Голубий пакет

Секунди минали, минали, і здавалось, їм не буде кінця й краю. Тільки хвилин через п'ятнадцять зникла з очей остання машина колони.

І знову, стало тихо й безлюдно на шосе.

Розвідниця швиденько вибралась із своєї схованки, легко перескочила через кювет, глянула на подорожній стовп, на дощечці якого стояла цифра «6», і з безтурботним виглядом подалася в південному напрямі.

На ній було простеньке, але добре пошите ситцьове плаття з дрібненькими чорними квіточками на червоному фоні. З голови напівспадала шовкова косинка. В одній руці вона тримала сумку, в другій — невеличкий букетик квітів.

Через кілька хвилин її обігнала автоцистерна, і Туманова зійшла на узбіччя, а коли з'явилася машина з порожнім кузовом, підняла руку.

Водій загальмував, зупинив машину і висунув голову з дверцят, Туманова бачила, що поруч із ним сидів, схиливши голову, солдат у зеленій формі. Він, очевидно, спав.

— Довезіть мене до Горєлова, — звернулась вона по-німецьки до водія.

Той з неприхованою цікавістю оглянув її і, штовхнувши ліктем свого сусіда, вигукнув:

— Ей, голубе! Лізь у кузов. Звільни місце представниці слабкої статі.

Сусід протер очі, люто позіхнув і нерозуміюче втупився очима в Туманову. Вона здалась йому видінням з іншого світу.

— Ану мерщій! — підганяв його водій.

Солдат покірливо залишив кабіну і заліз у кузов, його місце зайняла розвідниця. Машина рушила.

А начальник гестапо, гауптштурмфюрер Штауфер, і досі «нездужав». Він валявся в постелі, курив, читав свіжі газети, доставлені йому додому, але думка про дочку командира партизанського загону не виходила в нього з голови.

Під кінець дня він викликав до себе свого заступника і прийняв його, лежачи в постелі.

— Крутить мене всього, — поскаржився він. — Або простуда, або перевтома…

— А температура? — поцікавився заступник.

— Тридцять сім і три.

— Треба полежати.

— Отож і я думаю. А як справи у коменданта?

Заступник усміхнувся і махнув рукою.

— Не на місці сидить людина. Він розгубився остаточно. Щохвилини дзвонить, гасає по місту, підняв на ноги весь гарнізон.

— А ви що думаєте? — спитав начальник. — Куди справді могла подітися машина?

— Не збагну. Я мало вірю в те, що вона проминула Лопухово. Це дуже хистка версія. А те, що вона була в Стодолинському, — це факт. Я сам дзвонив туди.

— Але від Стодолинська до нас більше як триста кілометрів, — зауважив начальник.

— Точно. Я й порадив майорові Фаслеру шукати сліди на цьому відрізку.

— Правильно зробили, — схвалив начальник і запитав: — Матір «крота» знайшли?

Заступник безпорадно розвів руками.

— Поки що ні.

Обоє замовкли. До кімнати зайшов солдат з підносом у руках. На ньому були дві чашки гарячої кави та підрум'янені тостики.

Заступник підсунув стільця ближче до ліжка, і солдат поставив на нього піднос.

— Прошу, — запросив начальник свого заступника і сам узяв чашку. Сьорбнувши раз, він запитав: — Ви підготувалися до зустрічі цієї партизанської дівки?

— Так, так… Я тільки що розмовляв з Філіним і дав йому вичерпні вказівки. Він сам не дочекається її. І людей я проінструктував.

— Найголовніше — спокій, — попередив начальник гестапо, відпиваючи каву маленькими ковтками. — Жодних перешкод їй не чинити. Дайте їй повну волю. Нехай ходить містом, влаштовується.

Заступник кивнув, а його шеф провадив далі:

— Як тільки вона завітає, негайно ж подзвоніть мені. Та й взагалі тримайте мене в курсі подій. Я чомусь певен, що ця здібна дівка, як висловлюється в листі її удаваний батько, виведе нас на міське підпілля.

Заступник зітхнув і поставив на стілець порожню чашку.

— Наша помилка полягає в тому, — неквапливо промовив він, розминаючи сигарету, — що ми вирішили схопити «крота» і втратили його. Ми позбавились великих перспектив, бо поспішили. Треба було зачекати. Запевняю вас, що «кріт» знадобився б нам у зв'язку з візитом новожиловської дочки.

— Виходить, так, — неохоче згодився начальник гестапо, йому не хотілось признатися в тому, що захоплення «крота» — його власна ініціатива. Не хто інший, як він, наказав при виявленні радиста негайно схопити його. А заступник додержувався іншої думки. Він вважав, що головне полягає в тому, щоб засікти нелегальну радіостанцію, взяти її під нагляд, а з арештом радиста тимчасово утриматися. — Кому ви доручили нагляд за нею? — спитав він по довгій паузі.

— Оберштурмфюрерові Мрозеку.

Начальник гестапо скривився. Він не дуже полюбляв цього жовторотого пташеняти, жіночого серцеїда.

— Впорається пін?

— Я певен.

— Гаразд, — згодився начальник. — Пришліть його до мене. Я сам поговорю з ним.

Заступник підвівся, поставив стілець до стіни і вклонився.

Невеликий, трохи похмурий зал кафе «Глобус» із низькою закуреною стелею і стінами, обліпленими шпалерами салатового кольору, ставав людним звичайно надвечір.

Це був єдиний куток у місті, де гітлерівські офіцери мали можливість посидіти за склянкою вина й потанцювати.

Солдатам і місцевому населенню було заборонено заходити до кафе. Виняток становили жінки. Вони могли приходити в будь-який час з кавалерами і без них при умові, якщо вони були одягнуті більш-менш пристойно.

У місті дедалі частіше зупинялися на ніч різні частини військ, що прямували на фронт. Офіцери, радіючи з перепочинку, йшли або в офіцерський клуб, або в кафе. Більшість обирала кафе: тут було веселіше.

Зал освітлювався великою люстрою, яка хтозна-звідки сюди потрапила. Вона спускалась із стелі так низько, що середня на зріст людина легко могла дістати до неї рукою.

Столи були заставлені різноманітним посудом, починаючи від бокалів з чистого кришталю, тарілок із саксонського фарфору і кінчаючи грубими гранчастими склянками із простого каламутного скла. Скатерки рябіли від червоних і жовтих плям.

Цього вечора кафе було переповнене. О пів на десяту на підмостки, що містилися в кутку, праворуч від буфету, зійшли скрипаль, акордеоніст, віолончеліст, трубач і піаніст. Услід за ними під скупі оплески публіки грайливо вибігла співачка, яка мала особливу славу серед офіцерів місцевого гарнізону.

Це була розмальована жінка непевного віку, з вискубаними бровами і потворною зачіскою на зразок квіткової клумби. Сукня з товстої тканини канаркового кольору з блакитними розводами підкреслювала варварську пишність форм цієї особи. Вона кокетливо кланялася на всі боки і послала комусь рукою поцілунок.

— Марго, привіт! Повесели нас, стара! — весело загорлали офіцери.

Оркестр заграв танго тридцятилітньої давності, і Марго низьким голосом, в ніс затягла: «Шуми-ить ні-ічний Ма-арсель…»

Одразу гамір вщух. Засовали стільцями, з-за частини столів вийшли, і на невеличкому «п'ятачку» перед буфетом розпочалися танці.

Кавалери, що вже встигли випити, натикались на офіціантів, які намагалися пробратись крізь густий натовп танцюристів, наступали дамам на ноги, струшували попіл із своїх сигарет їм на плечі.

Коли співи й музика змовкли і танцюристи кинулись до своїх місць, у зал увійшла Юля Туманова.

Пам'ятаючи пораду полковника Бакланова, вона ще вдень розвідала, що Готовцев справді працює шеф-поваром у кафе «Глобус». Про це їй залюбки розповів безногий інвалід, що продавав морозиво біля входу в кафе. Цей інвалід виявився добродушним хлопцем. Поки Юля їла несмачне морозиво, єдиним достоїнством якого було те, що його тримали довго на льоду, інвалід виклав усе, що йому було відомо про кафе «Глобус». Туманова довідалася, що кафе належить німцеві Ціглеру, що офіціанти тут росіяни, помічник повара, мабуть, німець, а може, поляк, а за шеф-повара — відомий тут кулінар Готовцев. На роботу він приходить годині о п'ятій дня, а з роботи йде пізно, не раніше другої години. Але вокзальний ресторан — це вже не те, що було до війни. В ньому роздають обіди солдатам, які тут проїздом.