Страница 5 из 49
Перед підполковником Баклановим постало питання: кого послати? Майже всі офіцери-розвідники або загинули, або замінили загиблих у строю солдатів.
Іти випало на долю Чорноп'ятова. Треба сказати, що багатьом вибір цей видався невдалим. Серед уцілілих офіцерів були люди, значно молодші за нього, енергійніші, і вони самі виявили бажання залишитись на нелегальній роботі в тилу ворога.
Чорноп'ятов непогано розмовляв по-німецьки, але дехто з офіцерів володів мовою краще.
Чорноп'ятов трохи знав місто Горєлов: у двадцять п'ятому і двадцять шостому роках він працював там інструктором допризовної підготовки. Але в політвідділі армії був офіцер, який народився в Горєлові і прожив там п'ятнадцять років.
У характері комбата прозирали риси, які можна було віднести до негативних: піп відзначався вайлуватістю, через що в нього не раз виникали сутички з командиром полку; любив з будь-якого приводу, а то й без нього побурчати, викликаючи цим роздратування у товаришів; на партбюро поставала розмова про його не зовсім байдуже ставлення до спиртного.
— Що ж ви знайшли в ньому? — запитали підполковника Бакланова.
— Я знаю цю людину з вісімнадцятого року.
— І все?
— Мабуть, що все.
— І ви впевнені в ньому?
— Як у самому собі.
— Але ж він не згодиться…
— Згодиться, — відказав Бакланов.
І він мав рацію: Чорноп'ятов згодився і дощового листопадового вечора тисяча дев'ятсот сорок першого року в звичайному цивільному вбранні, пам'ятаючи явку на квартиру Калюжного, прибув у Горєлов.
Місто було наповнене окупантами. Тут стояли кавалеристи і піхотинці, льотчики і танкісти, артилеристи і сапери, йшло комплектування нових частин і поповнення старих, пошарпаних у боях. Спішно формувалися і відправлялись на фронт маршові батальйони. Всюди були понатикувані кулемети, гармати, міномети, вулиці — захаращені танками, бронемашинами, важкими грузовиками.
З перших же кроків Чорноп'ятову не поталанило. Пробираючись на квартиру до Калюжного, він напоровся на нічний патруль і був обстріляний. Незважаючи на поранення, йому вдалося втекти. Стікаючи кров'ю, він метався по чужих дворах, перебігав вулиці, перелазив через огорожі й паркани і тільки в якомусь маленькому садочку звалився з ніг. Він украй знесилів…
Чорноп'ятов опритомнів ранком на чиємусь горищі. Нога його виявилась перев'язаною. Незабаром на горище заявився кудлатий, кирпатий хлопчина років шістнадцяти, який назвався Костем.
Рана була не дуже небезпечною, проте Чорноп'ятов почував себе погано. Підвищилась температура, з'явилась хрипота. Костьова мати зрозуміла, що в пораненого запалення легенів. Важко сказати, чи витримав би його організм у запеклій боротьбі зі смертю, коли б не цей хлопчина та його мати.
Лише перед новим, сорок другим роком капітан Чорноп'ятов цілком видужав і став на ноги. Кость допоміг йому розшукати Калюжного, а вже потім через Калюжного капітан зв'язався і з Заболотним.
На початку сорок другого року Калюжний влаштував Чорноп'ятова котельником у лазні. Колись, в юнацькі роки, Чорноп'ятов у Тамбові топив печі у власника міської лазні. Зараз це стало в пригоді.
Минув рік. Чого тільки не довелося зазнати за цей час! Спочатку успіхи були невеликі, а горя людського побачили багато. Сили підпілля доводилося збирати по крихті, обережно, обмірковуючи і перевіряючи кожний свій крок. Поступово група міцніла, удари по ворогу ставали чимдалі сміливішими. Часто серед нічної тиші й темряви, зігріваючись власним диханням під грубою ковдрою, Чорноп'ятов намагався в думці уявити собі день, коли він вийде з вагона поїзда на тамбовському вокзалі і з речовим мішком за плечима прийде на знайому вулицю.
Він не попереджуватиме про свій приїзд ні листом, ні телеграмою, з'явиться несподівано, тихо підійде до заповітного і вже старого будиночка, спорудженого ще батьковими руками, відімкне ключем, який і зараз зберігається в його кишені, знайомі до найдрібнішої щілинки двері, ввійде і скаже:
— Ось я й прийшов! Живий і здоровий!..
А іноді здавалося, що він уже ніколи не вернеться. Ніколи не побачить сина, дочки, дружини. Тоді тікав геть сон, і Чорноп'ятов вставав уранці з мішками під очима, стомлений, розбитий, з гірким осадком на душі…
Маленька розвідувальна група (спочатку було три чоловіки) виросла, і Чорноп'ятов став керівником підпільної організації, що нараховувала шість самостійних груп.
Так, підполковник Бакланов знав, що робив. Він побачив у Чорноп'ятова не лише вади, властиві якоюсь мірою кожній людині, але й те, чого не змогли вловити інші. Була в Чорноп'ятова ота сама «закваска», як висловлювався Бакланов. І коли його запитували, що треба розуміти під «закваскою», підполковник невиразно знизував плечима. Важко було це пояснити. Видно, малось на увазі щось особливе в характері людини, заховане від чужих очей…
… Чорноп'ятов посмоктав цигарку й сплюнув. Вона давно вже погасла. Він хотів було підійти до лампи і прикурити, але вловив за спиною ледве чутний шурхіт і прислухався. Шурхіт наближався.
Це не збентежило Чорноп'ятова. Він підвівся, відсунув тапчан і зняв із стіни старий замизканий килимок, що тримався петлями на цвяшках.
Тільки дуже зірке й уважне око могло розрізнити на вогкій, почорнілій стіні обриси вузьких і невисоких (приблизно по груди людині) дверець. Вони вели до сусіднього, такого ж як і котельня, підвального приміщення, де колись, до війни, містився засолювальний пункт міськторгу. Звідси можна було проникнути в руїни триповерхового будинку, що згорів від прямого влучання бомби.
Руїни будинку — сплетення покрученого вибуховою хвилею перекриття, купи спаяної цементом цегли й уламки заліза — давно вже поросли бур'яном. Серед них дуже вдало ховався майже непомітний, схожий на щілину пролом під поваленою сходовою кліткою, що вів до підвального приміщення.
Цей хід, споруджений Чорноп'ятовим з допомогою друзів, часто виручав підпільників.
Шурхіт не припинявся. Хтось шарив у темряві, пробираючись навпомацки через покручені велосипедні рами, понівечені колісні обіддя, старі обпалені духовки, через всілякий мотлох і брухт, яким було захаращено сусіднє приміщення.
Та ось настала тиша, і через галька секунд почувся умовний стук.
Чорноп'ятов витяг з кишені масивний мідний ключ з узорчатою борідкою, зсунув добре припасовану до дверей планочку, вставив ключ у замковий отвір і повернув його раз, другий, третій. Двері безшумно відчинились.
— Заходь, Митрофане Федоровичу! — кинув Чорноп'ятов у темряву.
Низько пригнувшись, мало не торкаючись руками підлоги, до майстерні вліз Калюжний. Він випростався в кутку біля верстака і помацав голову.
— Щастить тобі, старий! — посміхнувся Чорноп'ятов.
— Не кажи… — відгукнувся Калюжний… — Знову надав мені дідько стукнутись головою об цю перекладину!
Калюжний був старший за Чорноп'ятова років на п'ять. В організації він став правою рукою Чорноп'ятова і його першим порадником. У роки громадянської війни Митрофан Федорович партизанив на Уралі, а в Горєлові оселився з двадцять третього року. Жив він з дружиною, трьома доньками та сином-підлітком.
Калюжний відзначався сердитою, крутою вдачею, любив, щоб його розуміли з півслова. Він керував найбільшою групою підпільників і, як здавалось йому, тримав хлопців у шорах.
Хворіючи на різні недуги, звичайні для людини його віку, Калюжний, проте, був, як ніхто інший, витривалий. У ходьбі, наприклад, з ним важко було змагатися. Він був вузький у плечах, невисокий, своє негусте сивувате волосся незмінно розчісував на акуратний проділ. Калюжний не вважав себе старим і сердився, коли Чорноп'ятов називав його «старим». Але Чорноп'ятов підмітив цю слабкість і частенько глузував над другом.
Зараз Калюжний стояв біля верстака і, нахмурившись, поводив навкруги суворими очима.
— Сідай, старий, — запросив його Чорноп'ятов.
Очі Калюжного сердито блиснули. Сідаючи, він незадоволено буркнув:
— Далось тобі «старий». — І тут же запитав: — Розібрався в паперах? € що-небудь путяще?