Страница 33 из 36
Як багато важить у нашому житті випадковість! Як змінювалися часом навіть долі людські від зовсім, здавалося б, незначних випадкових обставин!
І де тільки взялася ця худюща смугаста здичавіла кицька!
Вона раптом з'явилася біля хати і хрипло занявчала, дивлячись на іноземців.
— Оу! Ді катце!— вигукнув старий "ковбой", широко усміхаючись.— Ком! Ком!
І простягуючи руку, він пішов до кицьки.
"Фашисти любили тварин більше, ніж людей...— устиг подумати Журавель (він читав колись про це) і тут побачив, що здичавіла кицька втікає від німця в кущі, де він сидів.
Німець рушив за нею. Крок, ще крок і...
Журавель не витримав, підхопився й, ламаючи кущі і дряпаючи руки, кинувся геть.
— Оу, Дер Кнабе!— почувся ззаду здивований голос німця. Що той іще казав, Журавель уже не чув. Він біг так, як не бігав ніколи в житті. Серце його завмирало. Йому здавалося, що от-от він почує ззаду погоню, постріли і...
Але пострілів не було. Й погоні не було теж.
Сашка Цигана й Марусика він зустрів майже біля самісіньких Бамбурів.
Хлопці, обважнілі після обіду, йшли неквапливо і про щось весело перемовлялися. Побачивши Журавля, вони так і стали, вражені.
— Що таке?
— Що сталося?
Журавель, винувато похиливши голову, все розказав.
— Ну! Ну ти даєш!— вигукнув Сашко Циган.— Чого ти підхоплювався? Він би тебе не помітив. А так... завалив такий спостережний пункт! І взагалі... тепер вони знають, що за ними стежать. От лопух! От...
"Еге! Добре тобі зараз у компанії розмахувати руками! Побув би ти сам на сам з тими фашистами",— подумав Журавель, але вголос не сказав нічого.
— Я гадаю, зараз іти туди не можна,— мовив Марусик.— Та й ні до чого. Я ж казав, вони вдень не копатимуть.
— Точно,— погодився Журавель.— Вони б давно вже... якби...
— Значить, підемо на ніч,— сказав Сашко Циган.
— І що — всю ніч будемо...— Марусик не закінчив.
— Якщо треба, то будемо,— відрубав Сашко Циган.— А що?
— Та я думаю, всю ніч не доведеться. Я думаю, вони, як тільки смеркне, своє зроблять і — шукай вітра в полі.— Журавель свиснув.
— їх не можна випускати. Це, по-моєму, головне,— сказав Сашко Циган.— Затримати треба, поки не повернуться наші.
— Нема питань,— підтвердив Марусик.— Це — головне. Точно!
— А як же їх затримати? Вони такі здорові. Не подужаємо,— серйозно сказав Журавель.
— Машину зіпсувати... Колеса попроколювати абощо... Га?
Марусик запитально подивився на Сашка Цигана.
— А якщо вони просто туристи? Міжнародний скандал!.. Ні! Не можна,— Сашко Циган заперечно замотав головою.
— А що, як перекопати дорогу?— примружив одне око Журавель.
— О! Це ідея!— загорівся Сашко Циган.— Біля хати Неварикаш. Там якраз вузьке місце. І горбок. Не видно буде, як копатимемо.
— А з другого боку — за дідом Коцюбою, біля липового гаю, де баюра,— підхопив Марусик.
— Молодці ми! Розумні хлопці!— весело вигукнув Сашко Циган.— Гайда по заступи. Одразу й почнемо!
І хлопці бігом кинулися на свої рідні Бамбури.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ,
в якому розповідається про нічні пригоди, про катастрофу і про вірного Бровка.
Липки — всього лише одна вулиця, що тяглася через увесь куток, огинала липовий гай і переходила у польову дорогу.
Колись це був старий шлях на Васюківку і далі на південь, у Крим, шлях, яким чумаки їздили по сіль. Рух тут був дуже жвавий, і, як ви пам'ятаєте, поряд з дідом Коцюбою колись стояв тут навіть шинок Стефана Бойка.
Але потім дорогу на Васюківку випрямили, побудували міст через Голубеньку, і цим старим шляхом уже ніхто не їздив. Хіба що механізатори в поле. Та й то рідко.
Отже, з цього погляду ідея перекопати дорогу викликати ускладнення навряд чи могла.
Спершу, завидна, вирішили копати за дідом Коцюбою, попід гаєм. Там прибулі побачити їх аж ніяк не зможуть. А той напрямок здавався хлопцям важливішим. Бо якщо "мерседес" тікатиме після "операції", то, мабуть же таки, через поле на Васюківку, щоб не їхати через усе село. Та й прибули вони в Липки саме з того боку, з Васюківки. В цьому хлопці переконалися, коли з заступами у руках кружним шляхом дісталися манівцями до липового гаю. На дорозі було чітко видно сліди шин "мерседеса". — Отут!—сказав Сашко Циган. Дорога в цьому місці йшла ярком. З одного боку починався гай, з другого — крутий схил, а за ним одразу глибока баюра. Об'їхати було неможливо.
Хлопці поплювали на руки і взялися до діла.
— Глибше, глибше копайте!— командував Сашко Циган.— І землю на один бік скидайте, осюди. Щоб було як протитанковий рів. Бо в тих "мерседесів" такий мотор, що...
— Еге! Глибше! Тут хоч би як,— невдоволено буркнув Марусик.
Заступи скрипіли, хлопці хекали.
Перекопати битий шлях, який сотні років вкочували, трамбували колесами мільйони всяких різних возів, колимаг, дормезів та інших засобів пересування,— ой, нелегка справа.
Земля була тверда, як камінь.
Аж до смерку провозилися друзі. Але шлях усе-таки перекопали. Вперті вони були хлопці.
— Не проїде! Не лише "мерседес" — всюдихід "Нива" і то не проїде!— упевнено сказав Сашко Циган.
Журавель і Марусик, що, зморені, лежали горілиць на траві край дороги, тільки мовчки хекнули у відповідь.
— Ну а тепер глянемо, що вони там роблять, і — на інший об'єкт!— скомандував Сашко Циган.
— Та зачекай! Дай одпочити трохи. Ач, завзятий!— запротестував Марусик.— У мене спина не розгинається.
— Вони чекати не будуть. їх твоя спина не цікавить. Уставайте, ну!
Але ні Марусик, ні Журавель навіть не поворухнулися.
— Ну гаразд. Десять хвилин на перепочинок.
Проте й через двадцять хвилин хлопці не піднялися. Лише десь за півгодини Сашко Циган спромігся підняти їх. І де в нього бралася та енергія?!
Посеред двору горіло вогнище. Іноземці сиділи навколо нього й говорили. І знову більше говорив старий "ковбой", а ті двоє слухали і лише іноді докидали пару слів. Нічого копати, здається, вони й не збиралися.
— Дивно,— знизав плечима Сашко Циган.— По-моєму, їм давно можна було б і починати.
— Це вони хочуть збити нас з пантелику,— сказав Марусик.— Вони ж бачили Журавля. І підозрюють, що якась пацанва за ними стежить. От і вирішили дотягти до глибокої ночі.
Журавель промовчав.
— Може... Може, й чекають, щоб поснули,— погодився Сашко Циган.— Але не на тих напали. Ходімо!
Між подвір'ям, де жили колись старі Кандиби, і подвір'ям
покійної Степаниди Неварикаші (тієї самої, пам'ятаєте, що, як і Павлентій, була понятого, коли шукали скарб) Липська вулиця була найвужча. Найвужча і найвибоїстіша. Тут і без того завжди застрявали підводи, а в негоду буксували машини.
Кращого місця для перепони й не знайдеш.
Тим паче, вулиця звідси починала підйом на горбок, а вже далі спускалася до липового гаю.
Тому іноземцям зовсім не було видно, що тут робиться.
— Ну, давайте! Дружно! Не розслаблятися!— закомандував Сашко Циган, коли вони, знову ж таки городами, в обхід, дісталися сюди.
— Але, хлопці...— сказав раптом Журавель, чухаючи потилицю.— Вам добре, у вас дома нікого, а мої мати й бабуся там уже, мабуть, панікують, думають, що ми потопилися. Ніхто ж так пізно рибу не ловить.
— То що ти пропонуєш?— скривився Сашко Циган,
— Ну, піти, покрутитися, повечеряти, вдати, наче йдемо на горище спати, а самим сюди.
— Тобі тільки вечеря в голові! Ні! Спершу перекопаємо,
а вже тоді...
— Нема питань!— підтримав Сашка Цигана Марусик.—
А то будемо вечеряти, а вони...
— Ну гаразд,— погодився Журавель.— Тільки давайте швидше, а то...
Але завжди, коли хочеться швидше, коли треба швидше, виходить навпаки. Це вже закон.
Журавель так старався, що держак його заступа раптом — хрусь!— і зламався. Не без того, правда, що був він уже й надламаний. Але ж треба, щоб саме зараз...