Острів Тамбукту

Марко Марчевський

ОСТРІВ ТАМБУКТУ

Частина перша

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Таверна «Китайські ліхтарі». Мехмед-ага і містер Сміт.

До «Китайських ліхтарів» я потрапив зовсім випадково. Сподівався, що вузенька вуличка виведе мене до пристані, а вона кінчилась біля самих дверей таверни. Недовго думаючи, я зайшов і замовив склянку шербету. Смуглявий офіціант, що стояв, спершись ліктями на прилавок, навіть не ворухнувся. Коли я повторив замовлення, він байдуже промимрив: «Нема шербету». Тоді я попросив хоч лимонаду. Але й лимонаду не було. Тільки пиво та віскі.

— Склянку води! — сказав я нарешті і вмостився за столиком. Від утоми й спеки у мене підламувались ноги.

Офіціант ніби й не чув. Він, певно, збагнув, що я безробітний емігрант, яких тут не вважають за людей. Ці невдахи — розчаровані романтики і мрійники з утраченими ілюзіями, відчайдушні авантюристи й злодії — з'їжджаються сюди з усіх кінців світу. Вони блукають тісними вуличками старого міста або цілими юрбами очікують у порту чергового пароплава і облягають його, немов фортецю, сподіваючись дістати роботу. І якщо їм пощастить заробити трохи грошей і правдами чи неправдами набити шлунок, щасливіших за них немає на світі. Єгиптяни ставляться до цих бідаків з цілковитою байдужістю: не те щоб з презирством, але й без захоплення.

— Хіба ви не чуєте? — сердито гримнув я на офіціанта. — Чи, може, у вас і води немає?

Він знехотя приніс води. Від його брудних пальців на склянці лишилися плями. Я схопився й пішов геть, навіть не доторкнувшись до склянки, з досади вилаявши його своєю рідною мовою. Офіціантові це не дошкулило. Проте коли я вже вийшов на вулицю, він несподівано наздогнав мене.

— Хазяїн вас кличе, — ввічливо сказав єгиптянин, винувато заглядаючи мені в очі.

Я повернувся до таверни й зайшов за ґратчасту перегородку. На широкому тапчані, застеленому тигровою шкурою, відкинувшись назад, сидів сивий дідусь. Він раз у раз потягував дим з наргіле,[1] перебираючи в руках янтарні чотки. Жовті бусини, виблискуючи проти вікна, глухо цокали. У старика була довга сива борода. З-під фески, обкрученої білим шарфом, виглядало пасмо білого мов сніг обрідного волосся. На старечих устах тремтіла привітна посмішка. Він глянув на мене лагідними очима і болгарською мовою запросив сісти. Затягнувшись іще раз з наргіле, старик запитав, звідки я знаю болгарську мову.

— Я болгарин.

— Що?! Болгарин? З самої Болгарії? — у нього аж чотки з рук випали.

— А що ж тут дивного? — запитав я.

— Нічого дивного… — схвильовано відповів старик. — Справа в тому, що я теж з Болгарії. Сам турок, але народився в Болгарії.

— Невже?! — вигукнув я.

Хазяїн «Китайських ліхтарів», замріяно примруживши очі, почав розповідати, і голос його ледь помітно тремтів од хвилювання.

— Добре пам'ятаю місто, де я народився… На вулицях багнюка й калюжі, хатки повростали в землю. Взимку — снігу до колін, холодно, вітер завиває, на вікнах лисиці. А влітку — зелено, сонце… Краса! Пам'ятаю й інше. Гармати стріляють, аж шибки дзеленькотять. Солдати підвозять на передову хліб і гранати, день і ніч по бруківці торохкотять вози, гарцюють на конях турецькі офіцери, і серед них — непереможний Осман-паша-гаазі з золотою шаблею на боці… Я здивовано глянув на дідуся:

— Чи це ти, бува, не про Плевну говориш? Сивобородий турок кивнув головою:

— Атож, про Плевну, про російсько-турецьку війну. Малий ще я був тоді, але все чисто пам'ятаю. Росіяни без упину штурмували фортецю, проте й наші не здавалися. Та настав голод, страшний, невблаганний, і довелося відступити. Перед голодом не встоїть ніяка фортеця. За мірку хліба давали мірку золота. Тоді Осман-паша вирішив прорвати облогу й вийти з оточення. Якось уночі наші війська залишили окопи й подалися на захід. За ними посунуло й усе турецьке населення. Місто перетворилось на зруйнований мурашник. Мій батько запріг коней, посадив нас із матір'ю й повіз у непроглядну темряву. Попереду і позаду зловісно скрипіли вози — то їхали сотні таких же, як ми. Коли ми наблизились до річки, російські гармати розпочали таку стрілянину, що аж земля дрижала. Над головою в мене щось спалахнуло, пролунав грім, і нашого воза підкинуло вгору, мов пір'їнку…

Турок замовк і замислено затягнувся з наргіле. Потім зітхнув і стиха повів далі:

— Отямився я в лазареті. Пам'ятаю все ніби сьогодні: над моїм ліжком схилився чоловік з русявою бородою, в білому халаті. Потім принесли чаю і сухарів… Я знаю життя і людей, звідав на своєму віку чимало радощів і лиха, але, доки житиму, не забуду солодкого чаю, смачних сухарів і того росіянина, що посміхався до мене. Коли я видужав, мене забрав до себе наш сусіда, дядько Іван. Від нього я дізнався, що моїх батьків убило тієї ночі гранатою. Минав час, я виріс. Розпродав усе батькове майно і переїхав спочатку до Стамбула, а потім в Александрію. Тут мені всміхнулося щастя. Багато людей розорилось на моїх очах і багато розбагатіло. Хвала аллахові, тепер у мене справи йдуть добре, але так уже, мабуть, нещасним і помру, бо не бачити мені більше рідного міста. Старий став, пам'ять почала зраджувати, та тільки-но заплющу очі — переді мною постають похилені хатки, криві вулиці, зелене поле, сині гори на обрії. Людина народжується не своєю волею і вмирає, не бажаючи цього, та коли доля закине її далеко від батьківщини, в останню мить свого життя вона згадує місце, де народилася. Як та ластівка: ніколи не забуває старого гнізда. Смерть тягне людину в рідний край…

«Не смерть, а життя», — подумав я, але не хотів заперечувати старому туркові.

Хазяїн «Китайських ліхтарів» зосереджено дивився поперед себе. Мені здалося, що старого мучив якийсь біль. «Так, дуже тяжко жити далеко від батьківщини, але ще тяжче зовсім не мати її, як ця людина», — промайнуло в мене в голові.

— А ти що, мабуть, роботи шукаєш? — запитав старик, глянувши на мене лагідними побляклими очима.

Я кивнув головою.

— Чим ти займався досі?

— Працював на різних роботах, — відповів я знехотя. — Розвантажував пароплави, носив на складах тюки з бавовною…

— Розумію, — співчутливо кивнув головою турок. — Тільки поганий з тебе вантажник. Не така широка у тебе спина, щоб таскати важкі лантухи, та й руки слабкі для цієї роботи.

Він замислився, потяг з довгої трубки наргіле й запитав:

— Хочеш працювати в пустелі?

В пустелі! Мене аж морозом сипонуло, коли я уявив собі пекуче сонце й розжарене море пісків. Удень страшенна спека, вночі — холод. У моїй уяві Сахара поставала такою, як її змальовували мандрівники. Клімат цієї пустелі важко переносять навіть фелахи — звиклі до всіляких знегод єгипетські селяни.

– Є в мене приятель, інженер, — повів далі старик, випустивши дим носом. — Він прокладає в пустелі великий зрошувальний канал. Та, мабуть, ця робота не для тебе. Треба придумати щось краще. Яка в тебе професія?

1

Наргіле — апарат для куріння.