Кінець Великого Юліуса

Вона взула нові малинові туфлі, наділа куплений у Галини Миронівни капелюшок-ковпачок із чорної соломки з султаном із білих пер, взяла сумочку і вийшла з дому.

Вже майже зовсім стемніло.

Біля входу в Ермітаж стояли юрби нарядних жвавих людей. Грала музика.

І така нудьга охопила Юлю, що коли б вона не боялась за вії, підфарбовані тушшю, обов'язково б заплакала. Закусивши губу, вона пройшла мимо Ермітажу до бульвару.

На лавках сиділи закохані і пошепки вели свої нескінченні, «дуже важливі» розмови.

Юля сіла на лавку. Вийняла з сумочки папіросу і закурила. Якийсь чоловік сидів поруч, відкинувшись на спинку лави, і, мабуть, дрімав, а може, думав про щось своє. На ньому був дорогий світлий костюм. Юля обернулась до нього і сказала:

— Мужчино, мені сумно!

Він повернув до неї голову, вглядівся і недовірливо спитав:

— Юлечка?

Юля бігла до виходу з бульвару, не оглядаючись, вперше в житті відчуваючи, що сором може бути непереносним. «Тільки б не наздогнав! — думала вона. — Тільки б не почав розпитувати! Коля Клименко! Найкращий друг Харитонова… Ні, додому, додому… Може, там, у вікні, вже засвітилось світло! Може, Кость дома…»

У квартирі, як і раніше, було темно і порожньо. Юля скинула плаття і туфлі, накинула халатик і спинилась, не знаючи, що робити, що думати далі. Потім вона згадала про чемодани з товаром. Якщо Горелл пішов назавжди — він узяв їх із собою… Юля кинулась до шафи. Чемодани, як і раніше, стояли на полиці.

«Якщо він мене покинув, я продам шкіру! — подумала Юля. — Піду до шевця і продам… Треба подивитись, що це за шкіра… Він казав — лак!.. Лак дорого коштує!»

Юля зняла з полиці чемодан, повозилась із замками, не зуміла відімкнути, зламала і побачила дивної форми предмети, обтягнуті чохлами з чорної замші. Вона взяла один з них, найбільший, і розстебнула замшовий футляр. Блиснула фіолетова металева лопать пропелера. Юля квапливо застебнула кнопку і поклала дивний предмет у чемодан. Сховавши чемодан у шафу, вона сіла на диван.

— Господи! — сказала вона тоскно і голосно… — Господи, що ж це таке?

Зараз же пам'ять послужливо нагадала їй десятки великих і дрібних фактів, на які вона не хотіла або боялась звернути увагу. Серед них був дуже страшний; тільки від згадки про нього по Юлиних плечах пробігали мурашки.

Лягаючи спати, Горелл завжди роздягався в темряві. Одного разу Юлі щось було потрібно, і вона несподівано засвітила лампу на нічному столику в той момент, як він роздягався.

— Ти що? — люто спитав Горелл, намагаючись закритись одягом. Але Юля встигла побачити, що стегна його оперезані тонким ремінцем і на ньому, притиснута до внутрішнього боку ноги, висить плоска пістолетна кобура.

— Люмінал!.. — сонно пробурмотіла Юля, інстинктивно прикидаючись, що нічого не помітила… — Дай мені таблетку, а то знову не засну! — сказала вона і повернулась до стіни.

Горелл завжди сам чистив і прасував свій одяг, але через тиждень після цього Юля вибрала момент, коли він вийшов у ванну, і засунула руку в кишеню його штанів: підкладка в кишенях була розрізана збоку, так що Горелл міг кожної миті непомітно дістати зброю.

«Він же спекулянт! — намагалась заспокоїти себе Юля. — Переносить партії контрабанди! Мабуть, так треба!»

І постаралась зараз же забути про цей випадок.

— Він — небезпечна людина! — майже вголос сказала Юля і, розтуливши руку, кинула ключі від шафи на диван. — З ним можна загинути! От тільки якщо я заявлю про нього, можливо врятуюсь… Якщо завтра не прийде — заявлю!

Горелл не повернувся.

Так зустрілись полковник Смирнов і Юля.

Смирнов дивився на Юлине біле обличчя і блискучі очі, що жили на цьому скованому страхом обличчі окремим, неспокійним життям, і вирішив, що зробив правильно, відмовившись від думки використати Юлю для викриття Горелла. Здавалося б, що це був найпростіший варіант. Хто був до Горелла ближчий, ніж вона? Але майже все недовге життя цієї жінки свідчило про звичку до душевного бруду. Вона завжди шукала легких, обхідних стежок, ніщо для неї не було дорогим, вона завжди ховалась за чужі спини — ось і тепер прийшла сховатись за надійну спину закону.

— А коли б громадянин Клебанов повернувся додому, ви б не прийшли до нас? — спитав Смирнов.

— Н-ні, звичайно, тобто прийшла б, звичайно! Прийшла б! Обов'язково….

Ні! На допомогу таких людей не можна розраховувати.

— Отже, ви заявляєте, що він займається спекуляцією і носить при собі зброю… Більше ви нічого про нього не знаєте?

— А… що?.. — з готовністю спитала Юля, подаючись усім тілом вперед і впиваючись в обличчя Смирнова. — Що б ви ще хотіли знати?

Дійсно, така підтвердить все, що завгодно. Вона збреше, рятуючи свою шкуру, заплутає і зведе наклеп… Ні, рішення було правильним!

Смирнов натиснув кнопку дзвінка, викликаючи чергового.

— Ви вільні! — сказав він Юлі і підвівся з-за столу.

— А як же я тепер? — мимоволі вихопилось у Юлі. — Скажіть… Мені нічого не буде? Я ж сама прийшла, правда ж? Я зовсім не знаю, хто він такий! Мені нічого не буде, товаришу начальник?

— На це питання ви самі собі правильніше відповісте! — сказав Смирнов, вручаючи черговому підписаний ним Юлин пропуск. — Ви ж себе краще знаєте! Якщо не робили нічого протизаконного, чого ж боятись?

Кілька днів пішло в Горелла на боротьбу з групою капітана Берестова.

Іноді Гореллу здавалось, що він позбавився переслідування. Але минало кілька годин, і він знову вловлював грізні ознаки того, що за ним стежать.

Горелл вів дикий бродяжницький спосіб життя. Він блукав у Підмосков'ї і в самій Москві, їв на ходу, а коли ставало необхідно поспати кілька годин, наймав машину на далекі відстані і спав, уткнувшись лицем у запилену оббивку.

Берестов по кілька разів на добу доповідав полковникові Смирнову про пересування Горелла, і полковник твердив одно:

— Не тіште себе надією, капітане! Ви себе розкриваєте. Він вас чує…

— Товаришу полковник, ми робимо все можливе! — ображено виправдувався Берестов. — Люди з чергування повертаються, падають з ніг!

— У той день, коли ви справді постараєтесь, він сховається в нору! — обстоював Смирнов. — Теж либонь несолодко тинятись у вовчому становищі… Але він весь час чує вас, капітане!

Якось одного разу після неймовірно трудної доби Горелл прокинувся вдень у піску на човновій станції з таким відчуттям, начебто він лишився один.

Відчуття полегкості було настільки сильним і несподіваним, що він довго не міг зібратися з силами, щоб встати і йти далі.

Він вийшов на шосе, спинив таксі і поїхав на Арбат, у Великий Афанасіївський провулок. У машині в нього почався сильний головний біль і ломота в кістках. Губи висохли і потріскались.

— Скоріше! — сказав Горелл шоферові таксі. Він знав, що з ним робиться. Таке з ним траплялось останнім часом після сильного нервового напруження. Якщо він вчасно не ляже в постіль, може втратити свідомість. — Скоріше! — повторив роздратовано Горелл.

Ось вона, квартира дев'ятнадцять! Горелл. навпомацки знайшов дзвінок.

Двері відчинила дівчина, підліток, судячи по голосу, Горелл уже нічого не бачив. Перед очима замість дівчини рухалась велика рожева пляма.

Голова розколювалась від болю.

— Я до Аделіни Савеліївни! — сказав він, намацуючи одвірок, щоб не впасти.

— Мами немає вдома! — сказав недружелюбний дівчачий голос. — І я не знаю, коли вона прийде.

— Будь ласка, дозвольте мені увійти! — попросив Горелл і переступив через поріг. Дівчина незадоволено мовчала.

— Пробачте, будь ласка! — сказав похитуючись Горелл. — Я від старого друга Аделіни Савеліївни. Дуже погано себе почуваю. Це пройде через кілька годин, але мені треба прилягти де-небудь у темряві…

— Кіро, я допоможу товаришеві! — сказав новий голос, цього разу — юнацький. Чужа рука підхопила Горелла за плечі.

— Хто ви? — швидко спитав Горелл, намагаючись звільнитись. — Стривайте, хто ви такий? — говорив він, відштовхуючи юнака.