Голубий пакет

— Хе-хе!.. — посміхнувся Чорноп'ятов і весело глянув на Калюжного, — Ну, гаразд… Забираю слова назад.

— Ти скажи, як пакет? — нетерпляче повторив Калюжний.

— Спритний ти чоловік. І до чого ж спритний!.. Зразу ж тобі й давай, хоч умри. У пакеті, брат, виявились такі папери, що в мене трохи ум за розум не зайшов…

Калюжний недовірливо глянув на друга.

— Ні, справді! — підтвердив Чорноп'ятов. — Я читав і очам не вірив. А руки тряслись, ніби курей крав. Ох і шмат ми відхопили!

— Що ж там? — аж тремтів од нетерплячки Калюжний.

— Зараз побачиш… — Чорноп'ятов поліз під перепік, підсунув різне залізяччя, вийняв із стіни цеглину і всунув руку в отвір. Звідти він витяг чималу купу паперів.

Умостившись на старому місці, він з властивою йому повільністю розклав папери на колінах, розгладив їх і став перегортати.

— Я розібрався тільки в назвах документів, але й цього досить. Глянь!

Калюжний схопив папери, почав їх листати.

— Нічого не розумію… Тарабарщина!

— А ти читай заголовки, — порадив йому Чорноп'ятов. — Під кожним з них я написав по-російськи.

Квапливо забігали пальці Калюжного. Він перегортав сторінку за сторінкою, вдивлявся в написи олівцем, зроблені рукою Чорноп'ятова, пошепки приказуючи:

— Хай йому чорт!.. Оце так!

— Сто сімнадцять сторінок! — зауважив Чорноп'ятов.

— Жах!.. — вигукнув Калюжний. — Просто жах! — Він замислився: — Що ж нам робити? Якщо передавати все це шифром по радіо, то мине півроку…

— Перш ніж передавати, треба їх грамотно перекласти, а це теж час.

— І немалий, — додав Калюжний.

— Авжеж… А справа термінова, — похитав головою Чорноп'ятов, — і перевантажувати рацію не можна. Завалимо її, завалимо і Костя. Запеленгують нас гестапівці враз. Зараз Кость передає чотири-п'ять хвилин двічі на тиждень, а коли взятися за це… — Він потряс ворохом паперів перед носом Калюжного і свиснув. Калюжний зітхнув:

— Я кажу, що півроку мине.

— Ну, щодо півроку ти трохи переборщив, — поправив його Чорноп'ятов. — Я прикинув. Виходить два місяці, якщо передавати щоденно і по півгодини. Он воно яка штука!

— Нехай два місяці, — згодився Калюжний. — Але ж кому тоді будуть потрібні ці документи?

— Хе-хе!.. Хлопцям якраз на самокрутки підуть… — зауважив Чорноп'ятов. — Оце так вскочили в халепу… Купила баба порося!..

Калюжний задумався, стиснувши свої тонкі губи.

Чорноп'ятов дивився на нього, приховуючи посмішку в сивих вусах. Він розумів, що хоч Калюжний і швидко вирішував справи, хоч і мав неабиякий досвід підпільної роботи, але відразу нічого він не запропонує.

Обличчя Калюжного виказувало його розгубленість.

— От заковика, — признався він у своїй безпорадності. — Нічого й не придумаєш…

— А я ось придумав, — промовив Чорноп'ятов і весело підморгнув товаришеві.

Той насупив брови.

— Еге, придумав, — повторив Чорноп'ятов. Скинувши з ноги черевика, він витяг з-під устілки складений квадратиком аркуш паперу, розгорнув його і подав Калюжному. — Читай! По-моєму, це єдиний вихід.

Калюжний взяв аркуша, списаного дрібненьким, але чітким почерком, і заходився читати.

— Молодець ти, Григорію Опанасовичу! Їй-бо, молодець! А мені й на думку це не спало.

— Хе-хе!.. А мені спало якраз перед твоїм приходом, — признався Чорноп'ятов. — Згоджуєшся?

— Цілком! Тільки ось що… — Він приклав пальця до лоба і заплющив очі, намагаючись щось пригадати. — Ми які явки їм повідомили?

— Нові. Одну на Готовцева, другу — про всякий випадок — на мене. Це було на початку травня, коли вони збирались прислати людину по гроші…

— А-а… — згадав Калюжний. — По ті німецькі фальшивки?

— От-от…

— Тоді все гаразд, — заявив Калюжний і сховав аркуш за околиш кепки. — Завтра о дванадцятій ночі депеша піде.

А в цей час до міста під'їжджав легковий автомобіль, у якому сиділи комендант міста і начальник гестапо. Машину супроводжували чотири мотоциклісти.

Коли машина минула міст через річку, начальник гестапо сказав:

— Як бачите, ніяких слідів у нашій зоні нема.

Комендант зітхнув і промовчав.

Поїздка нічого не дала. З'ясувалося, що селом Лопухово лише за один ранок у напрямку до міста пройшло десятків зо три машин. Кілька з них зупинялися в селі.

На всі запитання селяни відповідали неохоче і вже, звичайно, нічого не могли сказати про якусь особливу машину.

— А чи не здається вам, — знову заговорив начальник гестапо, — що вона ще не вийшла з кінцевого пункту?

Комендант пирхнув:

— Я ж маю телеграму. Ото ж бо й воно, що вийшла. А куди вона поділась, це мені не ясно. Невже лиха година понесла їх путівцями?

— Дурниці, — зауважив начальник гестапо.

— А що ви думаєте? — наполягав комендант. — Взяли та й поїхали навпростець.

— Тоді б вони давно були тут.

— Мабуть, так…

Біля комендатури комендант кивнув своєму супутникові й вийшов. Начальник гестапо поїхав до себе.

І не встиг він сісти за свій стіл, як задзвонив телефон і знову пролунав голос коменданта:

— Це я, майор Фаслер… Мені щойно вручили другу шифровку… Машина вийшла і давно вже мусить бути у нас.

Начальник гестапо зробив нетерпеливий жест і відповів:

— Так я ж з вами особисто облазив усі яри і кювети. Ви ж самі переконалися, що нема слідів ні аварії, ні вибуху.

— Я розумію… — промовив комендант. — Але що я маю робити? Ви знаєте, яка це серйозна справа?

— Знаю. Ви казали. Тільки ж машина — не голка. Це ж машина з людьми. І, нарешті, чому ви не пред'являєте претензій таємній польовій поліції, фельджандармерії? Це ж їх, військова, а не моя справа. Я займаюсь мирним населенням.

У трубці почулося зітхання. Після короткої паузи комендант промовив:

— Оте ваше «мирне» населення гірше за відвертого ворога там, на фронті, — і повісив трубку.

Начальник гестапо вилаявся.

— Чортзна-що! Невже не можна було літаком відправити кур'єра з такими документами? А тепер ламай голову!

У двері постукали.

— Зайдіть, — гукнув начальник гестапо.

Зайшов молоденький оберштурмфюрер Мрозек, з гладенько причесаним волоссям, підтягнутий, акуратний, у новенькому мундирі.

Відрекомендувавшись, він підійшов ближче:

— Дозвольте запитати?

— Що у вас?

— Я вже вам доповідав… Три доби тому опівночі в ефірі знову з'явилась невідома радіостанція… Ми звемо її «кріт».

— Ви впевнені, що це саме та, яку засікли раніше, чи нова?

— Смію запевнити вас, що та сама. Почерк радиста нам уже знайомий. Вона знову працювала всього три хвилини і зникла. Видно, перейшла на прийом.

— Ну?

— А ці три доби не з'являлась, хоч ми безперестанку чергували.

— Що дало пеленгування?

— Начальник групи твердо заявляє, що радист із рацією ховається в місті і десь недалеко від вокзалу.

— Все це мені відомо і набридло слухати. Ви вже півроку панькаєтесь із цим «кротом», — і начальник гестапо різким рухом переставив з місця на місце телефон. — Я хочу знати, коли «кріт» буде в наших руках. Ясно?

— Так точно!

— Про що ви хотіли запитати?

— Продовжувати чергування пеленгаторників чи зробити перерву?

Начальник гестапо сплеснув руками.

— Ви або дитина, або ідіот, — кинув він, стримуючи роздратування. — Щодня товкмачимо про цього «крота», а ви питаєте, робити перерву чи пі. Ніякої перерви! Під три чорти перерви! Підсильте групу і чергуйте вдень і вночі, аж поки не добудете з-під землі цього «крота». Годі базікати… Ідіть…

Наближалась обідня перерва. Нечисленні робітники депо станції Горєлов з нетерпінням чекали гудка.

Без п'яти дванадцять з'явився гітлерівський наглядач, есесівець Фалькенберг. Важкий і незграбний, він зайшов у депо, зупинився біля воріт і, заклавши руки глибоко в кишені, став спостерігати. Його невеличкі свинячі очі перескакували з одного предмета на інший, в той час як червоне квадратне обличчя було абсолютно спокійне: не ворушився жоден м'яз.