Кінець Великого Юліуса

— Що? — ахнув Смирнов, трохи не впустивши трубки. — Яким чином?

— Арештований охороною військового об'єкта тридцять чотири! — все ще ніяк не віддихаючись, повідомив Берестов. — Арештований при спробі фотографувати підходи до об'єкта.

— Що за нісенітниця? — пробурмотів Смирнов. — І ви нічого не змогли зробити?

— Не було можливості, товаришу полковник! — винувато, але в цілому твердо признався Берестов. — Вони на нього, як шуліки, налетіли із схованок! Робітники зібрались, дуже обурювались… Загалом обстановка для нас склалась дуже несприятлива. Так що чекайте, скоро прибудемо до вас!

— Досадно! — похитав головою генерал, вислухавши повідомлення полковника. — Можливо, погулявши ще тижнів зо два, він би нам ще дещо розкрив! А так що ж ми виграли? Одну точку на Великому Афанасіївському? Малувато! Тепер, звичайно, нічого не зробиш, доведеться починати відкрите слідство. І, головне, Робертса не піймали на гарячому! Хоч і є докази, а вони — майстри відпиратись, їх треба за руку! Слухайте, Гарасиме Миколайовичу, якого дідька його понесло до об'єкта тридцять чотири?

— Сам гадаю! — з досадою пробурчав Смирнов. — Взагалі кажучи, вони цією точкою давно цікавляться, є такі дані…

— Отже, що ж виходить?.. Відмовились від диверсії в лабораторії Пономарьова? — міркував уголос генерал. — Вирішили використати Горелла на окремих дорученнях?

— Виходить так! — погодився Смирнов, знизуючи плечима. — Якщо, звичайно, довірятися ситуації…

— Так от, розумієте, ситуація у нас з вами якась склалась… кудлата, розхитана! — сказав генерал. — Мені, Гарасиме Миколайовичу, не подобається весь хід останніх подій. Щось ми плутаємо або пропускаємо, це безперечно!..

— Можливо, що й так! — винувато погодився Смирнов. — Ну що ж, незабаром сам герой прибуде, поговоримо…

Горелла у відділ доставив сам начальник охорони об'єкта тридцять чотири і з гордовитою поблажливістю переможця передав з рук до рук Берестову.

— Поспішили трошки, товаришу майор! — ображено сказав Берестов. — Сплутали нам дещо!

— Я в ці ваші тонкощі не входжу! — посміхнувся начальник охорони. — Мені сказано, ворога до об'єкта не допускати, і я не допускаю! А ваше діло мудрувати, так ви самі й мудруйте!

— Це безумовно! — неохоче погодився Берестов. — Це так! Ні, ви, звичайно, показали себе на належному рівні! Вітаю, товаришу майор!

— Співчуваю! — чітко сказав майор і, прощаючись, хвацько, по-кавалерійському пристукнув каблуками.

— Прибув! — доповів Берестов полковникові.

— Як поводиться? — спитав Смирнов.

— Нормально — нахабно! — похмуро відповів Берестов.

— Що знайдено під час обшуку?

Берестов розіклав на столі перед полковником документи на ім'я Морозова Гната Леопольдовича і серед них військовий квиток на ім'я Клебанова Костянтина Івановича. Смирнов перегорнув військовий квиток, відкинув його і почав розглядати мікрофотоапаратуру, вставлену в запальничку.

І ось Смирнов і Горелл вперше зустрічаються. Вони сидять один напроти одного. Плечі у Горелла опущені, запалі очі напівзакриті. Тонка коричньова шкірочка на повіках трохи тремтить.

— Здрастуйте, Костянтине Івановичу! — говорить Смирнов, розглядаючи змарніле, схудле від блукань і безсоння обличчя Горелла. У Смирнова зібрався чималий запас фотографій Горелла, і він тепер бачить, як скрутно було чужакові вовчої породи на радянській землі!

— Час би вам сказати своє справжнє ім'я, — пропонує Смирнов.

Горелл мовчить.

Майже півгодини Смирнов намагається розтлумачити Гореллу, що мовчання і впертість зараз для нього безглузді. Але час минає, а Горелл все так само важко і приречено мовчить.

Черговий виводить арештованого.

На столі Смирнова дзвонить телефон.

— Товаришу полковник! — говорить у трубку черговий по прийомній. — Тут прийшла одна громадянка з заявою. Наскільки я можу гадати — ваше питання.

— Випишіть їй перепустку і проведіть до нас! — говорить Смирнов, все ще в думці аналізуючи мовчання Горелла. Чим воно викликане? Адже йому зараз невигідно мовчати!

Смирнов відпустив стенографістку і пішов до генерала, щоб доповісти про першу невдалу бесіду з Гореллом.

Коли він повернувся, відвідувачка вже сиділа в кріслі. Ще з порога Смирнов помітив, що вона дуже молода, майже підліток. Її кумедна поза нагадувала пацієнтку в кріслі зубного лікаря — вона з усієї сили стискувала долонями ручки крісла і напружено і високо тримала голову.

Коли Смирнов підійшов ближче, його вразило обличчя дівчини. В ньому все було неправильним, усі пропорції зсунулись. Очі — надто великі, з косим мигдалевидним розрізом і рідкісного коричньового відтінку. З такими очима гармонував би тонкий гордий ніс із великими рухливими ніздрями, але в дівчини ніс був товстий і відверто кирпатий.

Нижня частина обличчя здавалась трохи важкуватою, але, розгледівши дівчину уважніше, Смирнов зрозумів, що таке враження створює нижня губа, велика, повна, наче перерізана посередині глибокою рисою. Верхня губа була коротша і тонша. На правій ніздрі темніла кругла родимка, і така сама виднілась на лівій брові, майже біля перенісся. А все в цілому було надзвичайно привабливим.

Помітивши напружену позу дівчини, Смирнов мимоволі усміхнувся і сказав:

— Довго ви так не висидите. Влаштовуйтесь зручніше!

Дівчина нахмурилась і не ворухнулась.

— Ось що, — сказав Смирнов, закурюючи, — так у нас з вами справа не піде, громадянко… — Він подивився на прізвище, зазначене в перепустці, — громадянко Прейс. Ми вас не кликали. Ви прийшли з доброї волі. Очевидно, вам треба порадитись з нами в якомусь важкому питанні. Так?

Дівчина мовчки нахилила голову. Пальці її рук нервово перебирали ремінець сумочки.

— І дозвольте вам зауважити, — сказав Смирнов, — що ви даремно любуєтесь своїм героїзмом. Чесність — це норма поведінки радянської людини!

Дівчина поглянула на Смирнова, нижня яскрава губа її затремтіла, і несподівано вона мляво усміхнулась. Зуби в неї були великі і трохи неправильні, з голубуватим полиском.

— Радий, що ви це розумієте! — усміхнувся у відповідь Смирнов. — І соромно боятися! Так, саме соромно! Чому ви допускаєте, щоб вами володів дрібний, обивательський страх?

— Я читала і чула про злочини Берії, — сказала вона, нерішуче дивлячись спідлоба на полковника. — Такі речі нескоро забуваються. Тому ви не повинні суворо осуджувати мене, якщо я прийшла до вас не з легким серцем.

— Ні, даруйте! — сказав Смирнов і розкурив загаслу папіросу. — Я суворо підходжу до таких питань. Адже все це прості питання, в яких треба б вам розібратись! І до Берії знаходились вороги, які намагались пролізти до серця країни через апарат. У Німеччині до війни, це вдалось фашистам, так з'явився Гітлер. А от у нас і до і після війни не виходить! З усіх сил пробували всякі негідники, в тому числі і Берія, але не вийшло. Вам ніколи не спадало на думку — чому?

— Раніше — ні, зараз я про це подумала! — сказала Дівчина і ледь усміхнулась. — Там, де багато чесних, хороших людей, жменька мерзотників не може перемогти… Правда ж?

— У нас, в органах, люди звичайні! — відповів Смирнов. — Такі, як і в усій країні. Тільки вимагають від нас більше, оце і вся різниця. А тепер давайте говорити про вашу справу. Про що ви хотіли порадитись?

— Зараз я вам усе розповім! — сказала дівчина полегшено. — Я давно хотіла прийти, але мене спиняли всі ті речі, про які ви говорили і про які я не вміла думати…

— Не вважали себе зобов'язаною думати! — виправив Смирнов. — Уміння для цього багато не потрібно. Так я вас слухаю! Звуть мене Гарасим Миколайович!

— А мене — Кіра… — сказала дівчина, закусила губу, і в її очах, тільки-но ясних і спокійних, з глибини погляду піднялось щось таке, що насторожило Смирнова. Так дивляться люди, які вже призвичаїлись до постійного і сильного фізичного болю.

— Гарасиме Миколайовичу, ви вірите, що можна розлюбити близьку людину за те, що вона зробила поганий вчинок? Я не вірю. Якщо люди так говорять про себе, вони брешуть іншим. Якщо людина так думає, вона бреше собі.