Дунайські ночі

— Слухай, Дороше, не прикидайся дурнем. Ти значно кращий, ніж хочеш удати. Не вірю я, що в тебе немає потреби в сімейному затишку.

— Мало які можуть бути потреби у нашого безрідного брага.

— Але ж сім'ю створює навіть африканський дикун. А ти… Невже бурлакою на все життя залишишся?

— А на які ж кошти я створю її, сім'ю?

— Ти матимеш гроші, коли виконаєш завдання і повернешся. І не малі. Три тисячі доларів.

— Три тисячі!.. Могли б і більше заплатити, містер Хеннеді. Все-таки головою ризикую.

— Це правильно. На жаль, така норма. І я не можу її збільшити зараз. Але клопотатиму про перегляд гонорару до п'яти тисяч. І, мабуть, доб'юся.

— Одержу ці п'ять тисяч, тоді й про сім'ю подумаю. А поки що, містер Хеннеді, не до такої розкоші. Тепер моє особисте життя тут. — Дорофій вказав на Дунай.

«Чудово! Молодець!» — у думці похвалив Картер «жабу». Він уже пишався цим російським старовіром з начисто випотрошеним людським нутром. І все-таки робив далі явно непотрібну справу.

Настав час ввести в гру головні козирі. Треба було завершити випробування несподіваним, оглушливим, осліплюючим пострілом з гармати головного калібру.

І Картер зробив це, хоча не сподівався на ефект.

На Дунай повільно спускалися легкі прозорі сутінки. На світлій, тихій поверхні ріки виріс незграбний, короткотрубний, чорний від кіптяви буксир «Барбаросса».

Шльопаючи по воді шліцами величезних коліс, він важко пробирався вверх. Буксир тягнув дві плоскодонні баржі, почорнілі від вугільного пилу.

Картер кивнув головою на цей непривабливий «караван і засміявся:

— Дивися, Дороше, живий курилка! Бар-ба-ро-сса!.. А я думав, що німці уже забули цього древнього імператора, який не виправдав їхніх сподівань у війні з росіянами. Дивно! З громом і тріском провалився «план Барбаросса», тягнучи за собою мільйони німців разом з Геббельсом, Гімлером, Гітлером та їхніми генералами. І все-таки Барбаросса не наводить на німців жах.

«Білий» теж засміявся — охоче, на всю губу, голосно.

— А це тому, що в них пам'ять коротка.

І ці слона, і цей збуджений сміх з ледве прихованою злістю підбадьорили Картера. Здається, є контакт.

— Так, пам'ять у них, справді, коротка, — сказав він. — Ще Західний Берлін лежить у руїнах, ще не згнили березові хрести на мільйонах німецьких могил, розкиданих по всьому світу, а нащадки Гітлера, його таємні і нині послідовники мріють про нову могутність, про підводний флот, атомні гармати, ракетну артилерію, про генералів, які стали б на чолі неохрестоносців Європи.

«Білий» з подивом, але не без схвалення глянув на інспектора, хотів щось сказати, та стримався, промовчав.

Картер ясно відчув, що намацав погано захищену, вразливу позицію у круговій обороні дресированої «жаби», і пішов у рішучу атаку.

— Слухай, Дороше, як тобі подобається моя російська мова? Коли б ти не знав, хто я, визнав би мене по мові за росіянина?

— Добре маскуєтеся, містер Хеннеді. Я знаю, хто ви, і все-таки думаю, що ви росіянин.

— Отже, ти вважаєш, що я розмовляю по-російськи, як росіянин? І це тебе не дивує?

— А що ж тут дивного? Хіба мало росіян живуть під чужими прізвищами? Своїх земляків з турецькими, французькими і навіть арабськими прізвищами довелося зустрічати і в Африці, і в Південній Америці, і в Штатах.

— А давно ти зрозумів, що я росіянин з американським прізвищем?

— Одразу, як тільки вас побачив… Ви звідки родом?

— Пермяк, солоні вуха.

— З Уралу, значить. З Ками-ріки. В американця коли перехрестилися?

Картер повільно, дивлячись просто у вічі «Білому», похитав головою.

— Не хрестивсь. І не буду.

— Як же так? Підданство у вас американське?

— Так. Чин американський, а в душі ніколи не піддавався американцям. Був, є і лишуся росіянином.

— Дивні речі кажете, містер Хеннеді. Не розумію, як американці тримають вас на такому високому посту?

— А вони нічого не знають. Оце тільки перед тобою і розкрив душу.

— А чому? Чим я заслужив таке довір'я?

— Себе в тобі побачив.

— Що, що?

— Зрозумів, кажу, що ти такий же, як я.

— Ну, це ви занадто. Який я вам родич?

— Та ти не бійся, Дороше, давай побалакаємо відверто.

— А що тут балакати? Все ясно.

— Ні, друже, не все тобі ясно. Ох, далеко не все!

— І не треба мені ясності. Ні до чого. Поїдемо, містер інспектор, додому.

— Ні, ти повинен знати, Дороше. Для цього я тебе сюди й затягнув. Не їжачся. Знаю, і ти ненавидиш цих… заокеанських глитаїв. Долари в них у грудях, а не серце. Долари — їхній бог і чорт. Заради долара вони залізли в Європу, на Далекий Схід, в Іран і Туреччину. Заради долара і атомну бомбу зробили. В ім'я долара і війну хочуть розпочати. Правильно їх Ради охрестили — паліями. В самісіньке око! Ми з тобою добре знаємо, що так воно й є. Справжні палії! З розбійницьким факелом по всьому світу гасають.

На цю довгу тираду «Білий» відгукнувся спокійною посмішкою.

— Містер Хеннеді, за кого ви мене вважаєте? Я ж не який-небудь дурник.

— Ех, Дороше, Дороше!.. Так тебе скалічили ці глитаї, що ти навіть втратив здатність розбиратися, де червоне, а де чорне. Схаменися, подивись на себе! Хто ти? Що вони з тобою зробили? Чим озброїли? Ти ж не людина, а жаба, нічна істота. Ти здатний тільки вбивати і руйнувати. Та хіба ти один в коледжі? А скільки таких коледжів у так званій зоні американського впливу!

— Містер Хеннеді, даремно розливаєтеся переді мною соловейком. Глухуватий я на вухо, не чую ваших пісень. Зрозуміло? А тепер — їдьмо. Поки що по-доброму прошу — їдьмо!

— Зажди!.. Я не все сказав… Надокучило мені тягнути цю лямку, прислужувати паліям. Хочу плюнути їм у пику, рубанути з розмаху і втекти. Все чекав підхожого випадку. І дочекався!.. На тебе покладаюся. Тільки-но перепливеш кордон і потрапиш на російський Дунай, одразу рушай на прикордонну заставу, вимагай розмови віч-на-віч з начальником державної безпеки. Є в них такий… звуть його «Компетентна особа». Розкажи йому про себе, скажи, що вирішив добровільно перейти до них. А потім скажи таке: майор Хеннеді, працівник американської розвідки, шукає зв'язку з російської розвідкою. Зрозумів?

— Та що ви, пане інспектор? Годі вам жартувати. Повеселились і досить.

— Ні, я не жартую, Дороше. Душа горить, тому і…

— Розум у вас загорівся.

— Подивися на мене, мій друже! Хіба я схожий на божевільного? — Картер замовк. Обличчя його було серйозне і сумне. В очах повно смутку. Губи скривилися в гіркій посмішці.

— Якщо не божевільний, тоді ви…

— Ну, договорюй!

— Міношукач.

— Хто?

— Міни, кажу, розшукуєте. І не там, де треба. Помилилися. В чистому полі нишпорите.

— Дороше, та зрозумій же ти!.. Не хочу я більше прислужувати цим хижакам. Не хочу бути зброєю нової світової війни. Не хочу плодити таких «жаб», як ти.

— А я не хочу слухати ваших розмов, мій пане. Годі, лопнуло терпіння. Поїхали додому! — Дорофій схопився, грізно стиснув кулаки.

Підвівся з прим'ятої трави і Картер. Обсмикнув світер, причесав розкуйовджене волосся і нищівним поглядом окинув з ніг до голови піддослідну істоту. Він був задоволений. На рідкість породистий екземпляр двоногих. Тіло велике, налите бичачою силою, тверде, ніби скручене з самих м'язів. Довгі жилаві руки, пудові кулаки. При такій ширині плечей, при такій невгамовній силі у цього чоловіка повинні бути розбійницькі очі, чорні, нічні, недобрі, а вони в нього світлі, майже голубі, з білявими віями. Обдурив він природу і обличчям. Не суворе воно, а світле, без будь-якого натяку на жорстокість. Обличчя дитини-велетня. З міцними і рум'яними, як у Будди, вилицями.

Агент з такою зовнішньою оболонкою далеко піде.

Картер неохоче подумав про інше, щоб довести до кінця почату гру. Глибоко зітхнувши, він жалібно сказав:

— Що ж, поїхали, жалюгідний боягузе! Дідько з тобою, живи як хочеш, а я… Та якщо здумаєш перешкодити мені, якщо розкажеш, про що я тут говорив, — бережися: мої друзі помстяться за мене.