Дунайські ночі

— Я хоч і «жаба», але не донощик.

«Ось ти, нарешті, й спіймався, голубчику!» — подумав Картер, і на якийсь час йому стало шкода такого вмілого ошуканця.

Його жалість була передчасна. Майже зразу ж після повернення на базу до інспектора прийшов начальник школи і сміючись розповів, що до нього прибіг «Білий» і доповів про крамольні розмови російського інспектора.

Посміявся й Картер.

Того ж дня долю «Білого» було вирішено одним словом, яке написав експерт: «Придатний». Картер ще раз, тепер на японський лад, охрестив Дорофія Глібова «Камікадзе» — «Священний вітер».

У ВАШІНГТОНІ

В багатьох куточках земної кулі встановлено досконалі прилади, які наперед визначають погоду, реєструють землетруси, вибухи атомних і водневих бомб, застерігають людей од стихійного лиха, що їм загрожує, — циклонів, тайфунів. У Європі, Америці, на Далекому Сході, в Африці, Австралії, Індії виходять тисячі й тисячі книг, журналів, газет, що претендують бути дзеркалом учорашнього, сьогоднішнього і завтрашнього днів. Проте жодне чарівне дзеркало, жоден наймудріший прилад не зареєстрував літньої ночі 1956 року нічого такого, що загрожувало б людству. Жоден газетний і політичний пророк, знахар чи вчений не провістив людям, що через кілька тижнів, у жовтні, їх чекає велике випробування. Цієї ночі з закритого військового аеродрому Південної Німеччини стартував трансконтинентальний літак з розпізнавальними знаками військово-повітряних сил США і раннім американським вечором досяг узбережжя Нового Світу.

На борту «літаючої фортеці» перебував із своїм нечисленним почтом дуже поважний пасажир, справжнього імені і характеру занять якого не знав командир корабля. В його зовнішності не було ніяких ознак, які свідчили б про те, що він має відношення до американських військових.

Пасажир був у цивільному: сірий фланелевий костюм, біла сорочка, темний галстук, чорні, на м'якій підошві черевики, темно-сірий капелюх і просторий дорожній макінтош.

На аеродром у Берхесгадені він прибув у чорному броньованому наглухо закритому кадилаці. Впритул під'їхав до трапу літака і, не виходячи з машини, чекав, поки закінчаться всі приготування до польоту. Піднявся в літак тоді, коли вже були запущені і прогріті мотори, прибрані з-під коліс гальмові колодки.

У центральній частині «літаючої фортеці» він зайняв просторий салон, де стояли два крісла, стіл, диван, холодильник з напоями.

Було тут і те, що гарантувало цілковиту безпеку високої персони на випадок авіаційної катастрофи: найновіший автоматичний парашут, аварійний сигнальний ліхтарик і навіть вирізаний з бичачого рога свисток, за допомогою якого, в разі вимушеного купання в океані, можна з успіхом розганяти надто цікавих акул.

Особисті охоронці високої персони розмістились у глибині літака, в його хвостовій частині. Герметична прозора перегородка не дозволяла. Їм, звичайним смертним, дихати тим же повітрям, яким дихав їхній шеф.

Протягом усього польоту над Європою і Атлантичним океаном він їв, пив коньяк, дрімав, прощупував цупку упаковку парашута, читав, щось записував у товстий зошит в шкіряній палітурці, нудьгуючи вмикав і вимикав сигнальний ліхтарик, раз у раз поглядав на годинника, крутив величезний глобус, що стояв перед ним на окремому столику, задумливо смоктав роговий аварійний свисток і не удостоював своїх озброєних охоронців жодним словом і поглядом. Самотність, відокремленість од людей, од їхніх дрібних справ він вважав природним станом для себе, високої особи, якій довірено багато таємниць сучасного політичного життя.

Він не виходив із свого салону ні в Ісландії, де літак зробив короткочасну зупинку для заправки пальним, ні в Канаді.

Це був генерал Артур Крапс, начальник Європейського розвідувального центру, головної філії американської шпигунської служби. Найближчі співробітники знали його під кличкою «Бізон». У вищих сферах США, в державному департаменті, Пентагоні, канцелярії Білого дому Крапса частіше називали Артуром.

Хоч як засекречував він свою персону і діяльність, пронизливі репортери нью-йоркських газет, які готові продати рідну матір заради карколомних новин, все-таки довідалися про нього. Під час безпорядків у Берліні вони дещо повідомили про Крапса американським читачам. Правда, у цих повідомленнях була лише крихта істини, і вона не завдала ніякої шкоди «Бізону». Навіть королям новин не пощастило встановити ні справжнього імені, ні клички творця і керівника берлінських подій. У своїх замітках вони називали його «людиною без обличчя», вигадували про нього всілякі нісенітниці, висловлювали різні припущення. Тільки один раз наблизилися до істини, повідавши американцям про те, що безпорядками в Східному Берліні у червні 1953 року керувала «людина без обличчя», яка знаходилася із своїм штабом у Західному Берліні.

Артур Крапс негайно вжив заходів, щоб ці повідомлення тлумачилися вигідно для його відомства. В той час реакційні газети рясніли хронікою «берлінського бунту», що багато обіцяв сильним світу цього та, ба, не виправдав їхніх сподівань. На першій сторінці однієї газети, що виходить тиражем п'ять мільйонів, було надруковано статтю власного берлінського кореспондента, де «проливалося світло» на життя таємничої «людини без обличчя». Виявляється, це був давній, заслужений «лідер народів, що борються за свободу. Ім'я своє він приховував з цілком зрозумілих причин: на території, контрольованій комуністами, десь у трикутнику Варшава — Прага — Будапешт, у нього лишилася родина: стара мати, дружина, діти».

Ця ж «людина без обличчя», або «летючий лицар свободи», як його ще називали американські газети, з'явилася нібито і в Познані, коли там почалися пожежі, погроми, вбивства.

Та цього разу репортери помилилися. «Бізон» не був у Познані. Туди в свій час і в достатній кількості послали «людей закону Лоджа».

Командир корабля стриманим і гранично шанобливим голосом повідомив Крапсу про те, що літак наближається до Нью-Йорка. Він не сподівався почути у відповідь од високого пасажира навіть «о'кей». Протягом усієї подорожі пілот доповідав генералу над якими пунктами земної кулі пролітає «фортеця», і завжди — наче боввану. Та цього разу пасажир порушив довге мовчання… Він узяв телефонну трубку і тихо, приглушено, голосом хворої людини на астму, попросив зробити над Нью-Йорком три кола.

— О'кей, сер! — відгукнувся пілот. — Я негайно запитаю дозволу.

— Я тільки прошу, майоре…

— Слухаю, сер.

Артур Крапс вимкнув світло і припав до ілюмінатора.

З глибини океану, з надр американської ночі, що тільки-но спустилася на землю, виникла колишня вотчина герцога йоркського, щедрий трофейний подарунок англійського короля Карла II, який розбив війська Голландії на американській землі.

«Як ти виріс відтоді, Нью-Йорк! — подумав Крапс. — Неозорий. Сяючий. Диво двадцятого століття. Місто міст. Ворота в Новий Світ. Вічний пам'ятник енергії, невгамовної діловитості і мудної сміливості!»

Артур Крапс, генерал, мільйонер, командуючий таємною армією, багато з того, що колись любив, тепер забув. І тільки Нью-Йорк, притулок його голодного і холодного дитинства, любив і досі.

Нью-Йорк був джерелом благополуччя Крапса. Як же він міг не любити це місто, як міг стримати посмішку радості, коли воно виринуло перед ним в усій величі. Після довгої розлуки з цим обітованим куточком американської землі Крапс гостріше відчув, який він йому дорогий.

«Америка! Дивлячись на тебе щодня, перестаєш помічати твою велич».

Перший у полі зору Крапса з'явився острів Джон Біч: всередині підковоподібної лагуни велетенський пляж з привозним піском, плавуча заякорена сцена, амфітеатр на вісім тисяч місць, величезний парк, що розкинувся на тисячу гектарів. У спорудженні цього дива, що виросло на пустирі, брала участь одна з фірм, контрольована капіталом Крапса, і тому він дивився на острів, як на свою годувальницю, і тепло, з вдячністю підморгнув йому.