Корабель приречених

— Це чудово, що ми зустрілися тут, графине! Я не знав, що ви їдете в Америку!

Обмінялися вітаннями. Графиня відрекомендувала Едвардові незнайомця:

— Містер Кеннеді з Техасу. Друг мого чоловіка.

— Дуже радий, лорде!

Волосата лапа Кеннеді схопила тонкі пальці Едварда, який витерпів цей потиск з гідністю, достойною свого тисячолітнього роду, і навіть посміхнувся крізь зціплені зуби.

До них підійшла місіс Кеннеді з дочкою — міс Мерджері. Вони ніяк не могли відчепитися од голландського ювеліра, що нав'язував їм свої товари.

На місіс Кеннеді, огрядній дамі з рудим волоссям, була модна сукня, що підкреслювала її пишні форми.

Дочка, навпаки, була тоненька й гнучка — цілковита протилежність батькам. Кожна рисочка її миловидного лялькового личка свідчила, що дівчина прожила тільки дев'ятнадцять безтурботних років. «Гарненька, — зробив висновок Едвард. — Шкода тільки, що очі в неї, наче незабудки».

Міс Мерджері, анітрохи не соромлячись, почала весело цокотіти. Мабуть, вона відчувала задоволення від того, що на очах у всіх по-дружньому розмовляє з лордом Хакслі. Подумати тільки, з самим лордом Хакслі! До того ж він був вродливим юнаком. Едвард помітив, як впливає на неї його особа, і посміхнувся. Міс Кеннеді зашарілась. «Дивно, — подумав він. — Маленька американка, виявляється, вміє червоніти!»

— Цей корабель здається мені казковим, — мрійно промовила дівчина. — Грандіозний успіх, просто… американський!

— Щиро вдячний, міс Кеннеді. Від імені Великобританії дякую вам, — відповів Едвард і вклонився.

— І ви переможете?

— Я?

— Ну, корабель, ваш корабель.

— У цьому немає сумніву. «Титанік» поб'є старий рекорд. Блакитна стрічка нам цілком забезпечена.

— Шкода тільки, що переїзд до Нью-Йорка все-таки ще й досі забирає багато часу. Я, признатись, не люблю подорожувати по морю. Наприкінці завжди скучно.

— Можливо, колись настане час, коли через океан перелітатимуть на якомусь повітряному кораблі або на цій новій літальній машині. Блеріо та брати Райт уже подолали канал на своєму апараті. А поки що ми повинні задовольнитися цим пароплавчиком. Сподіваюся, час на судні все ж не здається вам занадто довгим. Якщо дозволите, можу допомогти вам скоротити його.

— Дякую! Пограємо в теніс?

— Охоче.

— Сьогодні?

— Як вам завгодно, міс Мерджері.

— Чудово!

— Ви радієте, що я буду вашим супротивником?

— Що ви, мілорде! Це ж тільки гра.

— Звичайно, це тільки гра.

Кеннеді попрощалися. Міс Мерджері подала руку Едвардові.

— Через годину на тенісних кортах. Згода?

Він уклонився посміхаючись.

— Згода! А потім, у малому пальмовому залі, можливо, збереться молодь… повеселитися.

— Здається, любий Едварде, ви вже завоювали маленьку міс, — сказала графиня Розес, коли Кеннеді пішли, і кокетливо посварилася на юнака оздобленим брильянтами лорнетом.

Едвард з невинним виглядом знизав плечима.

— Що вдієш, графине? Ми, Хакслі, ведемо свій рід од Вільяма Завойовника.

На капітанському містку, що височів на самому даху стального корабля, стояв командор Сміт. Заклавши руки за спину, він замислено дивився на неспокійну воду, яку спінював ніс «Титаніка». Про що міг думати цей шістдесятирічний чоловік: про свою сім'ю, про невеличкий будиночок у Хемшірі чи, може, про майбутнє? За тридцять три роки своєї служби у Вайт-Стар-Лайн командор Сміт об'їздив усі моря світу. Тепер він капітан найбільшого і найкращого судна, яке будь-коли перетинало океан. Сповіщаючи старого моряка про це призначення, сер Брюс Ісмей ляснув його по плечі і сказав: «йдеться про Блакитну стрічку, командоре! Вам відомо, що це слава і честь для Англії, слава і честь для вас! Найкращий у світі корабель довірено вашій досвідченій руці. Ведіть його до перемоги!..»

Так, він зробить це. Рекорд, завойований «Титаніком», допоможе досягнути мети, яку він поставив перед собою: забезпечити безтурботну, спокійну старість!

За кілька кроків од капітана, стиха розмовляючи, стояли три офіцери. Мардок, старший офіцер, ще досить молодий чоловік, схилився на поручні. На його обвітреному обличчі з грубими рисами був вираз розчарування. Очі здавалися такими ж сірими й холодними, як море, що за двадцять метрів під ним котило назустріч судну довгі гребені хвиль.

— Слава богу, прощальний базар лишився позаду, — буркнув він собі під ніс. — Проводжаючим варто було б притримати свою радість до нашого повернення.

— Навіщо така скромність? — підсміювався Лайтолдер, другий помічник капітана. — Лавровий вінок на кашкеті як завдаток не зашкодить, це стимулює. Підчас плавання у вас буде можливість відпочити од клопоту, пов'язаного з прощанням.

— Я не зовсім певен, що така можливість буде, бо передбачається погана погода, — встряв у розмову третій помічник, маленький Боксхолл.

— Ви так спокійно віщуєте біду, любий, — засміявся Лайтолдер. — На «Титаніку» нам не страшна ніяка погода.

— Лайтолдер має рацію, — підтвердив Мардок. — Трохи почхаємо… Але це дрібниці.

Раптом на борту судна спалахнула червона аварійна лампочка. В ту ж мить задзвонив телефон. Мардок зняв трубку. Почувся схвильований голос. Офіцер звів брови і рвучко повернувся до Сміта.

— У шостому бункері пожежа, капітане!

Сміт миттю опинився біля нього.

— Що ви сказали? Це ж… Хто говорить?

— Інженер Белл.

— Дайте-но! — Капітан вирвав трубку з рук Мардока. — Алло, Белл… Що трапилось? — Він глянув на червону лампочку. — На борту аварійний сигнал… Ви розпочали роботу? Пошліть гасити пожежу усіх вільних кочегарів. Як?.. Добре! Про те, що сталося, нікому ні слова! Ніхто з пасажирів не повинен знати про це. Всю відповідальність покладаю на вас! — Сміт повісив трубку. — Прокляття! — пробурмотів він і в задумі взявся за свою невеличку борідку.

— Чи не краще спинити машини? — запитав Мардок.

— Це виключено! — різко обірвав його Сміт. — Плавання триватиме. Пожежа незначна. Гм… Боксхолл, займіться цією справою!

Офіцер залишив місток і швидко почав спускатися ліфтом униз мимо безтурботних пасажирів, що весело сміялися й розмовляли на палубах, доки не добрався до царства блискучих машин, палаючого вогню і напівголих, мокрих від поту кочегарів.

Угорі на капітанському містку крокував командор Сміт. Мардок, здивований рішенням капітана, переглядався з Лайтолдером. Повільно тяглися хвилини. Нарешті знову задзвонив телефон. Боксхолл повідомив:

— Вогонь у шостому бункері розростається. Судну загрожує небезпека!

На обличчі Сміта не здригнувся жоден м'яз. Судну загрожує небезпека? Його судну, на яке дивиться зараз весь світ? Жах охопив його, коли він подумав, що сталося б, якби люди почули страшні слова: «Пожежа на судні!» Ні, він так легко не випустить з рук свою долю!

— Відізвати пожежну команду, шостий бункер закрити!

— Відізвати пожежну команду, шостий бункер закрити! — повторив Мардок наказ капітана і передав його по телефону.

Незабаром надійшло повідомлення:

— Шостий бункер закрито!

Інцидент можна було вважати вичерпаним. Бункер вийшов з ладу, зате небезпека для судна була ліквідована. Пожежа внаслідок недостачі повітря мала припинитися. Капітан Сміт власноручно зробив у вахтовому журналі запис про цю надзвичайну подію.

Тимчасом життя на борту судна почало входити в норму. Квартирмейстер Модлі вийшов нарешті з своєї каюти. Тепер можна було не боятися, що юрба незадоволених знову накинеться на нього. Він прогулювався по салонах першого класу, де пасажири насолоджувались комфортом розкішно обладнаних приміщень і почували себе так, мов перебували не на кораблі, який прокладав собі шлях через непривітне, холодне море, а на курорті в Брайтоні, Шевенінзі, Баден-Бадені чи Карлсбаді. Тільки ледве помітне дрижання квітів нагадувало уважним спостерігачам про те, що глибоко внизу в тілі велетня бушують сорок шість тисяч загнузданих кінських сил. Біля столів із зручними кріслами, в затишних нішах під густими кронами дерев точилися жваві розмови. Іноді звідти долинали якесь голосне слово чи сміх.