Страница 34 из 36
Журавель аж плюнув спересердя. Лагодити заступ у темряві без інструменту годі було й думати.
— Їсти менше треба!—прошипів Сашко Циган.— А то таку силу наїв, що все ламаєш.
Журавель тільки винувато зітхнув. Два заступи — звичайно, не три. Справи пішли рівно на третину повільніше. Журавель підбігав то до одного, то до другого:
— Дай покопати. Ти вже втомився. Дай! Але пі один, ні другий не давали.
— Одійди.
— Не заважай.
Журавель на хвилину відходив, а потім знову починав:
— Дай! Ну диви, як ти вже сопеш.
— Знаєш, біжи додому,— сказав Сашко Циган.— Справді, там уже хвилюються. А ми потім.
— Ні!— замотав головою Журавель.— Без вас не піду. Дай я покопаю.
— Ще один хочеш зламати? Пусти! Ну, пусти, кажу! Все одно ж не дам.
Ех! Яка ж то мука дивитися, як друзі працюють, а ти стоїш, нічого не робиш. Бо нема інструменту. Велике діло інструмент.
— Ну дайте... Ну!
Марусик перший зглянувся. Бо таки стомився.
— На вже. Покопай трохи.
Журавель схопив заступ з таким азартом, наче то був цінний подарунок.
Хвилин за двадцять, коли Марусик відпочив, дозволив підмінити себе й Сашко Циган.
У небі вже давно спалахнули зірки і молодий місяць срібним вітрилом виплив на неосяжний небесний простір.
— Ну все! Годі!— сказав нарешті Сашко Циган. Незважаючи на втому до Бамбурів бігли бігом. Мати й бабуся стояли біля воріт.
— Ну, слава богу!— сплеснула руками бабуся, здаля побачивши хлопців.
Мати мовчала, поки не підійшли.
— О! Оце така рибалка? Замість вудочок заступи,— усміхнулася мати.— Що це за риба ниньки пішла? Не підводна, а підземна якась. Що за сорт? Як називається?
— Та ми... ми черв'яків копали,— затинаючись, сказав Журавель.
— У три заступи. І так, що аж зламали одного?— спитала бабуся.
— Та то вони, мабуть, скарб шукали.. Еге ж, синку? Журавель одвернувся. Не любив він брехати матері.
— От які ж ви! Од вас не сховаєшся,— замість Журавля відповів Сашко Циган.— Шукали. Правда. Але...— Він зітхнув і розвів руками.
— Ех ви, копачі!— лагідно промовила мати, куйовдячи синові волосся (вона була задоволена власною кмітливістю).— Ну, біжіть вечеряти, а то вже все перестоялося.
Після вечері хлопці пішли "спати"— подряпалися на Циганове горище (наче знали, що їм доведеться вночі кудись іти, і ще вчора домовилися з Журавлевою матір'ю, що ночуватимуть разом).
На горищі було темно, затишно, пахло сіном, чебрецем, м'ятою, ще якимись травами, що сушилися під дахом. Десь у кутку сюрчав цвіркун.
— Почекаємо, поки повкладаються, і тоді...— сказав Сашко Циган.— Тільки справді не засніть.
Попередження виявилося не зайвим. Бо вже через дві хвилини Журавель бачив перший сон. Задрімав і Марусик. Довелося Сашкові Цигану розштовхувати їх.
Злазили з горища обережно, м'яко ступаючи на щаблі драбини, щоб не скрипнути.
Несподівано загавкав Бровко.
— Та ти що, дурний!.. Це ж ми! Цить! Цить!— засичав на нього Сашко Циган.
Але Бровко рвався на ланцюгу, кидався й жалібно скавчав:
"Хлопці! Я з вами! Хлопці! Візьміть мене!.. Я вам буду потрібний! Відчуваю... Всім серцем відчуваю. Візьміть! Ну! Хлопці..!"
Сашко Циган змушений був підійти й приласкати його:
— Цить, дурненький, цить! Ну не можемо ми тебе взяти. Ти нам тільки все зіпсуєш. Не можемо, вибачай. Сиди тихо. І пильнуй тут добре. Пильнуй!
Бровко замовк. Але не заспокоївся. Нервово смикався, аж поки хлопці не зникли.
Небо затягло хмарами. Місяць і зірки сховалися. Хлопці ледь розбирали дорогу.
Став накрапати дощ.
— О! Цього ще не вистачало,— буркнув Сашко Циган.
— Навпаки. Для різних секретних одкопувань погана погода — найкраща,— із знанням справи заперечив Марусик.
У дворі біля "мерседеса" було напнуто червоний намет, що світився зсередини. На стінах намету коливалися тіні. Дощ підсилився. Знявся вітер.
— Е!.. Промокнемо ми як хлющі. Давайте в хату,— сказав Сашко Циган.
І вони побігли у перехняблену розвалюху, що стояла по сусідству з подвір'ям, де були іноземці. В хаті пахло цвіллю і було сиро, як у погребі. Навпомацки хлопці дісталися до єдиного віконця з вибитою шибкою, що дивилося в бік намету.
Але, виглянувши у вікно, намету хлопці не побачили — заважав якийсь стовп, що стовбичив знадвору перед вікном.
— Отже ж ну! — лайнувся Сашко Циган,— А стривайте, зараз!
Не встигли хлопці отямитись, як Сашко Циган просунув у віконце ногу (воно було низько над долівкою) і сильно штовхнув стовпа раз, другий, третій...
І раптом...
Той гнилий стовп підпирав знадвору дах і наче тільки и чекав, щоб його торкнули...
— Ой!— приглушений зойк Сашка Цигана хлопці навіть не почули: страшний гуркіт перекрив його.
Марусик і Журавель ледь устигли в останню мить відскочити од вікна і впасти на долівку. Кут хати, де було віконце й двері, завалився.
— Сашко!
— Сашко!.. Цигане!
Кволий стогін почувся у відповідь.
— Сашко!.. Що з тобою?! Цигане!
Минуло майже півхвилини, перш ніж до них долинув далекий голос.
— При... привалило... Нога болить дуже... А... ви... як?
— Та нас-то не зачепило. Тільки... не видно нічого, темно. І вхід, мабуть, завалило.
— Чекай! Ми спробуємо щось зробити. Ану, Марусику, давай... я ондо намацав... тягни...
Щось загрозливо заскрипіло.
— Н-не чіпайте! Мені на голову сиплеться,— прохрипів Сашко Циган.— Звалиться... Тоді все!
— То що ж робити? Нам-то нічого. Ми й до ранку чекати можемо... А ти ж як? Болить дуже?
— Б-болить... Перелом, мабуть...— Сашко Циган не міг стримати стогону.
Хлопців огорнув страх. Липкий холодний страх безнадії.
— Цигане,— тонким тремтливим голосом сказав Марусик.— Ти не мовчи, знаєш... Ти... давай с-стогни, кричи навіть, не соромся... Цигане, ти ж там ближче до... до... ти щось там бачиш? Бо ми — нічого...
— Бачу... Намет... Ох!., бачу...
— Стогни... Кричи, Цигане! Кричи, дорогенький! Я тебе благаю...— Марусик мало не плакав.
— Дарма... Вони не прийдуть... Вони ж... Ох! Ох!.. Якби... вони б уже...
— Вони, мабуть, подумали, що то грім,— сказав Журавель.— Вони не могли подумати, що...
— Давай кричати, давай, Журавель, раз він не хоче. А-а-а!..
— Нас не почують. Зараз дощ, вітер. По намету так лупотить, що...
Сашкові Цигану вже несила було терпіти. Він уже стогнав безперервно, весь час.
— Тримайся, Цигане! Тримайся,— благальним голосом раз у раз просив Марусик.
І Журавель у розпачі повторював за ним:
— Тримайся, Цигане! Тримайся, друже!
Вони боялися що-небудь робити, щоб справді не почало обвалюватися далі й не завалило на смерть.
То була безвихідь. Страшна чорна безвихідь.
Вони втратили відчуття часу. І враз...
Враз вони почули гавкіт. Знайомий гавкіт Бровка.
Спершу їм здалося, що це марення. Ну звідки міг узятися тут Бровко, коли він міцно прив'язаний на ланцюгу там, на Бамбурах?
І все-таки це був Бровко. Гавкіт його лунав то праворуч, то ліворуч... "Де ви, хлопці, де ви? Озовіться!.."
І коли Сашко Циган крізь стогін покликав хрипло: "Бровко-о!", вірний пес одразу почув і за якусь хвилю був уже біля нього. І лизав мокре від дощу обличчя господаря, яке визирало серед руїн поваленої старої хати. І скавучав, і здивовано гавкав, не розуміючи, як це все сталося...
Але головне — він збагнув одразу, що хлопці в біді.
Бровко трусонув головою, від чого дзенькнув уривок ланцюга на ошийнику, і рішуче кинувся до намету...
Що гавкав іноземцям Бровко, я вам переказати не зможу, але гавкав він так настійливо, так вимогливо, так відчайдушно, що ті зрозуміли його. Першим з намету виліз пошрамований.
— Що таке? Чого це ти?— спитав він Бровка. Потім вилізли на дощ і ті двоє.
— Вас іст лос?
Далі вони всі троє заговорили німецькою мовою і всі троє пішли за Бровком до поваленої хати, присвічуючи кишеньковими ліхтариками.