Кінець Великого Юліуса

— Виїхати б мені! — мляво сказала Віра. — Куди-небудь далі, де не знають…

— А що ж, це діло! — погодився полковник. — Їдь, станеш чесно працювати — з усіх кінців друзі будуть! Це вже завжди так у колективі. Не скривдять.

— А ви допоможіть мені хороше місце знайти, куди їхати, — нерішуче попросила Віра.

— Допоможу! — охоче погодився Смирнов. — Я тобі після суду напишу листівку і в ній скажу, куди звернутись. А ти поки що спеціальність набувай. На перший час хоч би якусь просту, — недобре з пустими руками у колектив їхати. А там коріння пустиш — учитись почнеш…

Що ж, дуже можливо, повернеться доля Віри на повий, хороший лад. Поки що дівчина дотримується своїх слів, вступила на курси штукатурів… Далі видно буде.

Полковник зім'яв і спалив аркуші з замітками у попільниці.

Тепер протягом кількох днів буде перерва у слідстві. За цей час можна буде опрацювати протоколи, подумати над ними, віддихатись. Смирнов у думці згадав кількість відкладених у зв'язку з слідством справ і зрозумів, що віддихатись не вдасться.

У всякому разі хоч би два дні! Тільки на два дні послабити напруження. Це потрібно, тому що під вечір починає боліти ліва скроня і потилиця. Треба провести хоч один вечір із синами і дружиною. Смирнов встав із-за столу і підійшов до вікна.

Насувається осінь. Це помітно по рівному холодку і спокою в тінях і фарбах. І ще з того, що на даху сусіднього будинку сонно бродить покрівельник у синій майці, у чорних футбольних трусах і у валянках. А голова, що стирчить у слуховому вікні, явно належить кербудові. Осінь — значить скоро відпустка!

Смирнов згадав сірі бетонні доріжки аеропорту, стовпи прожекторів, що погойдуються, і той особливий неспокій, з яким на довгий строк відриваєшся від роботи і близьких.

А потім літак відірветься від землі, з-під крила вбік шарахнуться дерева й будинки, і години з півтори всі в літаку мовчатимуть і дріматимуть.

А потім — повеселішають, закурять і сусід тикатиме тебе в плече жорстким пальцем і киватиме вниз, у віконце, щось завзято тобі втовкмачуючи. З досвіду багатьох польотів і великого життя Смирнов знає, що там, внизу, завод або будова, на яких працював сусід, або висотка, яку не віддав він з товаришами у трудному сорок першому.

А потім хмари стануть важчими, земля рудішою і сухішою, зелень яскравішою, небо світлішим; і в ту мить, коли ти найменше цього чекаєш, з-під крила попливе назустріч літакові плоска блідоголуба пляма. І всі в кабіні підведуться і будуть дивитись, як росте голуба смужка, набрякаючи світлом і глибиною. А сусід ткне тебе жорстким пальцем у плече і щось почне говорити запально, наполегливо, і, не вслухаючись, ти ствердно кивнеш.

Тільки тобі довелось захищати наші береги не тут, а на півночі. І ти гостро, як в останню мить сну, згадаєш зелені береги, сірувату смужку затоки під Виборгом і стовп хвиль, що виріс зовсім близько. Вибухнув на міні передній катер.

І це було…

Але вона кращає і міцніє, наша рідна земля, тому не жаль молодості, хоч вона і була трудніша, ніж у тих, кому сьогодні сповняється двадцять. Тому особливо сильна близькість тих, кому вдвоє більше. «Надто багато висоток і берегів ми відстояли разом…»

Так думав Смирнов, вдивляючись у спокійні, чисті лінії рідного міста. «Так, скоро у відпустку! Час…»

— Товаришу полковник, дозвольте звернутись!

Смирнов здригнувся і обернувся.

— Товаришу полковник, дозвольте передати розшифроване повідомлення з України, — сказав капітан Берестов і подав полковникові кілька аркушів паперу.

— Покладіть на стіл, — сказав Смирнов, насилу відриваючись од своїх думок.

Коли Берестов пішов, Смирнов закурив, сів до столу і почав уважно читати повідомлення з України.

«… На березі знайдено парашут,

— читав Смирнов. —

На стропах виявлено сліди крові, очевидно диверсант, приземлюючись, поранив руки об скелі. Старанне обслідування місцевості дало можливість виявити у найближчих заростях «держи дерева» сліди крові і нитки. Очевидно, диверсант блудив у чагарнику, в темряві тікаючи з берега. Експертиза показала ідентичність крові на каменях, на гілках чагарника і на стропах. Експертиза показала також, що такі шерстяні нитки, які були зірвані колючками чагарника, застосовуються у нашому виробництві для виготовлення матеріалу, з якого шиють кітелі офіцерському складові Радянської Армії. Вдалося встановити, що тієї доби на залізничній станції майор або підполковник купив квиток на Москву. Точно сказати, майор чи підполковник, касирка не могла, так само як і не визначила роду військ. Касирка заявляє, що звернула на нього увагу тільки тому, що на правій руці у нього був свіжий бинт із слідами крові. В цей же час зроблено заяву колгоспником виноградарського і баштанного колгоспу Микитою Івановичем Клетіним. Товариш Клетін показує, що близько семи годин ранку його зупинив майор авіації і спитав, чи не підвезе він його на машині до станції. Клетін відмовився підвезти, тому що поспішав на виклик агронома, і ще тому, що майор, як він заявляє, йому «не сподобався». За повідомленням Клетіна, у майора забинтована права рука в області долоні і кисті. Майор запропонував Клетіну за доставку на станцію сто карбованців, після чого Клетін вирішив, що про нього треба повідомити.

Агроном затримав товариша Клетіна тому, що треба було зробити термінові аналізи зразків виноградних лоз, і Клетін звільнився тільки під вечір, після чого і зробив заяву. Спостереження за поїздом, на який «офіцер», згідно з заявою касирки, купив квиток не дало результатів. Сліди дальшого просування «офіцера» не виявлені».

— Поспішає! — пробурмотів Смирнов, ще раз переглядаючи повідомлення. — Чому він так поспішає?

«А якщо вся ця історія з «офіцером» — помилка? Збіг даних? — спитав себе Смирнов, відкладаючи аркуші з повідомленням. — Парашут у каменях із слідами крові на стропах… Малувато! Чому вони не дали характеристики Клетіна? Йому не сподобався майор. Антипатії людей різні. Чому він не сподобався Клетіну? Хто такий Клетін? Через кілька годин цей поїзд прийде в Москву. Звичайно, «офіцера» на ньому немає. Він уже кілька разів змінив маршрут. Не абсолютний же ідіот? Як він міг демонструвати касирці поранену руку? Свідомо! Значить… Значить, йому бажано, щоб ми повірили в те, що він направився до Москви… Це вже цікавіше. Куди ж він тоді направився?»

Смирнов подзвонив. Увійшов капітан Берестов.

— Олександре Даниловичу, наскільки я пам'ятаю, тижнів три-чотири тому до нас надійшла заява одного техніка на прізвище Певзнер. Принесіть!

У своїй заяві Леонід Певзнер повідомляв, що він працює на цілком секретній дільниці, що створює безпеку побережжя. Зовсім недавно їхня дільниця прийняла на озброєння нову апаратуру, що дає можливість швидко й точно визначити літак у повітрі на будь-якій висоті. Товариш Певзнера, також технік, Билинкін, випиваючи у компанії малознайомих людей, бовкнув за столом про нову апаратуру. «Я прошу врахувати, — пише Певзнер, — що Билинкін бовкнув із самим хорошим наміром, він хвастався нашою військовою могутністю. Я його знаю кілька років близько, ручусь за нього як комсомолець і громадянин у тому розумінні, що він не ворог. Але у нього, як кажуть у гуртожитку, пустотливий характер, він спочатку ляпне, а потім уже подумає. За всім своїм складом він не може тепер перебувати на секретній роботі, тому що від таких людей буває велика шкода Батьківщині.

Змовчати про те, що сталося, не вважаю можливим, так само як і не вважаю необхідним приховувати свою заяву від Билинкіна…»

— Мова йде про нові потужні радіолокатори, — пробурмотів Смирнов. — Ану, подивимось по карті співвідношення викидання «офіцера» і місцезнаходження бази радіолокаторів.

Перевіривши співвідношення по карті, Смирнов хвилин на двадцять замовк.

Він сидів, курив і машинально прислухався до буденних, зрозумілих шумів вулиці, що доносились з вікна. Потім набрав номер.

— Товаришу генерал! — сказав Смирнов. — Дозвольте зайти зараз до вас. Є термінове питання…