Страница 21 из 49
Усі ці відомості допомогли дівчині зорієнтуватися. Щоправда, Юлю непокоїло те, що явку було призначено між дев'ятою і десятою вечора. Адже Готовцев міг прийняти її і о шостій і о сьомій годині. Та, очевидно, були якісь причини, з якими підпільникам доводилося рахуватись.
У Туманової спершу промайнула думка — викликати Готовцев а або передати йому записку, але це йшло всупереч усім умовам, які повідомив Чорноп'ятов. Не можна порушувати їх. Мабуть, так треба, якщо підпільники призначили явку не вдень, в ввечері, і не на квартирі, а саме в кафе.
У Туманової лишалося ще багато часу, і вона вирішила перечекати в затишному куточку міського саду, на лавочці за старою альтанкою, серед густих кущів бузку.
Рівно о дев'ятій вона була біля кафе. Перш ніж увійти, вона двічі пройшла сюди й туди, охоплена сумнівами й нерішучістю, потім взяла себе в руки і, коли стихла музика, переступила поріг. А ввійшовши в кафе, на якусь мить розгубилася.
Та й неважко було розгубитися, потрапивши з темної, тихої й безлюдної вулиці в цей яскраво освітлений, гамірний зал.
Однак дівчина швидко оволоділа собою. Одного разу їй доводилося побувати в обставинах далеко складніших: взимку сорок першого року під виглядом кореспондента однієї з провінціальних німецьких газет вона потрапила на банкет старшого й вищого офіцерського складу в Орлі. Ото було випробування! А зараз що!.. В неї в сумці лежать надійні документи…
Повільною ходою, неуважно оглядаючись на всі боки і грайливо помахуючи сумочкою, розвідниця пройшла між столиками до буфетної стойки, за якою, як вона зрозуміла із слів морозивщика, завжди стояв господар кафе Ціглер.
Він стояв там і зараз. Навалившись животом на стойку, цей невеликий чоловічок з гладеньким і круглим, як більярдна куля, черепом, червонощокий, з хвацько підкрученими на зразок кайзерівських вусами, з неприхованою цікавістю дивився на молоду дівчину, що підходила до нього.
Туманова підійшла, привіталася чистою німецькою мовою і, не ждучи відповіді, запитала:
— Чи можу я бачити вашого шеф-повара?
Ціглер одірвався від стойки і випростався. На його обличчі можна було прочитати величезне здивування. Він спробував уточнити:
— Пана Готовцева?
— Атож!.. Данила Семеновича Готовцева, — підтвердила Юля, помітивши, що офіцери, які сиділи ближче до стойки, звернули на неї увагу.
— А ви хто будете? — поцікавився Ціглер. — Що йому сказати?
— Скажіть, що його чекає сестра…
— О!.. — вигукнув Ціглер. — Сестра!
— А що? — чемно і не без кокетства посміхнулася Туманова.
— Нічого! Їй-богу, нічого! Гарна сестра! Пан Готовцев зрадіє, та й я його радість поділяю. Хвилиночку! Хвилиночку!..
Він жваво вибіг із-за стойки і, приклацуючи пальцями, зник за дверима, прикритими важкою портьєрою.
Туманова подумала, що найзручніше було б зараз посидіти, але поблизу вільного столика не було. «Невдале місце, гіршого й не придумати», подумала вона, квапливо дістала з сумочки віяло і, розгорнувши його, почала обмахуватися.
За сусіднім столиком галасувала офіцерська компанія. Юля одразу розібрала, що говорять про неї.
Почулись вигуки:
— Катастрофічно красива!
— Прямо до непристойності!
— Осліпнути можна! В такій глушині!..
— Я… я тут буваю щодня. А не бачив. Неймовірно!
У розвідниці тремтів кожен нерв. Але вона спокійно стояла, спершись на лікоть, і уважно розглядала портрет Гітлера в багетовій рамі.
Один з офіцерів налив вина в бокали, встав і звернувся до своїх товаришів по чарці:
— Панове! Прошу встати!
Всі підвелися, засовавши стільцями. Офіцер повернувся до Туманової так, щоб вона його бачила.
— П'ємо за ваше здоров'я і щастя, прекрасна фрейлейн! Ви — найкращий серед трофеїв у цьому місті!
Він підніс бокал на рівні очей, і всі зробили так само.
Дівчина змушена була нагородити офіцера посмішкою і злегка вклонитися. В цю мить із-за портьєри вийшов Ціглер і з ним чоловік у білому ковпаку і фартусі. З виду йому можна було дати років тридцять п'ять, не більше.
Туманова стояла напівобернувшись і вдала, що не помітила їх. Вона ще дивилась, посміхаючись, на веселу компанію. Це було обдумано заздалегідь: не могла ж вона отак зразу й кинутися на шию вигаданому братові! Вона не була твердо впевнена в тому, що прийде саме Готовцев, якого вона зроду не бачила. Зараз усе вирішувала витримка, залізна витримка і нерви. Адже сестра не може помилитися і сплутати рідного брата з сторонньою людиною. Якщо з Ціглером випадково прийшов не Готовцев, а хтось інший, то найменший промах з її боку може спричинитися до провалу. Значить, треба виждати якісь секунди. Нехай Готовцев, якщо він не позбавлений кмітливості, перший звернеться до неї.
— Валечко!
Вона навмисне здригнулася. Густий рум'янець хвилювання на її обличчі був саме до речі. Повернувшись і ступивши крок назустріч, вона обізвалася не менш радісно:
— Брате, Даниле!
Вони кинулись одне до одного, обнялися і поцілувались на очах у всіх, як неабиякі артисти. Зустріч вийшла така природна, життєво правдива, що викликала дружні оплески офіцерів, на що не сподівалася Туманова.
Тепер уже можна було прикладати руки до гарячих щік, соромливо посміхатися.
— А я ж тебе вже тиждень чекаю! — радісно промовив Готовцев, тримаючи «сестру» за руки й зазираючи їй у вічі.
«Молодець», захоплювалась Готовцевим у душі Туманова.
— Ніяк не могла, — відповіла вона поспішно. — Не відпускав комендант. А ти такий самий!..
— Та що я… Що мені! станеться?!. Я тут як у бога за пазухою! І Готовцев підморгнув господареві! кафе. — Добре зробила, що вирвалася. Чого ж ми тут стоїмо? — Він розсміявся. — На нас дивляться, як на чудасію! Ходім! У мене тут комірчина.
Він обняв її за стан і повів у ті самі двері, з яких щойно вийшов. У півтемному довгому коридорі Готовцев оглянувся і, нікого не побачивши, шепнув:
— Гарно вийшло! Їй-богу, гарно! І комар носа не підточить. Однак… — Він приклав руку до грудей. — Гаряче стало… Отак воно буває в житті. Сюди, сюди! — Він показав на вузьку щілину, в яку пробивалося світло.
А господар кафе в цей час стояв за стойкою, покручував вуса і думав про щось своє. До нього підбіг офіціант. Ціглер поцілував кінчики стулених докупи пальців і замріяно промовив:
— Красуня! Пуп'янок! Антик!
— Прошу пляшку «Мартеля».
— Не можу… Розумієш, не можу!.. — сказав Ціглер.
— Пробачте! — здивовано перепитав офіціант. — Уже нема «Мартеля»?
— Не можу бути байдужим від споглядання справжньої жіночої краси. Я естет! — І схаменувся: — Чого тобі?.
— «Мартеля»… Пляшку «Мартеля», — повторив офіціант.
Офіцери за довгим столиком уже пили за щасливих брата і сестру.
А вони в цей час сиділи в невеликій, без вікон, з глухими стінами комірчині, освітленій крихітною електричною лампою, що висіла аж під самою стелею. Вся обстановка складалася з залізного ліжка з матрацом без простирадла, застеленого кошлатою козачою буркою, що хтозна-як сюди потрапила, та ящика з порожніми пляшками.
Готовцев і Туманова посідали рядком на ліжку. Готовцев з цікавістю роздивлявся документи «сестри», видані окупаційною адміністрацією міста Мінська: паспорт, посвідку і перепустку, яка дає право на вільний проїзд всіма можливими видами транспорту до міста Горєлова і назад. Термін перепустки — десять діб. На паспорті були всі необхідні відмітки. Посвідка стверджувала, що пред'явниця її перебуває на службі в мінській військовій комендатурі як перекладачка.
Готовцев похитав головою і, вертаючи документи, промовив:
— Нічого не скажеш… Чиста робота! З такими документами можна й до Берліна доїхати. Показували кому-небудь?
— Так, одного разу біля мосту, — відповіла Туманова, сховала документи в сумку і ненароком кинула оком на літографію з портретом Гітлера, наліплену на стіні.
— Дивина? — запитав Готовцев, перехопивши її погляд.
Розвідниця посміхнулася:
— А ви звикли?
Готовцев нахнюпився, похилив голову, штурхнув носком черевика ящик і проказав: