Острів Тамбукту

— Хай усі прийдуть до нашого табору, — сказав він. — Але стрільцям залишатися в селищі й захищати його від жовтих дияволів.

Перед тим як піти, я вирішив серйозно поговорити з Гахаром. Після «розжалування», разом із сімома поясами мудрості, Арикі передав Гахару і вахтовий журнал яхти. Я міг його знищити ще вчора і звільнити плем'я від гидоти, названої головним жерцем «білим листям», але не наважився. За такий зухвалий вчинок плем'я могло зажадати від мене відповіді, а я не хотів ні роздратовувати людей, ні поділяти долі Арикі. Зараз, коли журнал потрапив до рук Гахара, я постарався умовити його спалити біле листя і попіл розвіяти за вітром.

Спочатку Гахар не погоджувався. Він вважав біле листя священним і навіть боявся доторкнутися до пошарпаних палітурок журналу. Але хто міг дати гарантію. що за якийсь час Гахар не стане використовувати журнал на шкоду тубільцям? Тільки після того, як я пояснив йому, що являє собою біле листя, Гахар завагався. І справді, хіба може бути священним те, що належало пакегі? Ні, звичайно! Ті жовті дияволи — японці, — яких Гахар теж вважав пакегі, перебили багато людей, підпалили хатини і вигнали жінок і дітей у джунглі… Гахар не хотів мати нічого, що б нагадувало йому пакегі. В майбутньому плем'я не допустить на острів, жодного з них. Звичайно, я можу залишитися, тому що я добрий. Сміт і Стерн теж можуть жити на острові, бо й вони сини племені, але якщо вже вони пішли до жовтих дияволів, то нехай у них і зостануться. Я єдиний лишився вірним племені, і тому Гахар мене любить ще більше, ніж раніше.

— Послухай мене, спали біле листя, — знову порадив я йому. — Воно приносить нещастя племені, повір мені.

— Нана, спалю, — рішуче сказав Гахар, — спалю, не хвилюйся.

Я. не хвилювався, бо знав, що Гахар не кидає слів на вітер.

Час був повертатися на підводний човен. Всі радили мені залишитися з ними, але я відмовився. Доки капітан Сігеміцу, якого тубільці назвали таною жовтих дияволів, мені довіряв, я міг бути корисним племені або як посередник, або якимось іншим чином.

— А тебе не вб'ють жовті дияволи? — спитав мене Боамбо.

Коли я сказав, що не вб'ють, він знову запитав:

— Скажи, Андо, ти ворог жовтих дияволів?

— Так! — відповів я. — Ваші вороги — мої вороги. Але я повернуся на великий човен тому, що хочу допомагати племені.

Боамбо дивився на мене задумливо й здивовано. Він не міг зрозуміти, як може бути корисною для племені людина, що йде до його ворогів.

— Якщо не віриш мені, — сказав я, — то я готовий залишитися з вами.

— Вірю! — сказав Боамбо. — Ти наш. Ми тебе любимо, і ти нас любиш. Роби, що задумав, коли це на користь нам.

Попрощавшись з усіма, я пішов назад тією ж стежкою, якою прийшов учора. Попереду йшов учорашній провідник. Коли ми зайшли глибоко в ліс, я сказав, щоб він повертався до своїх, я сам знайду дорогу, бо тільки одна-єдина стежка веде до затоки… Але провідник заперечливо похитав головою.

— Подивися вгору і ти побачиш, як небезпечно самому ходити в джунглях.

Я подивився на густі крони дерев, але нічого небезпечного не помітив. Тоді мій провідник якось особливо свиснув, і у відповідь почувся такий же самий свист. Тільки тоді я зрозумів, що між гілками на деревах поховалося багато стрільців, які чекають появи жовтих дияволів, щоб вразити їх отруйними стрілами і списами.

Жоден ворог не міг наблизитися до табору тубільців. І якщо японці все ж наважаться «прочистити» острів, буде їм лихо! Смерть підстерігала їх на кожному кроці.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Каліо в огні. Знову серед тубільців. Зінга — полонянка японців. Гнів капітана Сігеміцу. «Союзник» стає полоненим. Розмова з Смітом і Стерном. У Зінги в арештантській каюті.

Тільки-но я піднявся на палубу підводного човна, як мене одразу ж одвели до капітана в його маленьку каюту. Не встиг я переступити поріг, як він запитав:

— Ну що, складуть зброю?

— Ні, — відповів я. — Вони заявили, що битимуться до кінця.

Капітан запалив цигарку і роздратовано кинув недогорілого сірника на килим. Потім наступив його ногою.

— Я їх знищу! До одного знищу! На що вони розраховують? На свої стріли й списи? Але це безумство! Чи пояснили ви їхньому вождеві, які сили маємо ми?

— Пояснив. Він бачив силу гармат і кулеметів. Усі відчули її на власній шкурі і все одно боронитимуть острів до останньої краплі крові.

— До останньої краплі крові! — закричав розлючений капітан, і на шиї в нього випнулися сині жили. — Вся Азія перед нами на колінах, а тут жменька дикунів збирається битися на смерть! Це нечуване зухвальство.

Вони в мене захлинуться у власній крові! Ви їм казали про це?

— Так.

— Ну? Що сказали вони? — Вождь пропонує…

— Ага, він пропонує умови! — перебив мене капітан. Так, він пропонує вам залишити острів.

Тільки це?

Тільки це.

— Гаразд! Я покажу цьому дикунові, що таке японська сила. Спалю селища, знищу всіх і все.

Він натиснув кнопку на письмовому столику. В каюту ввійшов підтягнутий матрос у білих як сніг гетрах. Вдарив каблуками і завмер, як по команді струнко.

— Скажи капітанові Ямото, хай піднімає якір. Курс — схід, відстань од берега — два кілометри. По десять запалювальних снарядів на кожне селище. Повтори!

Матрос повторив наказ, знову віддав честь і вийшов. За хвилину задзвеніли ланцюги, загуркотіли машини під нами, і підводний човен рушив.

Я здригнувся, згадавши, що перше селище, до якого пливемо, — Каліо. Протягом якихось двох хвилин воно буде знищене і люди — вибиті. І Зінга! Вона ж у Каліо!..

— Чи можу я вам щось сказати? — звернувся я до капітана. Мабуть, я був дуже блідий, тому що він здивовано подивився на мене.

— Говоріть!

— Ваш наказ поспішний.

— Я не можу витрачати час!

— Не забувайте, що ви маєте справу з дикунами, які не міркують, як ми, цивілізовані люди.

— Мене не цікавлять їхні міркування!

— Я знаю їхню вдачу і звичаї…

— Мене не цікавлять їхні вдача і звичаї! — роздратовано перебив мене капітан. Попіл із цигарки упав на блискучу поверхню стола.

— Чому б не спробувати щось інше…

— Що саме?

— Я добре знаю жителів першого селища, яке ви хочете знищити. Знаю і його вождя…

— Досить цих вождів! — крикнув капітан.

— Чого ви гніваєтесь? Я хочу допомогти вам.

— Кажіть!

— Я певен, що коли поговорю з вождем селища, він погодиться здатися без бою.

— Чому ви так думаєте? — капітан погасив цигарку у фарфоровій попільничці і сів навпроти мене. — Адже вождь сказав, що битимуться до останньої краплі крові? Я з них виціджу всю їхню нечисту кров…

— Так сказав тана Боамбо, це вірно. Він головний вождь усього племені. Але, крім нього, в кожному селищі є ренгаті — малий вождь. Саме малий вождь селища, яке ви хочете знищити, мій близький приятель і навіть трохи родич.

— Родич? Ви знущаєтесь з мене!

— Нітрохи. Пізніше я вам розповім, як ми стали з ним родичами. Гадаю, що він згодиться скласти зброю. Чому б не спробувати?

— Ми прийшли сюди не для того, щоб робити спроби! І ніяких переговорів! Я говоритиму з їхніми малими й великими вождями тільки мовою гармат і кулеметів!

Він підвівся. Розмова була закінчена.

Я вийшов на палубу. Вдалині показалося Каліо. Через годину «заговорять» гармати, і воно буде перетворене на згарище. Скільки невинних людей загине!.. Загине й Зінга. Ні-ні! Я мушу відвернути нещастя, але як? Капітан невблаганний!

Я знову підійшов до нього. Він стояв на палубі і роздивлявся в бінокль селище.

— Пане капітан!..

Він оглянувся. Бінокль повис на грудях.

— Я гарантую, що вождь Каліо здасть селище разом з його жителями без бою.

Капітан похмуро спитав: