Хотин

— Тримайся, Османе, хоч зубами за вітер! — прокричав, вимахуючи блискучим у променях вогнища лезом. — Їдуть до тебе славні хлопці-запорожці! Молися своєму поганому Аллахові, може, він тобі зарадить, куди тікати!

Максим похитав головою.

– І що ж він випив? Чарку…

— Хіба річ у чарці? — посміхнувся Микита у довгі вуса. — Випив для запалу, а дурощів своїх удосталь…

Микита дивився на радісного Кульбабу і згадував ще, здавалося, недавні події. Коли ж він уперше побачив цього непосидючого хлопчиська? У пам'яті почали спливати картини минулих походів, боїв, тихих вечорів серед неосяжних плавнів Великого Лугу…

Перед очима постав чотирнадцятирічний хлопчина з потрісканими губами, чорним від степових вітрів обличчям і шаленим блиском в очах. Він похапцем розповідав, що з ним трапилось, і мовчали довкола нього сивочубі запорожці.

А історія його була, на жаль, надто розповсюджена для тих часів, і козаків, власне, дивувало те, що малий узагалі стоїть перед ними. На батьківський зимівник наскочив прудконогий татарський чамбул. Батька та двох старших братів удома не було — гуляли морем. Наводили дикий страх на турецькі береги. Руйнували ненависні мечеті, грабували й різали бусурманів. Андрій у цей час із матір'ю і двома сестричками жив тихим сільським життям. Цікавився тим, чим може цікавитися хлопчик його віку, а саме: бігав із сусідською малечею до лісу, збирав по дуплах дикий мед, ловив блискучих карасів у схованому між очеретами ставочку. Мріяв про козацькі походи, воював разом із друзями з уявними татарськими ордами. Та раптом усе обірвалось. Андрій почув крик і побачив, що сестер в'язав до сідла рідкозубий татарин із вузькими щілинами очей, одягнутий у брудний кошлатий одяг з овечих шкір. У першу хвилину він завмер, ошелешений побаченим, а потім кинувся до татарина. Він щось говорив, благав його, мовляв, відпусти! Помилуй! Вони ще зовсім маленькі! Потім побачив, як наймолодшу, Яринку, котрій не виповнилося ще й року, один татарин вихопив на кінчику списа з густого куща порічок, де налякана дитина заховалася від лементу. Немовля, ще живе, синіло від крику і смикало ручками й ніжками, мов насаджена на голку комаха. Чорні вузькі оченята татарина сміялися, коли він, розмахнувшись, закинув Яринку в зарості соняшників коло хати. Ще мить — і аркан здавив горло самому Андрійкові. Ноги підкосились, і він, немов уві сні, побачив себе, татарина над собою, а за його спиною свою неньку, яка вибігала з сіней, спрямовуючи на убивцю загострені, блискучі від повсякденної праці, вила. Страх за дітей додав їй рішучості, та не додав сили. Татрин із посмішкою дістав шаблю і щосили вдарив її в обличчя. У миле мамине обличчя, найліпше у цілім світі. Гаряча кров бризнула з розсічених вен, залила Андрієві очі…

Потім було три дні переходу через степи до Перекопа — воріт Криму. На четверту ніч Андрій зміг зняти пута із сириці, які щільно трималися на руках і ногах. Ящіркою поповз він у траві, але не в рятівні простори степу. Ні! У його пам'яті розпеченим залізом викарбувалася жорстока смерть найрідніших людей, і він нечутною тінню наближався до місця, де хропів під кобеняком мурза Сулейман. Тепер Андрій уже знав ім'я вбивці його матері.

Обставини, які були такими неприхильними останніх три дні, на цей раз допомогли йому — Сулейман спав трохи далі від вогню. До того ж, звечора татари раді, що за ними немає погоні, а ногайські степи вже зовсім поряд, добряче залляли за комір якогось пійла зі смердючих козячих бурдюків. Андрій деякий час дивився в обличчя Сулейману, а потім висмикнув у нього з-за пояса ятаган і без жалю всадив гостре лезо у роками не миту шию.

Власна доля зовсім не цікавила хлопця, але вона все ще продовжувала бути прихильною до нього. Вона дала йому ще якусь мить, щоб встигнути перетяти пута Сулейманового коня і шугонути верхи у високу траву…

Далі була страшна гонитва. Перегони із самою смертю. Андрій загубив лік часу і татарським стрілам, що, мов град, сипалися навкруги. Але той пекельний вогонь, що його потім не раз бачили і друзі, і вороги, уже тоді запалав у його очах. І він утік від переслідувачів. Утік, щоб з'явитися через десять днів на Січі. З потрісканими, пошерхлими губами, палаючими від жару очима й довжелезною татарською стрілою, що пройшла крізь худеньке хлопчаче плече і яку вже несила було самому витягнути.

А він, Микита, чув оповідь цього маленького привиду і здушував у горлі непрохані сльози — тільки напередодні дійшла чутка, кобзар приніс, що Петра Кульбабу, двох його синів, а з ними ще сотню козаків посаджено на палі у турецькому Синопі…

Микита ліг на спину, впершись поглядом у зоряне небо.

— Хоча не дурощі це, Максиме. Не дай, Боже, кому пережити те, що наш малий пережив. Він тепер ладен їм зубами горлянки дерти… Може, того й радіє.

— Думаєш?

— Не знаю. Природа мудра. Якби ми тримали близько до серця все, що «дарує» нам доля, божеволіли б… один за одним, що там казати!

Микита глибоко зітхнув. Андрій, що нарешті заспокоївся, викинувши до зірок вибух емоцій, сплигнув із коня й безсило впав на лежак зі скошеної трави. Його груди високо здіймалися, як у людини, що пробігла не менше версти.

— Набігався, як кіт у березні, — флегматично мовив Максим.

— Набігався! — відповів Андрій, не піднімаючи голови. Перед його очима зяяла чорна безодня з міріадами зірок. Степова безмісячна ніч осипала козаків незчисленними вогниками далеких світів.

— Дурний ти ще зовсім, Андрію, дарма що козак справний. Поводишся, наче хлопчисько. От, буває, під час бою дивлюся на тебе і не впізнаю. Там ти ніби дорослішаєш, — ліниво промовив Максим.

— А ти, Горбоносику, не дуже й вихваляйся. Дорослий, дорослий! А я на Січі довше за тебе!

— На два місяці! — пхикнув Максим. — Ото сказав!

— Микита он старший навіть за тебе, а мовчить! То я розумію — побратим!

— Та годі вам уже! Старший чи молодший… Я так думаю: як ти себе в скрутну хвилину покажеш, такий ти й побратим. У вас, я впевнений, тож це головне! — перервав суперечку Микита.

— Он уже скоро місяць вилізе, а ми ще на ногах. Може б то спати?

Андрій знову припалив люльку.

— Не хочу я. Коли вирушаємо? Вранці? — запитав у Микити.

— Напевне. Ось сонце зійде — і в дорогу. У тебе, бачу, шило в одному місці, тож тобі й на сніданок куліш варити.

– І зварю!

— Я давно на це чекав, — раптом озвався Максим. Він хвилину помовчав і додав: — На цей раз справа має бути надзвичайно великою. Після Цецори Осман спить і бачить Річ Посполиту своїм вілайєтом. Сили у ляхів зовсім мало…

Максим мав рацію. У тисяча шістсот вісімнадцятому році до влади в імперії османів прийшов зовсім молодий іще султан Осман II. Незважаючи на свій юний вік — чотирнадцять років, він жорстоко відкинув зі свого шляху батька, султана Мустафу І, і посів за допомогою яничар трон Високої Порти.

З початком перебування на троні Османа II настали важкі часи для північного сусіда — Речі Посполитої. Султан іще навесні того самого 1618 року підписав мирну угоду з персидським шахом Аббасом, розв'язавши цим самим собі руки. Тепер нічого не заважало спрямувати погляд на Польшу. Взагалі Осман мав чіткі антипольські настрої, що їх посилювало хворобливе почуття власної виключності як великого завойовника. На цьому своєчасно зіграли численні придворні, кожен із яких мав у війні з Польщею власні інтереси…

Першими на широкі простори Ляхистану кинулись орди буджацьких татар на чолі з Кантемір-мурзою. За ними потягнулися кримчаки, що їх вів калга Девлет-Ґірей. Звичайно, ці хижацькі набіги не могли залякати короля і Сейм, але вони спустошували надзвичайно великі території. Палала Брацлавщина, палало Поділля. Орди ясирників добігали до Дубна і Львова. Довгою вервечкою тяглися натовпи бранців, навіки зникаючи у нетрях Османської імперії.

Але не це було найстрашніше. За татарами пішла армада самого султана. Польща до останнього не сприймала всерйоз загрозу турецької навали, тож схаменулася лише напередодні Цецори. Невеличке селище у Молдавії стало місцем загибелі війська коронного гетьмана Жолкєвського. Восени чорного для Речі Посполитої 1620 року Іскандер-паша наголову розбив кварцяне військо. До Стамбула в Семивежний замок Едікале поїхала вся військова верхівка на чолі з дубовою бочкою, що в ній було засолено голову самого коронного гетьмана. А на обрії вже поставала нова загроза — турки готувалися добити пораненого ворога.