Страница 1 из 52
Едгар ПО
ПРОВАЛЛЯ І МАЯТНИК
Оповідання
Провалля і маятник
Impia tortorum longos hic turba furores
Sanguinis i
Sospite nunc patria, fracto nunc funeris antro,
Mors ubi dira fuit vita salusque patent.
Не відала спокою тут ватага жорстока,
Невинною кров’ю тамуючи власну ненависть,
Але Батьківщина врятована, знищена смерті обитель;
Де смерть пробувала нещадна — життя розцвітає.
Я був хворий, смертельно хворий від довгих мук; коли мене зрештою розв’язали і дозволили сісти, я відчув, що свідомість мене полишає. Вирок — страшний смертний вирок — останнє чітке слово, що пролунало у вухах. Потім голоси інквізиторів злились у суцільне й невиразне дудніння. Воно принесло моїй душі звістку про революцію — ймовірно, вона врізалась у пам’ять з тієї причини, що збіглася з галюцинацією гуркотіння млинових жорен. Це тривало недовго, і незабаром я вже нічого не чув. Якусь часину мене не полишала здатність бачити. І з якою моторошною детальністю! Губи суддів у чорних сутанах. Вони здавалися білими, білішими за папір, на якому я виводжу ці рядки, карикатурно тонкими, тонкість підкреслювала їхню суворість — незворотну рішучість, невблаганне презирство до людських страждань. Я бачив, як вони ворушилися, випускаючи у світ рішення, що ставали моєю долею. Бачив, як вони кривилися, вимовляючи смертоносні фрази. Бачив, яких образів надавали їм звуки мого імені, й тремтів, тому що злітала з них лише тиша. Охоплений гарячковим жахом, спостерігав я насилу помітне погойдування вугільно-чорної тканини, що завішувала стіни у приміщенні. Потім погляд прикипів до сімох високих свічок на столі. Спершу вони здалися мені посланцями милосердя, білими стрункими янголами, котрі прийшли, щоб мене порятувати, та раптом душу мою переповнила жахлива відраза. Я відчув, як затремтіло все тіло, ніби я торкнувся дроту гальванічної батареї. Янголи перетворилися на нечітких привидів із вогняними головами; я втямив, що від них марно чекати допомоги. Тоді в уяві вишуканою мелодійною нотою забриніла думка про солодкий спочинок, що чекає в могилі. З’явилася вона тихо, крадькома; минуло доволі часу, перш ніж я повністю оцінив її принадність. Та щойно дух мій гідним чином відчув її і виплекав, фігури суддів переді мною розчинилися, ніби під дією закляття; високі свічки стали неважливою дрібницею, вогонь їхній погас, на зміну йому прийшла суцільна темрява; всі відчуття проковтнув божевільний поспішний спуск — спуск душі в Аїд. Тиша, нерухомість і ніч стали моїм світом. Я знепритомнів, та не стверджуватиму, що свідомість повністю мене полишила. Не намагатимусь визначити чи бодай описати те, що зосталось від неї, але не весь розум поринув у порожнечу. Її немає навіть у найміцнішому сні. Немає в божевіллі. Немає в безпам’ятності. Немає у смерті. Навіть у могилі не все втрачено. В іншому разі для людини б не існувало безсмертя. Прокидаючись від найміцнішого сну, ми рвемо павутиння сновидіння, а наступної миті (настільки воно ефемерне) не пам’ятаємо, що нам снилося. В поверненні людини до тями після непритомності є дві стадії: перша — розумове чи духовне відчуття свого буття, друге — відчуття фізичне. Видається ймовірним, що якби, перебуваючи на другій стадії, ми могли пригадати враження від першої, то дізналися б, що вони чітко відбивають спогади про безодню, з якої ми щойно повернулися. Та що є та безодня? Принаймні як можемо ми відрізнити її тіні від тіней царства смерті? А коли враження від того, що я назвав першою стадією, не пригадуються за допомогою зусилля волі, хіба набагато пізніше не приходять ці враження як незвані гості, а ми тоді дивуємося, звідки вони у нас? Хто ніколи не втрачав свідомості, той не відає, як це — бачити дивні палаци, до болю знайомі обличчя у відблисках тліючого багаття; не спостерігав, як пропливають у повітрі сумні видіння, доступні не кожному оку; не порине у роздуми, відчувши пахощі незнайомої квітки; його розум не спантеличить нота, що раніше не привертала уваги.
Поміж частих і зосереджених спроб пригадати, у намаганнях зібрати докупи свідчення схожого на небуття стану, в якому перебувала моя душа, траплялися миті, коли я вважав, що досягнув успіху; короткі, дуже короткі періоди, коли я викликав у пам’яті спогади, що, як підказував потім тверезий розум, могли корінитися тільки в стані позірного безпам’ятства. Невиразні тіні, що постали з моєї пам’яті, розповідають, як високі постаті підняли мене і мовчки понесли вниз, аж поки на думку про нескінченність спуску я не відчув огидного гнітючого запаморочення. Розповідають вони, як від власної неприродної нерухомості наповнилося жахом серце. Тоді прийшло раптове відчуття спокою, запанувало над усім довкола, ніби ті, що несли мене, у своєму спускові перетнули межі безмежного і зупинилися перепочити, втомлені невимовно важкою подорожжю. Потім розум пригадує щось пласке і вогке. Опісля наступає черга божевілля — божевілля пам’яті, що борсається серед забороненого.
Рух і звуки повернулися абсолютно несподівано — неспокійне стривожене биття і його відгомін у вухах. Далі пробіл, суцільна порожнеча. Потім знову звук, рух і доторк — поколювання у задерев’янілому тілі. Тоді просте усвідомлення, що я існую, без будь-яких думок, — цей стан тривав доволі довго. Потім раптом думки і ревні потуги зрозуміти моє становище. Пристрасне бажання знову знепритомніти. Стрімке повернення душі у тіло й успішна спроба поворухнутися. Я повністю пригадав суд, суддів, вугільно-чорну тканину, вирок, нудоту, втрату свідомості. І цілковите забуття того, що було далі; того, що наступний день і напружені спроби допомогли пригадати в загальних рисах.
Досі я лежав із заплющеними очима. Я відчував, що лежу на спині, незв’язаний. Простягнув руку — вона вдарились об щось тверде і вогке. Потім я так і тримав її, болісно намагаючись уявити, де я, що зі мною. Я палко бажав, але не насмілювався прикликати на допомогу зір. Мене жахала думка про перший погляд на речі довкола. Я не боявся побачити жахливе, радше кам’янів від гадки, що не буде чого бачити. Зрештою, з неконтрольованою відчайдушністю в серці, я хутко розплющив очі й побачив підтвердження найгірших очікувань. Я був у володіннях вічної ночі. Я силкувався дихати. Здавалося, насиченість темряви чавила й душила мене. Простір видавався невимовно вузьким. Я досі лежав тихо й намагався скористатися розумом. Відновив у пам’яті інквізиторський судовий процес і спробував, використавши його як відправну точку, визначити нинішній стан. Вирок виголосили; якщо я не помиляюся, відтоді минуло багацько часу. Втім, навіть на мить не вважав я себе мертвим. Попри те, що пишуть у художній літературі, таке припущення несумісне з реальним існуванням. Та де я і що зі мною сталося? Наскільки мені відомо, засуджені на смерть помирають на вогнищі, й одне спалення відбулося вночі в день суду. Невже мене повернули до в’язниці, щоб я чекав на наступне жертвопринесення, що відбудеться не раніш як за багато місяців? Цього, як я миттю збагнув, бути не могло. Засуджених страчували одразу. Крім того, в’язниця, де я перебував раніше, як і всі камери у Толедо, мала кам’яну підлогу, а всередину проникало бодай якесь світло.
Раптом жахливий здогад змусив кров закипіти у жилах, на якийсь час я знову втратив здатність відчувати. Очунявши, я схопився на ноги, тіло моє конвульсивно здригалося. Широко розвів руки, тицьнув ними вгору і навсібіч довкола себе. Не зустрівши жодної перепони, я все ж таки боявся зробити крок, аби не наштовхнутися на стіни могили. Мене заливав піт, я стояв, а великі холодні краплини вкривали чоло. Нарешті страждання від невпевненості стало нестерпним, я обережно посунув уперед, а очі ледве не вилазили з орбіт в надії спіймати найслабкіший промінчик світла. Я зробив чимало кроків, та не виявив нічого, крім темряви і пустки. Я звів дух. Видавалося очевидним, що принаймні все не так погано, як могло бути.