Корабель приречених

Вони вийшли з кімнати.

— Тут треба мати хист ясновидця, — зауважив Майєрс, стоячи на порозі.

Містер Уорридж посміхаючись кивнув головою.

— Тоді ми, працівники кримінальної поліції, дуже швидко позбулися б свого шматка хліба.

— Я маю на увазі тільки незвичайний випадок, такий, наприклад, як перший рейс «Титаніка», — уточнив Майєрс.

— Перший рейс «Титаніка»… Так, Майєрс, думаю, що для даного випадку мати хист ясновидця було б непогано.

ПОВНИЙ ВПЕРЕД!

Опівдні 10 квітня 1912 року над південним узбережжям Англії нависли сірі хмари.

Похмура погода не перешкодила, проте, тисячам людей зібратися на молах Саутгемптона. Вони махали прапорцями й хусточками вслід кораблю-велетню, що темною громадою просувався вздовж пологих берегів до моря.

Деякий час було видно чотири, величезні труби і клуби диму над ними, високі радіощогли, навколо яких кружляли сріблясті чайки, сяючі білі палуби й барвисті вимпели. Судна, що зустрічали цього велетня і вітали його гудками та прапорами, здавалися поряд з ним іграшковими.

Поступово завіса дрібного густого дощу закрила величне видовище. На найбільшому в світі судні, гордості британського морського флоту, застукотів телеграф. Упали буксирні троси.

«Титанік» почав своє незабутнє плавання.

В цей час у плавучому місті все ще ніяк не міг установитися порядок. На палубах було повно людей, вони махали хусточками, шапками, плакали й сміялися. В коридорах і на трапах зчинилася біганина, давка, галас.

Ліфти то летіли на десятий поверх, то спускалися вниз. Грюкали двері кают, злякано кричали діти. Знайомі вітали одне одного голосними вигуками: «Хелло», деренчали дзвінки, стрімголов бігали стюарди, слуги тягли по палубах важкі чемодани.

У квартирмейстера Модлі голова йшла обертом, його буквально засипали питаннями і проханнями, тисячами великих, дрібних і просто дріб'язкових прохань: «Містер квартирмейстер, дайте мені іншу каюту! В цій можна збожеволіти від шуму машин!» — «Хіба тут немає жодного стюарда, сер? Я дзвоню вже цілу годину, але ніхто не приходить». — «Я скаржитимусь! Де, власне, капітан?» — «Що, я не маю права хвилюватися? Послухайте, я хвилююсь, коли, де й скільки мені захочеться. Кінець кінцем, я заплатила за це скажені гроші!» — «Лікаря, негайно лікаря!» — «Як, ви не знаєте, де залишився мій багаж? Нечувано!» — «Я повинен звернутися до обер-стюарда? Який він з себе?»

Товстун Модлі, обливаючись потом, намагався відповісти на всі запитання. Нарешті не витримав: утік у свою каюту, клацнув замком і затулив вуха руками.

Гамір і метушня, проте, не заважали судновому оркестру оглушливо грати веселі марші.

Тимчасом здійнявся вітер і поніс по кораблю просту й сумну мелодію. Вона линула звідти, де група емігрантів сиділа біля своїх пожитків, чекаючи, коли можна буде пройти в переповнені приміщення третього класу. Схиливши голови, з тугою в серці, вони піснею посилали прощальне вітання батьківщині: «Му heart is in the Highlands… My heart is not here»[5].

Зате в межах першого класу панував спокій. Більшість пасажирів розійшлися по розкішних каютах. І хоч на палубі було чимало гуляючих, вони стримано розглядали все, віталися поважним нахилом голови. Тут дуже легко зав'язувалися нові знайомства.

Едвард накинув на плечі плащ і піднявся на палубу. Він шукав Бетті. Йому хотілося хоч здалеку глянути на неї. Кашбарн вимагав, щоб Едвард забув дівчину, доки вони перебуватимуть на борту судна. Що мав на меті цей дивний чоловічок, ставлячи таку вимогу? Навряд чи громадська думка щось для нього важила. А втім, марна справа робити догадки. Кашбарн повинен сказати про це сам, коли вони вийдуть у відкрите море.

Якийсь неспокій, що з часу розмови на Райтон-стріт не залишав його, спонукував Едварда блукати по судну. Проте відчуття неспокою швидше тішило, ніж лякало його. І все-таки воно вносило в життя Едварда чужий ритм, якому віднині було підвладне його серце. Та пам'ятна ніч, коли життя лорда Хакслі висіло на волосині над прірвою, змінила юнака. З того часу він не переставав чути голос, який нашіптував йому: «Відкинь усі сумніви. Ще один крок… Лише один крок. Світ, якому ти раніше простодушно вірив, до якого ти належав від народження і де марно минали твої дні, цей світ — хижий звір, що пожирає своїх власних дітей. Хіба ти не був у нього в пазурах? Стережись його! Бути не гнаним, а переслідувачем, не обдуреним, а шахраєм, вовком серед вовків — такий закон твого світу. Хочеш бути володарем у ньому — дій відповідно до цього закону…»

Віднині молодий лорд Хакслі озброївся цинізмом. Маски, які кружляли навколо, більше не спокушали його, йому було приємно зривати їх, роздивлятися сховані за ними порожнечу й нікчемність.

Такому перетворенню лорд Хакслі був зобов'язаний Френкові Кашбарну. Та чи став він тепер щасливіший? У глибині душі все ще ворушилися сумніви, коли він думав про Бетті. Може, це й було причиною неспокою.

— Лорд Едвард!

Він обернувся. Перед ним стояла графиня Розес із Шотландії.

— Якщо у вас не передбачається нічого цікавішого, — кокетливо промовила вона, — то чи не прогуляєтесь ви зі мною?

— З великим задоволенням, графине! — поспішив запевнити Едвард.

Вони пішли повз салони і зимові сади, де під пальмами серед запашних квітів і плескоту фонтанів по-домашньому, немов вони вік прожили на цьому кораблі, розташувалися щасливі мандрівники.

— Що примусило вас вирушити в цю подорож, Едварде? Ви, напевне, не захотіли пропустити цей знаменитий рейс?

— Ну, справа не в цьому, шановна графине. В Америку мене кличе обов'язок, робота.

Графиня Розес поглянула на нього з усмішкою.

— Робота! Як це мило звучить з ваших уст!

— Цілком серйозно. Я мушу зайнятися нашими володіннями.

— Прекрасне рішення! Але як ви встигаєте? Буваєте в усіх салонах і все-таки маєте час ще й для роботи. А втім, у ваші роки!.. Мій чоловік тільки тепер узявся за справи.

Вони саме проходили повз магазини, що утворювали цілу вулицю — одно з багатьох чудес цього казкового корабля. Сліпуче виблискували вітрини, в яких досвідчені руки продавців востаннє наводили порядок. За склом були виставлені численні сувеніри — від перламутрових «Титаніків» різних розмірів до золотих браслетів у вигляді рятувальних поясів з написом «Титанік». Вони призначалися для жінок як згадка про участь в рейсі на рекорд. Поряд на чорному оксамиті лежали коштовності: брильянти, перли незвичайної краси. І квіти, скрізь квіти, море троянд і тюльпанів усіх кольорів та відтінків, білого бузку, ніжних нарцисів, пишних орхідей. Повітря, задушне і важке, як уночі в тропіках, п'янило.

Тут Едвард оддалік помітив Бетті. Вона стояла поряд з братом біля ювелірного магазина і розглядала коштовності у вітрині. Кашбарн посміхався. Помітивши Едварда і графиню Розес, що наближалися, він узяв Бетті під руку і перевальцем, як качка, пішов далі, тягнучи за собою сестру. Бетті була бліда, але очі її сяяли. Вони пожадливо вбирали в себе розкіш не знаного досі світу. Кашбарн щось говорив їй. Він був схожий на справжнього джентльмена. Всі думали, що це батько й дочка.

Едвард пильним поглядом проводжав їх і неуважно слухав свою даму.

— Хелло, графиня Розес! — пролунав раптом над ним гучний голос.

Едвард здригнувся. Поряд стояв чоловік такий великий на зріст, що, глянувши на нього, стрункий, тендітний Едвард відчув острах.

Велетень з червоним обличчям і сплутаною гривою сивого волосся сміявся, причому сміялося в ньому все: широкий рот із золотими вставними зубами, товста шия, богатирські плечі, велике обвисле черево, навіть руки в кишенях штанів і ті, здавалося, сміялись. Цей незнайомий у просторому картатому костюмі, на думку Едварда, був просто жахливий. «Американець!» безпомилково вирішив лорд. Більше він нічого не встиг подумати, бо над ним знову голосно пролунало:

5