опускаються та піднімаються. Хлопець лише раз плавав на кораблі (та й то не далі Острова Вайт) і пережив страшнючу морську хворобу. Від хвиль на картині йому знову зробилось недобре. Він позеленів і глянув ще раз. І тут вся трійця, пороззявлявши роти, витріщилась на картину.

У те, що вони побачили, доволі важко повірити, навіть читаючи про це, однак майже так само складно для наших героїв було повірити власним очам. Зображення рухалось. Та це не скидалося на кіно — надто справжніми й чистими були барви, — немов простонеба. Ніс корабля врізався у хвилю, знявши цілу зливу бризок. А тоді позаду судна здійнялась хвиля, уперше відкриваючи корму та палубу, які одразу й зникли з наступною хвилею, і знову вгору зринув ніс. Тієї ж миті підручник, що лежав на ліжку обіч Едмунда, зашелестів сторінками і полетів у стіну позаду нього, а Люсі відчула, як навколо її обличчя затріпотіло волосся, наче вітряного дня. То й був вітряний день — тільки вітер дмухав із картини. І раптом цей вітер приніс звуки — шурхіт і плюскіт хвиль довкола корабля, і рипіння, і всеохопний безперервний шум повітря та води. Проте лише запах — дикий, солоний запах — переконав Люсі в тому, що це не сон.

— Припиніть, — почувся писклявий від страху і роздратування голос Юстаса. — Ви, двоє, що за дурнуватий фокус. Припиніть. Я розкажу Альберті — ой!

Двоє інших дітей були набагато більше призвичаєні до пригод, але, щойно Юстас Клеренс вигукнув «ой», вони також вигукнули «ой». А все тому, що з рами вирвався великий фонтан холодної солоної води і дітлахам перехопило подих від його удару, до того ж вони ущерть змокли.